Головуючий у 1-й інстанції: Сало А.Б.
Суддя-доповідач:Охрімчук І.Г.
іменем України
"16" вересня 2013 р. Справа № 817/374/13-а
Житомирський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді Охрімчук І.Г.
суддів: Моніча Б.С.
Хаюка С.М.
розглянувши апеляційну скаргу Сарненської об"єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів і зборів у Рівненській області на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від "19" березня 2013 р. у справі за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 до Сарненської міжрайонної державної податкової інспекції Рівненської області Державної податкової служби (Рокитнівське відділення) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення ВСТАНОВИВ:
Позивач звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Сарненської міжрайонної державної податкової інспекції Рівненської області Державної податкової служби про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень №0000021750 від 16 січня 2013 року, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем «Податок на доходи фізичних осіб» в розмірі 34 948,6 грн. (в тому числі за основним платежем - 27 958,88 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 6 989,72 грн.); від 16 січня 2013 року № 0000031750, яким збільшено грошове зобов'язання за платежем «Податок на додану вартість» в розмірі 44207,59 грн. (за основним платежем 35 366,07 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 8841,52 грн.); № 0000011750 від 16 січня 2013 року, яким збільшено грошове зобов'язання за платежем «Податок з доходів фізичних осіб» в розмірі 510 грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач вказує на те, що оскаржувані податкові повідомлення - рішення є незаконними. Описані податкові повідомлення-рішення Сарненської МДПІ винесені на підставі акта перевірки від 27.11.2012. Разом з тим, висновки, що містяться у даному акті, на переконання позивача є безпідставними та незаконними, у зв'язку із чим він звернувся до суду з даним позовом. Позивач вказує на те, що висновок відповідача про нікчемність угод укладених між ним та ТОВ «Медео-Захід», а також іншими контрагентами, яким в подальшому було реалізовано придбаний у ТОВ «Медео-Захід» товар є безпідставним та ґрунтується виключного на припущеннях. Крім того він вважає, що відповідачем безпідставно виключено зі складу валових витрат вартість пального, використаного для виконання послуг по перевезенню вантажів та витрати на придбання запчастин, для ремонту автомобіля, взятого в оренду, який використовувався у господарській діяльності.
Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 19.03.2013 року позов задоволено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу. В своїй апеляційній скарзі відповідач посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 19.03.2013 року та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при прийнятті оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга відповідача не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.
Судом з досліджених доказів у справі встановлено, що позивач зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності в Рокитнівській райдержадміністрації 13.01.2010 року. Перебуває на податковому обліку в Рокитнівському відділі Сарненської МДПІ з 14.01.2010 року . Згідно із реєстраційними даними, згідно КВЕД за позивачем визначено наступні види діяльності: лісопильне та стругальне виробництво; оптова торгівля деревиною; роздрібна торгівля залізними виробами, фарбами та склом; столярні та теслярські роботи; діяльність автомобільного вантажного транспорту.
В період з 07.11.2012 року по 20.11.2012 року Сарненською МДПІ проведено виїзну планову документальну перевірку дотримання вимог податкового валютного та іншого законодавства суб'єкта підприємницької діяльності, фізичної особи-підприємця ОСОБА_5, за період з 13.01.2010 року по 31.12.2011 року про що складено відповідний акт від 27.11.2012 № 777/17/НОМЕР_3.
Згідно висновків, відображених в акті перевірки, податковим органом встановлено порушення позивачем:
- ч.5 ст.203, ч.1, 2 ст.215, ст..216 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені цими правочинами при придбанні та продажу товарів;
- п.138.1, 138.2, 138.4 ст.138, п.177.2, п.177.4 ст.177 Податкового кодексу України у вигляді заниження оподатковуваного доходу за 2011 рік на суму 177 181 грн., в результаті чого донараховано податку на доходи фізичних осіб в сумі 27 958,88грн.;
- п.177.10 ст.177, розділу ІY Податкового кодексу у вигляді не ведення книги обліку доходів і витрат;
- п.185.1 ст.185, 187.1 ст.187, п.188.1 ст.188, п. 198.2, п.198.3, 198.6 ст.198 Податкового кодексу, а саме не підтвердження податкових зобов'язань та податкового кредиту з ПДВ;
- п.199 ст.199 Податкового кодексу у вигляді понаднормового списання пального на загальну суму ПДВ 33 895грн.
У зв'язку із чим, за наслідками перевірки проведеної перевірки прийнято податкові повідомлення-рішення:
- № 0000021750 від 16 січня 2013 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем «Податок на доходи фізичних осіб» в розмірі 34 948,6 грн. (в т.ч. за основним платежем 27958,88 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 6 989,72 грн.);
- № 0000031750 від 16 січня 2013 року, яким збільшено грошове зобов'язання за платежем «Податок на додану вартість» в розмірі 44 207,59 грн. (в т.ч. за основним платежем 35 366,07 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями 8 841,52 грн.);
- № 0000011750 від 16 січня 2013 року, яким збільшено грошове зобов'язання за платежем «Податок з доходів фізичних осіб» в розмірі 510 грн.
В основу вказаних податкових повідомлень-рішень покладено висновок податкового органу про те, що протягом періоду, що перевірявся, позивач мав взаємовідносини з контрагентом - ТОВ «Медео-Захід» угоди укладені з яким, на переконання податкового органу, мають протиправний характер та спрямовані на незаконне заволодіння державним майном, суперечать інтересам держави і суспільства.
Провівши аналіз діяльності суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця ОСОБА_5 відповідач прийшов до висновку про те, що у позивача відсутнє обладнання і трудові ресурси для здійснення підприємницької діяльності. За таких обставин зроблено також висновок про нікчемність операцій щодо подальшої реалізації позивачем придбаної у ТОВ «Медео-Захід» продукції.
У зв'язку із чим в подальшому податковий орган посилається на нікчемність укладених з боку позивача правочинів, які начебто спрямовані виключно на штучне формування валових витрат та податкового кредиту з метою заниження об'єктів оподаткування.
Також в ході перевірки податковим органом встановлено, що позивач протягом перевіряємого періоду надавав транспортні послуги по перевезенню вантажів (лісоматеріалів) ТОВ «ОДЕК Україна». Проте, за результатом перевірки розрахунків використаного пального відповідач прийшов до висновку, що за перевіряємий період позивачем фактично використано 10 958,14 л. дизельного пального, а до витрат віднесено 37006,12 л. Таким чином, посадовими особами відповідача зроблено висновок про понаднормове списання позивачем пального на загальну вартість 169 474,89 грн.
Крім того, згідно висновків акта перевірки, позивачем також неправомірно включено до складу витрат вартість придбаних запчастин та вартість проведеного ремонту автомобілів, які використовуються у підприємницькій діяльності. Вказані обставини, на переконання службових осіб податкового органу, призвели до завищення суми валових витрат у І- ІУ кв. 2011 року на суму 5 855 грн.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Згідно п. 198.3.ст.198 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:
- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;
- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
Датою виникнення права платника податку на податковий кредит згідно з п.198.2 ст.198 Податкового кодексу України є дата здійснення першої з наступних подій:
а) дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг); б) дата отримання податкової накладної.
У відповідності до п.201.1 ст.201 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, податкова накладна має містити: порядковий номер податкової накладної; дату її виписування, назву юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; податковий номер платника податку (продавця та покупця); місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); повну назву отримувача; ціну продажу без врахування податку; ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.
Податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом (п.201.6 Податкового кодексу України).
Не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами (п.198.6 ст.198 Податкового кодексу України).
Таким чином Податковим кодексом України передбачено лише один випадок не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку - відсутність податкової накладної.
Судом встановлено, що позивач у червні, липні, вересні, листопаді та грудні 2011 року мав взаємовідносини з ТОВ «Медео-Захід». З видаткових та податкових накладних вбачається, що позивач придбавав у контрагента - ТОВ «Медео-Захід» торгово-матеріальні цінності (пиломатеріал, заготівки, дошку дубову, фрезу тощо), і на підставі вказаних первинних документів формував податковий кредит протягом періоду, що перевірявся. Заборгованість по розрахунках між вказаними контрагентами відсутня.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно встановив, що надані до перевірки первинні та платіжні документи, податкові накладні містять всі необхідні реквізити, складені особами, що на момент їх складання були в установленому порядку зареєстровані, як суб'єкти господарювання та платники податків (в тому рахунку і податку на додану вартість). Названі документи повністю розкривають зміст господарської операції. А отже, господарські операції позивача з ТОВ «Медео-Захід» підтверджені належним чином оформленими первинними документами, а вищевказані договори не визнані у встановленому законом порядку недійсними, як і немає інших відомостей, які б свідчили про завищення позивачем валових витрат.
Крім того, як встановлено судом з наданих та досліджених в судовому засіданні первинних документів, в подальшому придбаний у ТОВ «Медео-Захід» товар був реалізований позивачем наступним контрагентам-покупцям: ТОВ «ОДЕК Україна»; ТОВ «Українська лісопереробна компанія» та ТОВ «Фреш». Господарські операції позивача підтверджені належним чином оформленими первинними документами, а вищевказані договори не визнані у встановленому законом порядку недійсними, як і немає інших відомостей, які б свідчили про завищення позивачем валових витрат чи сум податкового кредиту.
З огляду на встановлені обставини у справі та наведені норми законодавства, укладені між позивачем та його контрагентом правочини оформлені належним чином; умови договорів виконані сторонами в повному обсязі.
Зміст договорів становлять, визначені на розсуд сторін і погоджені ними умови, які є обов'язковими, визначені відповідно до актів цивільного законодавства, що цілком відповідає приписам статті 628 Цивільного кодексу України.
Відповідно до статей 213 та 637 Цивільного кодексу України передбачено, що тлумачення умов договору здійснюється тільки двома суб'єктами: учасниками договору і судом.
В свою чергу, висновок відповідача щодо нікчемності укладених договорів у зв'язку із тим, що останні начебто мають протиправний характер та суперечать інтересам держави і суспільства, порушують публічний порядок - суд вважає безпідставним з огляду на таке.
Посилання відповідача на нікчемність даних договорів з підстав, визначених в ст. 228 ЦК України, суперечать положенням вказаної статті, оскільки зазначений в ній перелік нікчемних правочинів є вичерпним.
З роз'яснень, викладених в пункті 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", нікчемними правочинами в сенсі статті 228 Цивільного кодексу України є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.
Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Таким чином суд першої інстанції правильно визначив, що договір між позивачем та його контрагентом не підпадають під вищезазначені категорії і вимоги частин 1 та 2 ст. 228 ЦК України на них розповсюджуватись не можуть, оскільки вони є звичайними господарськими договорами, а не такими, що спрямовані на порушення публічного порядку.
Виходячи з обставин справи, правового змісту частини 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, вбачається наявність оспорюваних з боку податкового органу господарських відносин між певними суб'єктами господарювання.
Виходячи з правового змісту частини 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, після 01 січня 2011 року правочини, що мають ознаки оспорюванності, визнаються недійсними в судовому порядку та за рішенням суду, крім того, у даному випадку настають відповідні юридичні наслідки.
В даному випадку податковий орган, без обов'язкового виконання вимог законодавства, без визнання такого правочину недійсним (1 стадія) в судовому порядку, робить висновки про його недійсність та переходить до іншої стадії, визнаючи такий правочин нікчемним, що також суперечить вимогам законодавства.
Наслідком таких зроблених висновків є висновки про порушення у сфері податкового законодавства, що, в свою чергу, приводить до прийняття податкового повідомлення-рішення.
Судова колегія вважає, що за наведених вище обставин суд першої інстанції правомірно не взяв до уваги та вважав безпідставними доводи податкового органу про не підтвердження між позивачем та його контрагентами господарських операцій, що є по своїй суті нікчемністю укладених правочинів, що, в свою чергу, не створюють юридичних наслідків. Зазначені доводи є нічим іншим як припущеннями відповідача, які нічим не підтверджені. Жодним нормативно-правовим актом не визначено право податкового органу самостійно надавати оцінку укладеним (вчиненим) договорам з визначенням їх нікчемними, недійсними з застосуванням відповідних наслідків внаслідок вчинення таких правочинів. Отже, висновки податкового органу в даному випадку є передчасними.
Крім того, суд звертає увагу на те, що у випадку, якщо податковий орган вважає, що в даному випадку мало місце недійсність (що за своєю суттю має ознаки фіктивного правочину) або нікчемність правочину, між суб'єктами господарювання метою яких було заволодіння коштами держави шляхом ухилення від сплати податків (безпідставне формування та заниження сплати відповідного податку) до бюджету, тобто фактично має місце суспільне-небезпечне діяння, то податковий орган має право на вирішення такого питання в межах кримінального, кримінально-процесуального законодавства. Суду будь-яких судових рішень (вироків, можливих постанов суду про закінчення кримінального переслідування з нереабілітуючих обставин) не надано.
З урахуванням приписів частини 4 статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України, які є обов'язковими, судова колегія вважає, що висновки податкового органу про відсутність між суб'єктами господарювання господарських відносин, тобто про наявну оспорювану нікчемність правочинів без визнання такого правочину в судовому порядку недійсним, є безпідставними та необґрунтованими. Будь-яких судових рішень з приводу визнання недійсними правочинів між позивачем та його контрагентом або встановлених судовими рішеннями наявності нікчемності правочинів, з застосуванням відповідних правових наслідків, положень статей 207 та 208, 250 Господарського кодексу України, статті 203, 228 Цивільного кодексу України, які б вказували на такі правочини, як на недійсні або вчинені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, порушує публічний порядок, та надавали б право податковому органу приймати відповідне рішення відсутні.
Крім того, чинне законодавство України не ставить у залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання, зокрема тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту.
Так, у постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2008 року в справі № 21-500во08, від 1 червня 2010 року в справі № 21-573во10 Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це спричиняє відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.
Вказана правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 31 січня 2011 року справа №21-47а10.
Відповідно до ч.1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України, а згідно з ч. 2 цієї ж статті, невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Таким чином судова колегія вважає, що правильною є позиція суду першої інстанції , що прийняття податкових повідомлень-рішень, на підставі яких визначаються податкові зобов'язання, не може ґрунтуватись на припущеннях, а повинно доказуватись як факт і підтверджуватись документально.
З приводу визначення позивачем податкових зобов'язань з податку на прибуток слід зазначити наступне.
Згідно п.135.1. ст. 135 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI доходи, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, включаються до доходів звітного періоду за датою, визначеною відповідно до статті 137, відповідно до пункту 137.1 якої дохід від реалізації товарів визнається за датою переходу покупцеві права власності на такий товар, а дохід від надання послуг та виконання робіт визнається за датою складення акта або іншого документа, оформленого відповідно до вимог чинного законодавства, який підтверджує виконання робіт або надання послуг.
Доходи визначаються підставі документів, зазначених у пункті 135.2 статті 135 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, та складаються з доходу від операційної діяльності, який визначається відповідно до пункту 135.4 цієї статті та інших доходів, які визначаються відповідно до пункту 135.5 цієї статті, за винятком доходів, визначених у пункті 135.3 цієї статті та у статті 136 цього Кодексу. У відповідності до п. 135.2. ст. 135 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI доходи визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують отримання платником податку доходів, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього кодексу.
Підпунктом 138.1. статті 138 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI передбачено, що витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті; інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.
Так, згідно підпункту 138.1.1. пункту 138.1. статті 138 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI витрати операційної діяльності включають, зокрема, собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг.
В п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів.
Згідно з абзацом 11 статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
У відповідності до пункту 138.4. статті 138 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.
Так, згідно підпункту 14.1.27. пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI: витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).
Таким чином, визначальною ознакою витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, є їх зв'язок з господарською діяльністю платника податку.
В силу підпункту 139.1.9. пункту 139.1. статті 139 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI не враховуються при визначенні оподатковуваного прибутку витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
Тим самим, за своїм змістом наведені норми передбачають як підставу для не включення до валових витрат лише випадок повної відсутності будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, а тому і неможливість віднесення до складу валових витрат підприємства нереальних сум, непідтверджених будь-якими документами взагалі.
В свою чергу, як встановлено судом під час розгляду справи по суті, посадовими особами відповідача, при проведенні розрахунку витрат пального включеного позивачем до складу витрат було використано виключно відстань, на яку здійснювалось перевезення вантажів. При цьому податковим органом не було взято до уваги витрати пального на подачу автотранспорту до пункту навантаження (розвантаження) та повернення його в зворотному напрямку, що також на переконання суду має прямий вплив на формування собівартості наданих послуг та пов'язано з господарською діяльністю позивача.
Разом з тим, в акті перевірки відсутні будь-які посилання на порушення позивачем правил ведення податкового обліку щодо підтвердження обґрунтованості віднесення витрат на пальне до складу валових витрат.
За таких обставин суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що вказана позиція податкового органу є безпідставною та необґрунтованою.
Крім того на переконання суду необгрутованим є висновок відповідача про виключення зі складу валових витрат витрати на ремонт автомобіля, який на праві оренди використовувався позивачем в господарській діяльності
Відповідно до п.146.12 ст.146 Податкового кодексу України до складу витрат включається сума витрат, що пов'язана з ремонтом та поліпшенням об'єктів, основних засобів, у тому числі орендованих у розмірі що не перевищує 10 % сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів на початок звітного року.
В свою чергу відсутність обов'язку у фізичної особи підприємця, що перебуває на загальній системі оподаткування, вести бухгалтерський облік складу витрат основних засобів, не може бути підставою для позбавлення його права включати витрати на ремонт основних засобів до складу валових витрат.
Таким чином, валові витрати, пов'язані з ремонтом автомобіля, зданого в оренду сформовані правомірно відповідно до п. 146.12 ст.146 Податкового кодексу України.
Відповідно до п.172.2 ст.172 Податкового кодексу об'єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом і документально підтвердженими витратами, пов'язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця.
Відповідно до п.177.4 цього кодексу до переліку витрат, безпосередньо пов'язаних з отриманням доходів, належать документально підтверджені витрати, що включаються до витрат виробництва.
Таким чином сукупність вищенаведених встановлених судом обставин підтверджено належними та допустимими доказами, давало суду першої інстанції підстави визнати позовні вимоги обґрунтованими, доведеними матеріалами справи, і такими, що підлягали задоволенню.
Відповідно до ст.200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без зміни, якщо визнає, що суди першої інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
З урахуванням наведеного, постанова суду першої інстанції у даній справі є обґрунтованою та законною, а тому її слід залишити без змін, доводи ж відповідача не є переконливими, спростовуються наведеним вище та відповідно, не можуть бути підставою для скасування постанови суду, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.ст. 195, 197, 198, 200, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України, суд УХВАЛИВ:
Апеляційну скаргу Сарненської об"єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів і зборів у Рівненській області залишити без задоволення, а постанову Рівненського окружного адміністративного суду від "19" березня 2013 р. без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя (підпис) І.Г. Охрімчук
судді: (підпис) (підпис) Б.С. Моніч С.М.Хаюк
З оригіналом згідно: суддя ________________________________ І.Г. Охрімчук
Роздруковано та надіслано:
1- в справу
2 - позивачу Фізична особа -підприємець ОСОБА_5 АДРЕСА_1
3- відповідачу Сарненська міжрайонна державна податкова інспекція Рівненської області Державної податкової служби (Рокитнівське відділення) вул.Радянська,5,смт.Рокитне,Рокитнівський район, Рівненська область,34200