Провадження № 2/522/10339/13
Справа № 522/21932/13-ц
09.09.2013 року, Приморський районний суд м. Одеси, у складі:
головуючого судді - Турецького О.С.,
при секретарі - Гасуляк С.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Приморського районного суду міста Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нежитлове приміщення та заборону вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси з позовом про визнання права власності на нежитлове приміщення та заборону вчинення певних дій, вказуючи на те, що на підставі договору дарування, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від 06.03.2007 pоку, їй, на праві приватної власності, належить 536/1000 частин квартири АДРЕСА_1, загальною площею 136,3 кв.м., житловою площею 72,8 кв.м.
Крім того, 03 листопада 2010 року, Приморський районний суд м. Одеси ухвалив рішення по цивільній справі № 2-12490/10, згідно якого за ОСОБА_1 було визнано право власності на домоволодіння АДРЕСА_1, що розташовано на земельній ділянці 235,0 кв.м. та в цілому складається з житлового будинку із мансардою літ «А», загальною площею 189,2 кв.м., у тому числі житловою - 100,6 кв.м., І, ІІ - мостіння, № 1 - 4 огорожі. Також, зазначеним рішенням припинено право власності ОСОБА_1 на 536/1000 частини квартири АДРЕСА_1.
При укладанні договору дарування від 06.03.2007 року частини квартири, дарувальником було передано ОСОБА_1 ключі від нежитлового приміщення, загальною площею 36 кв.м., розташованого у дворі будинку АДРЕСА_1. Дарувальником було повідомлено Обдаровану про те, що він отримав зазначене нежитлове приміщення від попереднього власника дарованої частини квартири. Отже, Дарувальник, отримав зазначене нежитлове приміщення від попереднього власника, який в свою чергу добросовісно володів та користувався ним з 2001 року.
Однак, Позивачу стало відомо про те, що громадянин ОСОБА_2 заявляє свої права на спірне майно - нежитлове приміщення, загальною площею 36 кв.м. у АДРЕСА_1, що, на думку Позивачки перечить діючому законодавству України та постійно звертається до різних державних органів із різними заявами.
Відповідач постійно погрожує ОСОБА_1 щодо неможливості її користування та володіння майном, безпідставно мотивуючи це наявністю в нього документів, нібито підтверджуючих його право власності на спірне майно.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності на нежитлове приміщення загальною площею 36 кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_1 та заборонити ОСОБА_2 вчиняти певні дії, щодо перешкоджання здійсненню права власності на вказане вище нежитлове приміщення.
В судове засідання сторони не з'явилися, до суду надали заяви про розгляд справи в їх відсутність, позивач позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить їх задовольнити, відповідач позов визнає.
Згідно ч. 2 ст. 158 ЦПК України, особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності.
Частиною 2 ст. 197 ЦПК України закріплено, що у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі фіксування судового процесу звукозаписувальним засобом не здійснюється.
Суд, з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, враховуючи визнання позову відповідачем, що не суперечить вимогам закону і не порушує прав та інтересів сторін та третіх осіб, відповідно до ч. 4 ст. 174 ЦПК України, вважає позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню із наступних підстав.
Як випливає з матеріалів справи, на підставі договору дарування, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 06.03.2007 pоку, позивачці на праві приватної власності належить 536/1000 частин квартири АДРЕСА_1, загальною площею 136,3 кв.м., житловою площею з них 72,8 кв.м.
Крім того, судом встановлено, що 03 листопада 2010 року Приморський районний суд, у складі головуючого - судді Погрібного С.О. ухвалив рішення по цивільній справі № 2-12490/10, згідно якого за ОСОБА_1 було визнано право власності на домоволодіння АДРЕСА_1, що розташовано на земельній ділянці 235,0 кв.м. та в цілому складається з житлового будинку із мансардою літ «А», загальною площею 189,2 кв.м., у тому числі житловою - 100,6 кв.м., І, ІІ - мостіння, № 1 - 4 огорожі. Також, зазначеним вище рішенням було припинено право власності ОСОБА_1 на 536/1000 частин квартири АДРЕСА_1.
Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Вказане право власності було зареєстроване в комунальному підприємстві «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» у книзі 611 пр-35, номер запису 2278.
Також, при укладанні вищезазначеного договору дарування частини квартири, Дарувальником було передано ОСОБА_1 ключі від нежитлового приміщення, загальною площею 36 кв.м., розташованого у дворі будинку АДРЕСА_1. Так, Дарувальником було повідомлено Обдаровану про те, що він отримав зазначене нежитлове приміщення від попереднього власника дарованої частини квартири. Отже, Дарувальник отримав зазначене нежитлове приміщення від попереднього власника, який в свою чергу добросовісно володів та користувався ним з 2001 року.
Однак, Позивачу стало відомо про те, що громадянин ОСОБА_2, заявляє свої права на спірне майно - нежитлове приміщення, загальною площею 36 кв.м. в АДРЕСА_1.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 фактично володіє та користується нежитловим приміщенням, загальною площею 36 кв.м., розташованим у дворі будинку АДРЕСА_1 з 06.03.2007 року, а саме з дня переходу права власності на квартиру, розташовану в будинку зазначеного двора.
Згідно Роз'ясненням Міністерства Юстиції України від 13.10.2011 року «Про деякі аспекти набуття права власності на об'єкти безхазяйного нерухомого майна», право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду. Таким чином, у випадку, якщо є всі підстави вважати, що власник майна тривалий час не виявляє наміру визнати певну річ своєю, він погодився з її втратою - вона може бути визнана власністю фактичного добросовісного володільця. Інститут набувальної давності є одним із первинних способів виникнення права власності, тобто такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ - не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базується на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним.
Тривалість володіння передбачає, що має закінчиться визначений у Кодексі строк, що розрізняється залежно від речі (рухомої чи нерухомої), яка перебуває у володінні певної особи, і для нерухомого майна складає десять років.
Добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому, встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна. Відкритість та безперервність володіння теж є необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю і означають, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, а також те, що протягом означеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов'язку повернути річ власнику, а також йому не пред'являвся правомочною особою позов про повернення майна.
Так, набуття права власності на нерухоме майно за набувальною давністю можливе і у разі існування відомостей про попереднього власника, що унеможливлює набуття права власності як на безхазяйну річ.
Стаття 41 Конституції України зазначає, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Стаття 316 Цивільного Кодексу України чітко зазначає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Крім того, ст. 317 ЦК України визначає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
В ст. 325 ЦК України визначено, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати.
Так, згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Таким чином, стаття 344 ЦК України регламентує, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Крім того, Цивільним кодексом України закріплено, що якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності.
А також не можна не враховувати ч. 2 ст. 344 ЦК України, щодо того, що особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником вона є.
Так, враховуючи що строк володіння ОСОБА_1 нежитловим приміщенням, загальною площею 36 кв.м., розташованим у дворі будинку АДРЕСА_1 має бути приєднаним до строку минулого власника, то строк володіння нежитловим приміщенням необхідно обчислювати саме з 2001 року.
Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що правила ст. 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.
Оскільки ЦК України набрав чинності з 01 січня 2004 року, норми ст. 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 01 січня 2001 року, а отже визнати право власності за набувальною давністю можна не раніше 1 січня 2011 року, а в дійсній справі набувальна давність починає відрахування з 2001 року, що ніяким чином не суперечить діючому законодавству України.
Як визначено ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Крім того, дотримуючись ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Виходячи з вказаної норми права, суд вважає, що вимоги позивача, про заборону ОСОБА_2 вчиняти певні дії, щодо перешкоджання здійсненню ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення, загальною площею 36 кв.м., розташованого у дворі будинку АДРЕСА_1 є законними.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
На підставі ст. ст. 3-4, 10, 15, 60, 110, 118, 208-209, 212-215, 217-218, 294 ЦПК України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нежитлове приміщення та заборону вчинення певних дій - задовольнити в повному обсязі.
Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 право власності на нежитлове приміщення, загальною площею 36 кв.м., розташованого у будинку АДРЕСА_1.
Заборонити ОСОБА_2 вчиняти певні дії, щодо перешкоджання здійсненню ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення, загальною площею 36 кв.м., розташованого у будинку АДРЕСА_1.
Рішення суду є підставою для здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 на нежитлове приміщення, загальною площею 36 кв.м., розташованого у будинку АДРЕСА_1.
Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Одеської області через Приморський районний суд м. Одеси. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя О.С.Турецький
09 вересня 2013 року