Апеляційний суд Кіровоградської області
№ провадження 22-ц/781/1336/13 Головуючий у суді І-ї інстанції Циганаш І.А.
Спори про право власності та інші речові права Доповідач Карпенко О. Л.
іменем України
20.08.2013року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області в складі:
головуючого - Карпенка О.Л.,
суддів - Голованя А.М., Черниш Т.В.,
за участю секретаря - Аліксійчук І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання дійсним договору та визнання права власності на частину жилого будинку за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 12 березня 2013 року, -
26 листопада 2012 року ОСОБА_2 пред'явила позов до ОСОБА_3 про визнання дійсним договору купівлі - продажу 1/4 частини житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться у АДРЕСА_1, укладений 17 жовтня 1996 року між нею і відповідачем ОСОБА_3 та визнання за нею права власності на ? частину вказаного житлового будинку. Позов обґрунтовано тим, що у жовтні 1996 року між нею і ОСОБА_3 була укладена угода про купівлю - продаж ? частини вказаного нею житлового будинку. Вони домовилися про всі істотні умов договору і вона сплатила відповідачці повну вартість за придбане майно - 2300 доларів США, що підтверджується розпискою ОСОБА_3 Нотаріально ця угода посвідчена не була так, як на час її укладення це майно належало, крім ОСОБА_3, ще і ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Довіреністю на продаж будинку від 15 листопада 1996 року ОСОБА_5 уповноважила ОСОБА_3 продати за ціну та на умовах на свій розсуд належну їй, ОСОБА_5, частину жилого будинку з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1. ОСОБА_6 згоди на нотаріальне посвідчення угоди не надав. Крім того, ? частина житлового будинку належала ОСОБА_7, який не надав нотаріусу відмови від привілейованого придбання частини будинку. ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 померли. Як на правову підставу своїх вимог про визнання договору дійсним, позивачка послалася на ч. 2 ст. 220 ЦК України. Крім того, вона протягом 15-ти років, починаючи з листопада 1996 року, добросовісно, відкрито та безперервно володіла частиною житлового будинку і надвірними будівлями, користувалася ними і зареєстрована за даною адресою з 22 травня 1999 року.
Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 12 березня 2013 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги повністю. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що під час розгляду та вирішення справи суд допустив порушення норм матеріального і процесуального права. Суд не дослідив та не дав належної оцінки наданим нею доказам: розписці, яка свідчить про повну сплату нею коштів за придбану частину будинку, копіям документів про сплату нею комунальних платежів, факту реєстрації місця її проживання у спірному будинку, що свідчить про відкритість та безперервність володіння нею цим майном. Крім того позивачка послалася на те, що суд не взяв до уваги, що відповідачка визнала позов а також не взяв до уваги показання свідків, які підтвердили ті обставини на які вона посилалася в позовній заяві.
Письмові заперечення на апеляційну скаргу від відповідачки не надійшли.
Позивачка, повідомлена про час та місце розгляду справи, особисто в судове засідання не з'явилася.
Її представник, ОСОБА_8, в судовому засіданні в суді апеляційної інстанції підтримала доводи апеляційної скарги та просила задовольнити скаргу.
Відповідачка в судове засідання не з'явилася.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивачки, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах встановлених ст. 303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судовом першої інстанції встановлено і матеріалами справи підтверджується, що будинок АДРЕСА_1 належить: ? частина - ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5 згідно свідоцтва про право на спадщину від 22 березня 1996 року; ? частина - ОСОБА_9 відповідно до договору дарування від 26 травня 2004 р; ? частина - ОСОБА_10 згідно договору дарування від 04 грудня 2007 року.
Як вбачається з даних технічного паспорта на житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 6) станом на 09 вересня 1996 рік співвласниками цього домоволодіння являлися: ОСОБА_11, ОСОБА_6 і ОСОБА_5, яким разом належала ? частина домоволодіння, ОСОБА_12, якому належала ? частина домоволодіння, ОСОБА_7, якому належала ? частина домоволодіння.
17 жовтня 1996 року ОСОБА_3 склала і надала позивачці розписку про те, що при угоді купівлі - продажу 1/4 частини будинку за адресою АДРЕСА_1, вона отримала грошові кошти в сумі 2300 доларів США в присутності свідків ОСОБА_13 і ОСОБА_14
15 листопада 1996 року приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу ОСОБА_15 посвідчив довіреність, видану ОСОБА_5, якою вона уповноважила ОСОБА_3 продати за ціну та на умовах на свій розсуд належну їй частину жилого будинку з надвірними будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1
Дані про надання ОСОБА_6 згоди на продаж спірного майна, або подальше схвалення ним цієї угоди, відсутні.
Відповідно до закріпленого в ст. 58 Конституції України принципу дії законів у часі, до спірних правовідносин підлягає застосуванню законодавство, яке діяло на час їх виникнення.
У зв'язку з цим посилання позивачки на ч. 2 ст. 220 ЦК України (2004 року) є безпідставним.
При вирішенні спору суд першої інстанції обґрунтовано застосував норми ЦК УРСР (1963 року), який діяв на час виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до ч.1 ст.42 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).
Статтею 47 ЦК УРСР (в редакції 1963року) передбачено, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається
При вирішення спору про визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР підлягають з'ясуванню наступні питання: чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.
У відповідності до 227 ЦК Української РСР (в редакції 1963року) договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Крім того згідно ст. 225 ЦК УРСР право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з ст. 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.
Пленум Верховного Суду України надав роз'яснення у п. 5 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист прав приватної власності» Розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону "Про власність", ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»). В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.
Згідно ст. 113 ЦК УРСР володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності проводиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом.
Суд першої інстанції вірно встановив, що відповідачка по справі ОСОБА_3, діючи на власний розсуд, здійснила продаж ? частини спірного будинку без згоди решти співвласників - ОСОБА_6 і ОСОБА_5, які нарівні з нею набули право власності на частку в порядку спадкування.
Враховуючи вимоги законодавства щодо форми угод купівлі-продажу житлового будинку та порядку їх посвідчення, про цю обставину позивачка повинна була знати і, як вбачається із змісту позовної заяви, знала про це, а тому вона не може вважатися добросовісним набувачем спірного майна - 1/4 частини будинку за адресою АДРЕСА_1
Встановивши цю обставину суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що сторони по справі уклали угоду з порушенням вимог законодавства та прав співвласників проданого майна.
Крім того, встановивши, що договір купівлі-продажу частини будинку не був нотаріально посвідчений і доказів, які б свідчили про те, що одна із сторін ухиляється від нотаріального оформлення цього договору не надано, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову в частині визнання дійсним договору купівлі-продажу ? частини житлового будинку з надвірними будівлями..
Суд повно і правильно з'ясував обставини справи, дав належну оцінку наданим сторонами доказам та вирішив справу відповідно до вимог закону.
Посилання позивачки в апеляційній скарзі на визнання позову відповідачкою є необгрунтованим, оскільки згідно приписів ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обгрунтованим. У разі визнання позову відповідачем, суд ухвалює рішення про його задоволення лише за наявності для цього законних підстав.
Частиною 1 ст. 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Суд першої інстанції вірно відмовив у задоволенні позову про визнання за позивачкою права власності на спірне майно за набувальною давністю, але належним чином своє рішення не мотивував, що відповідно до ст. 309 ЦПК України являється підставою для зміни рішення.
Зміст ст. 344 ЦК України передбачає добросовісне заволодіння чужим майном, тобто, особа не знала і могла знати, що володіє чужим майном незаконно.
Враховуючи, що на час укладення угоди купівлі-продажу частини будинку позивачка мала знати про відсутність згоди всіх співвласників цього майна - ОСОБА_5 і ОСОБА_6, заволодіння нею цим майном не може вважатися добросовісним.
Позивачка знала про наявність власників спірного майна - ОСОБА_6 і ОСОБА_5, які померли ІНФОРМАЦІЯ_1 року і ІНФОРМАЦІЯ_2 року (а.с. 5), відповідно, а також ще одного співвласника - відповідачки по справі.
Крім того, вказуючи на безперервність володіння нею спірним майном, позивачка послалася на те, що вона зареєстрована за вказаною адресою з 22 травня 1999 року, сплачує комунальні платежі.
Проте сам по собі факт реєстрації місця проживання у спірному будинку не являється беззаперечним, достовірним доказом того, що позивачка проживала в цьому будинку безперервно з 01 січня 2001 року по час звернення до суду (протягом періоду, який має правове значення для вирішення спору).
Надані позивачкою абонентні крижки на сплату послуг газопостачання а також водопостачання за адресою м. Кіровоград, вул.. Червоногвардійська, 41, за період з квітня місяця 2006 року по серпень 2012 рок також не підтверджують повною мірою це твердження позивачки.
Колегія суддів вважає, що достатні підстави для визнання за позивачкою права власності на спірне майно за набувальною давністю відсутні.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 12 березня 2013 року в частині відмови в задоволенні позову про визнання права власності на частину жилого будинку змінити.
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на частину жилого будинку
В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий:
Судді: