Справа № 127/2686/13-ц Провадження № 22-ц/772/1662/2013Головуючий в суді першої інстанції:Кашпрук Г.М.
Категорія: 21Доповідач: Вавшко В. С.
"23" липня 2013 р. м. Вінниця
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Вінницької області в складі:
ГоловуючогоВавшка В.С.,
суддів:Іващука В.А., Колоса С.С.,
При секретарі:Пишному О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 16 травня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування,
Заочним рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 16 травня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.
На таке рішення ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; порушення норм матеріального та процесуального права.
ОСОБА_3 подав заперечення на апеляційну скаргу, у якому просить залишити рішення суду без змін, посилаючись на те, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення у межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно свідоцтва про право власності на житло № 4198 від 17.05.2004 року ОСОБА_1 володіла на праві приватної власності кооперативною квартирою АДРЕСА_1
Рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 20.02.2006 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ житлового приміщення між подружжям, як нерухомого майна , що має статус спільного майна, визнано за ОСОБА_3 право власності на ? частку кооперативної квартири АДРЕСА_1
Право власності ОСОБА_3 на ? частки вказаної квартири зареєстровано 16.10.2009 року, реєстраційний № 28569238.
Рішенням Калиніського районного суду Вінницької області від 12.11.2009 року визнано недійсним шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрований 30.07.1985 року.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Вінниці від 27.03.2012 року у зв'язку з нововиявленими обставинами скасовано рішення цього ж суду від 20.02.2006 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ житлового приміщення між подружжям, стягнення ? вартості гаража.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08.11.2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 24.12.2012 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.03.2013 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ житлового приміщення між подружжям, стягнення ? вартості гаража відмовлено.
У січні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до КП «ВМБТІ» з метою виготовлення технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_1, де їй стало відомо, що право спільної часткової власності на ? частки вказаної квартири зареєстровано за ОСОБА_2
27.01.2012 року ОСОБА_3 подарував ? частку квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_2, що підтверджується договором дарування від 27.01.2012 року. Право приватної часткової власності на ? частки вказаної квартири зареєстровано у КП «ВМБТІ» 10.02.2012 року, реєстраційний № 28569238.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довела наявності у момент вчинення договору дарування ? частки квартири АДРЕСА_1, порушення або недотримання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вимог, встановлених ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України . Також, не доведено позивачем і факт вчинення оспореного правочину під впливом обману.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно встановлені обставини справи та відповідні їм правовідносини та правильно застосовані норми матеріального права.
Відповідно до ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частини може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
За змістом вказаних норм не може підверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму.
Відповідно, до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Частиною 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Пункт 8 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними» роз'яснив, що відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді зчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді шпили.
Так, згідно ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно у дарунок у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового чи немайнового характеру, не є договором дарування.
Колегією суддів встановлено, що відповідно до оспорюваного договору дарування від 27.01.2012 року ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняв у дар ? частину квартири АДРЕСА_1
На момент укладення договору дарування ОСОБА_3 належала на праві власності ? частина вказаної квартири, а тому він розпорядився його майном на власний розсуд на підставі ч. 1 ст. 317 ЦК України та ст. 717 ЦК України.
Вважаючи вказаний договір удаваним правочином, ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції стверджувала, що насправді сторони мали на меті укласти договір купівлі-продажу вказаної частини квартири, а не договір дарування. Однак доказів того, що укладений договір був оплатним ОСОБА_1 не надала, а його оплатність не визнана сторонами договору.
Колегією суддів з'ясовано, що для визнання правочину удаваним потрібно, щоб обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
Колегія суддів приходить до висновку, що оскільки ОСОБА_1 не була стороною оспорюваного договору, а матеріали справи не містять допустимих доказів на підтвердження наміру ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укласти саме договір купівлі-продажу ? частини вказаної квартири та доказів, які б свідчили про досягнення між сторонами угоди з усіх істотних умов такого договору купівлі-продажу, а також того, що умовою оспорюваного договору була сплата відповідних коштів, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те, що фактично між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу квартири, а не договір дарування, оскільки дане твердження не знайшло свого підтвердження у судах першої та апеляційної інстанції, а також не підтвердилось належними доказами.
Доводи апеляційної скарги у тій частині, що ОСОБА_2 у судовому засіданні визнано, що ним передано ОСОБА_3 в рахунок вартості ? спірної квартири кімнату у гуртожитку у с. Радівка, Калинівського району Вінницької області є недоведеним, оскільки доказів того, що ОСОБА_3 має у власності житло суду не надано.
За таких обставин, та в силу ст.ст.308 і 309 ЦПК України, колегія суддів приходить до висновку, що підстав для скасування рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову не має, оскільки встановлені судом апеляційної інстанції обставини та застосовані при цьому норми матеріального права також не дають підстав для визнання недійсним договору дарування.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 309, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Заочне рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 16 травня 2013 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ на протязі двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий суддя : (підпис)
Судді : (підписи)
З оригіналом вірно :