"25" липня 2013 р. м. Київ К/800/25725/13
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Пасічник С.С.
Ємельянової В.І.
Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення,
У вересні 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України за участю третьої особи - Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення Державної міграційної служби України від 10.08.2012p. №359-12 й зобов'язання відповідача переглянути рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2012 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2013 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з рішеннями судів, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та направити справу на новий розгляд.
Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач 01.03.2011р. звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до органу Державної міграційної служби України в Харківській області, в якій зазначив, що йому загрожує небезпека в країні походження - Іраку за політичні погляди та приналежність до певної соціальної групи.
Рішенням Державної міграційної служби України від 10.08.2012р. №359-12 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з посиланням на абз.4 частини 1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні, зокрема, відповідач дійшов висновку, що наведені позивачем підстави для надання статусу біженця, а саме: небезпека, яка загрожує йому у разі повернення до Іраку, є повністю безпідставними та необґрунтованими.
Вказане рішення прийнято на підставі висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту складеного ГУ ДМС у Харківській області.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції, в даному випадку відповідач, приймає рішення про визнання чи відмову у визнанні біженцем за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно із абзацом 4 статті 6 вказаного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватись захистом цієї країни або не бажає користуватись цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як встановлено судами відповідно до особової справи позивача №2012НАR-12, підставами для надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що є прихильником ОСОБА_6.
При цьому, відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, дав оцінку зазначеним позивачем підставам й вказав, що вони не містять ознак реального побоювання бути переслідуваним у своїй країні.
Крім того, в країні походження залишились батьки позивача й з його паспорта вбачається, що він безперешкодно перетинав кордон Іраку та повертався до країни походження у 2011 та 2012 роках.
Також, судами встановлено, що до прибуття в Україну позивач перебував в Сирії, Йорданії, Туреччині, де з питанням отримання статусу біженця не звертався.
За наведеного, суди попередніх інстанцій прийшли до правильного висновку, що у позивача присутні одночасно дві умови, передбачені п.4 та п.6 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за наявності хоча б однієї з яких особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме: стосовно позивача встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні й до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця, позивач перебував в третій безпечній країні.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу; в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач же, як суб'єкт владних повноважень, довів, що, відмовляючи позивачу в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та Законами України.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
За правилами статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Доводи ж касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення спору, а тому підстав для скасування ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст.210,220,222,223,224,230,231 КАС України, колегія суддів
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2012 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 25 лютого 2013 року - без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: Пасічник С.С.
Ємельянова В.І.
Черпак Ю.К.