Справа: № 2а-17697/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Головань О.В. Суддя-доповідач: Саприкіна І.В.
Іменем України
10 липня 2013 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді: Саприкіної І.В.,
суддів: Безименної Н.В., Ісаєнко Ю.А.,
при секретарі: Погорілій К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві, без фіксації судового процесу, в порядку ч. 1 ст. 41 КАС України, апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.04.2013 року по справі за позовом заступника прокурора Голосіївського району м. Києва до Київської міської ради, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення, -
Заступник прокурора Голосіївського району м. Києва звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом про визнання протиправним та скасування рішення Київської міської ради від 14.06.07 року № 890/1551 «Про передачу громадянці ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1».
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.04.2013 року позов задоволено.
Не погоджуючись з таким судовим рішення, третя особа - ОСОБА_2, подала апеляційну скаргу, в якій просять скасувати незаконне, на її думку, рішення суду першої інстанції та постановити нове про відмову в задоволенні позову. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необ'єктивність та необґрунтованість оскаржуваного рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що є безумовною підставою для його скасування.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, з чим апеляційна повністю погоджується, виходячи з слідуючого.
Як вбачається з матеріалів справи, 14.06.07 р. Київська міська рада прийняла рішення № 890/1551 «Про передачу громадянці ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1», згідно якого: затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; передано ОСОБА_3 за умови виконання п. 3 цього рішення, у приватну власність земельну ділянку площею 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови; зобов'язано ОСОБА_3 вчинити ряд заходів по відношенню до земельної ділянки.
12.11.07 року ОСОБА_3 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯЖ № 040506, а 26.10.11 року уклала з ОСОБА_2 договір дарування спірної земельної ділянки.
Перш за все, судова колегія вважає за необхідне відзначити, що повністю погоджується з позицією суду першої інстанції про подачу даного адміністративного позову в межах строку звернення до суду, встановленого ст. 99 КАС України, а саме, 24.12.2012 року, оскільки про оскаржуване рішення прокуратурі Голосіївського району м. Києва стало відомо за результатами організованої та проведеної перевірки на виконання доручення прокуратури міста Києва від 03.10.12 року № 07/4-р-12 щодо законності знесення зелених насаджень на території регіонального ландшафтного парку «Лиса гора» та з інших питань, після чого подано адміністративний позов.
Апеляційна інстанція не може не погодитися також з доводами Окружного адміністративного суду м. Києва щодо надання оцінки тим вимогам, що мали бути дотримані саме Київською міською радою, як суб'єктом владних повноважень, станом на час прийняття рішення, а не виконання власником земельної ділянки вимог, що мали бути виконані після отримання земельної ділянки, оскільки не стосуються правомірності оскаржуваного рішення.
Наведене вище дає підстави колегії суддів прийти до однозначного висновку, що спірне рішення правомірно було перевірено судом першої інстанції на законність щодо цільового призначення земельної ділянки, наявності містобудівної документації, дотримання вимог ст. 118 Земельного кодексу України, дотримання вимог законодавства про проведення державної експертизи землевпорядної документації.
Так, за ст. 20 Земельного кодексу України (в редакції станом на час прийняття оскаржуваного рішення) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Згідно Генерального плану міста Києва на період до 2020 року спірну земельну ділянку віднесено до земель запасу житлової та громадської забудови.
За рішенням Київської міської ради № 806/3381 від 19.07.05 року «Про затвердження Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста» земельна ділянка на схилах Лисої Гори (п. 8) в розмірі 11,6 га визначена як парк культури і відпочинку, земельна ділянка по вул. Лисогірській (п. 31) в розмірі 0,26 га визначена як сквер.
При цьому, Програма є попереднім етапом і основою наступних робіт щодо інвентаризації, встановлення і закріплення меж озеленених територій та встановлення обмежень (обтяжень) на використання земельних ділянок у відповідності з Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.04 р. № 1094 «Про затвердження Порядку розроблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж території природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного значення», тобто рішення Київської міської ради № 806/3381 від 19.07.2005 року не є рішенням про віднесення земельних ділянок до тієї чи іншої категорії.
Згідно висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 19.12.2006 року № 19-11004 зазначено про те, що вказана територія не відноситься до зеленої зони м. Києва і створення на ній нових об'єктів зеленого будівництва не передбачається. Вказаний висновок зроблено на підставі наданого витягу з графічного матеріалу Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2010 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста, затвердженої рішенням Київської міської ради № 806/3381 від 19.07.05 року.
Аналогічні дані містяться у висновку Державного управління охорони навколишнього природного середовища в м. Києві № 211 про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (від 16.05.07 року № 05-08/872).
Таким чином, підстав вважати земельну ділянку на АДРЕСА_1 такою, що відноситься до земель природоохоронного фонду, немає.
Рішенням Київської міської ради від 29.11.01 року № 136/1570 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» затверджено проект відведення земельної ділянки історико-архітектурній пам'ятці-музею «Київська фортеця» для експлуатації та обслуговування пам'яток фортифікації на вул. Сапарно-Слобідська, 78 у Голосіївському районі м. Києва, надано у постійне користування земельну ділянку загальною площею 118, 75 га (п. 17).
Межі земельної ділянки історико-архітектурної пам'ятки-музею «Київська фортеця» визначені згідно державного акту від 08.02.02 року і не охоплюють земельну ділянку на АДРЕСА_1, про що повідомлено самим музеєм у листі від 26.09.12 року № 307.
Проте, вказана земельна ділянка входить до зони охоронюваного природного ландшафту, зокрема.
Згідно ст. 54, 112 Земельного кодексу України (в редакції станом на час прийняття оскаржуваного рішення) навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.
Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.
Охоронні зони створюються: а) навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів; б) уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти.
Правовий режим земель охоронних зон визначається законодавством України.
За ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» (в редакції станом на час прийняття оскаржуваного рішення) зони охорони пам'ятки - встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання.
У відповідності до вимог ст. 32 Закону з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.
На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам'яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.
Згідно ст. 34 Закону території пам'яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівної документації.
Встановлення зон охорони пам'яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення.
Відповідно до розпорядження КМДА № 979 від 17.05.02 року «Про внесення змін та доповнень до рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 16.07.79 року № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії культури м. Києва» район Сперної Слобідки в межах: Корчуватського цегляного заводу, вул. Панорамна, вул. Лисогірська, схили Лисої Гори, Стратегічне шосе, р. Либідь, Наддніпрянське шосе (п. 3.4.3) віднесено до зони регулювання забудови - зони охоронюваного ландшафту.
Аналогічні положення містяться п. 6, 14 додатку до розпорядження КМДА від 17.05.02 року № 979.
Інформація про віднесення вказаної території до зони охоронюваного ландшафту міститься також в матеріалах кадастрової справи А-9567, зокрема, у висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 19.12.06 року № 19-11004, листі Державної служби з питань національної культурної спадщини від 24.04.07 року № 22-1013/9.
Отже, колегія суддів повністю погоджується з висновком суду першої інстанції, що охоронні землі історико-архітектурної пам'ятки-музею «Київська фортеця» є землями історико-культурного призначення в силу положень Закону і саме таким чином мали обліковуватися у державних земельних кадастрах, планах землекористування, проектах землеустрою, іншій проектно-планувальній та містобудівній документації станом на 14.06.07 року, що дотримано не було, тоді як охоронні землі, в тому числі, і земельна ділянка на АДРЕСА_1, згідно Генерального плану обліковувалась як землі запасу громадської та житлової забудови.
Виходячи з положень ст. 21 Земельного кодексу України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.
При цьому слід зауважити, що згідно ч. 1 ст. 54 Земельного кодексу України землі історико-культурного призначення можуть перебувати у приватній власності, і рішення про передачу спірної земельної ділянки могло прийматися Київською міською радою, проте, з врахуванням віднесення земельної ділянки до земель історико-культурного призначення.
Апеляційна інстанція підтримує правову позицію суду першої інстанції, що відсутність станом на час прийняття оскаржуваного рішення затвердженого детального плану території, на якій розміщена земельна ділянка, як містобудівної документації, не є саме по собі підставою для визнання рішення про надання земельної ділянки незаконним. Адже, згідно змісту п. 3 оскаржуваного рішення воно прийняте з врахуванням висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 19.12.06 року № 19-11004, яким погоджено проект землевідведення без права забудови до погодження проекту забудови території та проектної документації на будівництво садибного будинку в установленому законодавством порядку.
Погодження проекту забудови території як містобудівної документації є обмеженням права забудови земельної ділянки до прийняття вказаного акту, проте, його відсутність не є підставою для визнання рішення незаконним.
Що стосується дотримання відповідачем при прийнятті спірного рішення вимог ст. 118 Земельного кодексу України, колегія суддів відзначає слідуюче.
Стаття 118 Земельного кодексу України (в редакції станом на час прийняття оскаржуваного рішення) громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Передбаченими у ст. 118 Земельного кодексу України органами проект землевідведення земельної ділянки погоджено, проте, без права забудови до погодження проекту забудови території та проектної документації на будівництво садибного будинку в установленому законодавством порядку (висновок Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 19.12.06 року № 19-11004).
Щодо погодження з іншими органами, то їх наявність не передбачена ст. 118 КАС України, а тому наявність погоджень інших органів не може бути обов'язковою умовою для прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність. Зокрема, щодо отримання погодження Голосіївської РДА та позитивних висновків Мінкультури України (Державної служби охорони культурної спадщини), Головного управління охорони культурної спадщини м. Києва, ККО «Київзеленбуд», ДП «Інститут Генерального плану м. Києва» АТ «Київпроект» та інших вимог, викладених у висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 19.12.06 р. №19-11004, то вони є саме містобудівними обмеженнями та умовами землекористування, а не підставами для прийняття рішення про виділення земельної ділянки.
В тому числі, як зазначено вище, висновок Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації щодо неможливості погодити відведення земельної ділянки до затвердження ДПТ вказаної території (лист від 28.11.06 р. №523-2536) стосується саме виконання містобудівних обмежень та умов землекористування, викладених у висновку Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища від 19.12.06 р. №19-11004.
Аналогічно, відсутність детального плану території є містобудівним обмеженням, встановленим згідно ст. 111 Земельного кодексу України, тоді як не є умовою прийняття рішення про виділення земельної ділянки, тому його відсутність сама по собі не може бути підставою для визнання оскаржуваного рішення незаконним.
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» (в редакції станом на час прийняття оскаржуваного рішення) обов'язковій державній експертизі підлягають: проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок; проекти землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь; проекти землеустрою щодо створення нових та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань.
За ст. 35 зазначеного вище Закону результатом проведення державної експертизи є висновок державної експертизи. Висновки державної експертизи повинні містити оцінку допустимості та можливості прийняття рішення щодо об'єкта державної експертизи і враховувати соціально-економічні наслідки.
Позитивні висновки державної експертизи щодо об'єктів обов'язкової державної експертизи є підставою для прийняття відповідного рішення органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування, відкриття фінансування робіт з реалізації заходів, передбачених відповідною документацією.
Реалізація заходів, передбачених документацією із землеустрою та документацією з оцінки земель, види яких визначені законом, а також матеріалами і документацією державного земельного кадастру щодо об'єктів обов'язкової державної експертизи, без позитивних висновків державної експертизи забороняється.
Об'єкт державної експертизи, який не відповідає вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, оцінюється негативно і не погоджується.
Висновки державної експертизи після їх затвердження спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері державної експертизи є обов'язковими для прийняття до розгляду замовником і врахування при прийнятті відповідного рішення щодо об'єктів державної експертизи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.06 року № 974 затверджено Порядок реєстрації об'єктів державної експертизи землевпорядної документації та типової форми її висновку, а, отже, станом на 14.06.07 року (дата прийняття спірного рішення) державна експертиза могла бути проведена, проте, згідно матеріалів справи вказані вимоги Закону не виконано, що є достатньою підставою для визнання оскаржуваного рішення Київської міської ради незаконним.
Таким чином, апеляційна інстанція повністю погоджується з доводами суду першої інстанції, що спірне рішення прийнято з порушенням вимог ст. 54, 112 Земельного кодексу України, ст. 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини», ст. 9, 35 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації».
За ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Ч. 2 ст. 71 КАСУ в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладає на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
У відповідності до наведених вимог відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду достатньо беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності прийняття спірного рішення.
За таких обставин Окружним адміністративним судом м. Києва зроблено правильний висновок щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність залишення постанови суду першої інстанції без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 196, 198, 200, 205 та 206 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 08.04.2013 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя:
Судді:
Головуючий суддя Саприкіна І.В.
Судді: Безименна Н.В.
Ісаєнко Ю.А.