ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
09 липня 2013 року 09:40 № 826/7628/13-а
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Савченко А.І., суддів: Добрівської Н.А., Саніна Б.В., при секретарі Окис Т.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомГромадянина Бангладеш ОСОБА_2
доДержавної міграційної служби України
провизнання протриманим та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
Громадянин Бангладеш ОСОБА_2 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_2) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач) про визнання неправомірним та скасування рішення № 122-13 від 15 березня 2013 року та зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 червня 2013 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду у попередньому судовому засіданні на 11 червня 2013 року.
У попереднє судове засідання 11 червня 2013 року жодна зі сторін не з'явилась, у зв'язку з чим суд відклав розгляд справи на 19 червня 2013 року.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 червня 2012 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 02 липня 2013 року.
У судовому засіданні 02 липня 2013 року позивач та його представник позов підтримали та просили його задовольнити. Представник відповідача проти задоволення позову заперечував.
У порядку частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України представники сторін надали суду клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження, що стало підставою для постановлення судом ухвали про перехід до розгляду справи в письмовому провадженні.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
ОСОБА_2 є громадянином Народної Республіки Бангладеш, за національністю бангалець, за віросповіданням мусульманин - суніт.
05 листопада 2012 року позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду зазначеної заяви та проведених співбесід, 01 лютого 2013 року працівником Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області підготовлено висновок із рекомендацією відмовити іноземцю у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого рішенням Державної міграційної служби України від 15 березня 2013 року №122-13 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 10 квітня 2013 року № 71 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 15 березня 2013 року № 122-13 позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіряючи правомірність оскаржуваного позивачем рішення, суд звертає увагу на таке.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI (далі по тексту - Закон України від 08.07.2011р. № 3671-VI).
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI (тут і далі в редакції, чинні на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI).
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI, відсутні.
Окружний адміністративний суд міста Києва погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.
Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, у тому числі з висновку Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, приводом виїзду позивача з країни постійного проживання стала загроза засудження або смертної кари за злочин, якого він не вчиняв - вбивство одного з членів опозиційної партії Авамі Ліг.
Під час співбесід в органах міграційної служби та судового розгляду справи позивач зазначив, що у країні походження він працював на посаді спільного секретаря та з 1999 року був членом Національної партії Бангладеш. Під час організації та проведення демонстрації, в якій позивач приймав участь, відбулось заворушення із застосуванням вогнепальної зброї, внаслідок чого одна особа загинула. Саме побоюючись притягнення до відповідальності за вбивство, позивач залишив країну походження.
Проте, під час співбесід, позивач не зміг зазначити де саме та коли відбулись згадані події. Також, документи, надані на підтвердження викладених обставин, містять помилки щодо назви та місце розташування органів, які їх видали, що ставить під сумнів їх достовірність.
З огляду на викладене, суд погоджується з висновком Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про те, що позивач не надав достовірних чи правдивих фактів його особистого переслідування в країні постійного проживання.
Також слід зазначити, що відповідно до пункту 6 частини 1 статті 6 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI статус біженця або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.
Частина 22 статті 1 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI дає визначення цього терміну: «Третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту».
Так, суд звертає увагу, що перед тим, як потрапити до України, позивач протягом місяця перебував в Індії, а потім поїхав до республіки Білорусь, де проживав на підставі студентської візи протягом 5-6 місяців, в зв'язку з чим суд погоджується з твердженнями відповідача, що позивач перебуваючи в названих країнах мав можливість звернутися до компетентних органів з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, але таким правом не скористався, що також є підставою для відмови в наданні статусу біженця в силу положень статті 6 Закону України від 08.07.2011р. № 3671-VI.
За таких обставин Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до висновку, що рішення відповідача від 15 березня 2013 року № 122-13 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноважним органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Доказів, які б спростовували доводи відповідача, позивач суду не надав.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає позовні вимоги необґрунтованими а позов таким, що не підлягають задоволенню.
Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
У задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя - А.І. Савченко
Судді: Н.А. Добрівська
Б.В. Санін