Номер провадження № 22-ц/785/4189/13
Головуючий у першій інстанції Семенюк Л.А.
Доповідач Дрішлюк А. І.
Категорія - 19
19.06.2013 року м. Одеса
Судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого судді Дрішлюка А.І., суддів Мизи Л.М., Заїкіна А.П.,
при секретарі судового засідання Тищенко М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 22 березня 2013 року по цивільній справі за позовною заявою Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства до ОСОБА_2, Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області про визнання договору на право тимчасового користування землею від 20.11.1998 року недійсним , -
встановила:
До Татарбунарського районного суду Одеської області звернувся представник Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства - Ковпак О.В. з позовом до ОСОБА_2, Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області про визнання договору на право тимчасового користування землею від 20.11.1998 року недійсним. В обґрунтування посилався на те, що позивач є власником майнового комплексу бази відпочинку «Жемчужина», розташованого в с.Лиман Татарбунарського району Одеської області, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно та витягом про реєстрацію цього права від 25.11.2004 року. Державним актом серії ЯГ №958929 від 13.03.2007 року підтверджується право власності позивача (КМСРНАТ) на земельну ділянку площею 1,719 га на території курортної зони «Катранка» в межах села Лиман Татарбунарського району Одеської області, що призначена для експлуатації та обслуговування вищезазначеної бази відпочинку «Жемчужина». На вказаній земельній ділянці розташований двоповерховий дерев'яний будинок за НОМЕР_1, що належить на праві власності відповідачу ОСОБА_2 згідно свідоцтва про право власності, зареєстрованому в ТОВ БТІ «Татарбунарське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» і зареєстроване в реєстрової книзі №1 за реєстром №10. 20.11.1998 року між Лиманською сільською радою Татарбунарського району та ОСОБА_2, що є відповідачами по справі, на підставі рішення Татарбунарської районної ради №33-ХХІІІ від 23.10.1998 року був укладений договір тимчасового користування земельною ділянкою площею 0,02 га строком на 25 років. Оскільки користування ОСОБА_2 дачним будинком АДРЕСА_1 порушує права та зачіпає інтереси КМСРНАТ як законного власника земельної ділянки площею 1,719 га, представник позивача вважає зазначений договір таким, що не відповідає вимогам закону та просить визнати його недійсним, оскільки відсутня державна реєстрація вказаного правочину, як передбачено ст.18 Закону України «Про оренду землі» та не встановлені межі зазначеної земельної ділянки в натурі (на місцевості) в порушення ст.22 Земельного Кодексу України (в редакції 1990 року), діючого на той час.
Рішенням Татарбунарського району Одеської області від 22.03.2013 року позовні вимоги Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства до ОСОБА_2, Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області про визнання договору на право тимчасового користування землею від 20.11.1998 року недійсним було задоволено.
01.04.2013 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на рішення Татарбунарського району Одеської області від 22.03.2013 року. В обґрунтування апелянт посилався на необґрунтованість рішення суду першої інстанції, на невідповідність його вимогам закону, на невідповідність висновків суду обставинам справи, зокрема посилався на те, що позивач у позовній заяві знов ставить під сумнів законні підстави отримання апелянтом свідоцтва про право власності на дачний будинок, та не враховує, що рішенням апеляційного суду Одеської області від 06.06.2012 року вже було відмовлено позивачу в задоволені позовних вимог про визнання свідоцтва про право власності недійсним.
Крім того посилався на те, що при укладанні договору купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,79 га представнику Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області та представнику позивача було достеменно відомо про наявність на території спірної земельної ділянки мого дачного будинку та наданої мені у довгострокове користування земельної ділянки площею 0,02 га, тому при укладанні договору купівлі-продажу, як вважає апелянт, вони грубо порушили його права та норми ст.659 ЦК України.
В судове засідання апелянт не з'явився, надіслав телеграму заяву про розгляд апеляційної скарги у його відсутність.
Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, подав письмові заперечення проти апеляційної скарги.
Представник Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області
в судове засідання не з'явився, про день і час розгляду справи були сповіщені належним чином. У відповідності з вимогами ч.2 ст.305 ЦПК України, неявка сторони, яка сповіщена про день і час розгляду справи не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи скарги, пояснення представника позивача, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягають частковому задоволенню, а рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 22 березня 2013 року скасуванню, виходячи з наступного.
Статтею 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.
Приймаючи рішення по справі суд першої інстанції виходив з того, що Київське міжобласне спеціалізоване ремонтно-налагоджувальне акціонерне товариство є власником майнового комплексу бази відпочинку «Жемчужина», розташованого в с.Лиман Татарбунарського району Одеської області, що підтверджується копією свідоцтва серії САА №003868 про право власності на нерухоме майно (а.с.6). Державним актом серії ЯГ №958929 від 13.03.2007 року(а.с.7) підтверджується право власності позивача (КМСРНАТ) на земельну ділянку площею 1,719 га на території курортної зони «Катранка» в межах села Лиман Татарбунарського району Одеської області, що призначена для експлуатації та обслуговування вищезазначеної бази відпочинку «Жемчужина».
На вказаній земельній ділянці розташований двоповерховий дерев'яний будинок за НОМЕР_1, що належить на праві власності відповідачу ОСОБА_2 згідно свідоцтва про право власності, зареєстрованому в ТОВ БТІ «Татарбунарське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» і записане в реєстрову книгу №1 за реєстром №10 (а.с.9).
При цьому, в матеріалах справи наявна постанова Вищого адміністративного суду України від 19 лютого 2013 року по справі № К/9991/42874/12 прийнята за касаційною скаргою Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2012 року у справі за позовом Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства до Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, третя особа - ОСОБА_2 про визнання дій неправомірними. З її тексту вбачається, в серпні 2011 року Київське міжобласне спеціалізоване ремонтно-налагоджувальне акціонерне товариство звернулося до Татарбунарського районного суду Одеської області з адміністративним позовом до Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області про визнання протиправними дій щодо видачі гр. ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15.06.1998 р. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що позивач є власником майнового комплексу бази відпочинку «Перлина» та земельної ділянки, на якій вона розташована. В 2011р. позивач дізнався про наявність у ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на дачний будинок, розташований на базі відпочинку «Перлина». Вважає, що вказане свідоцтво видане з порушенням діючого законодавства, оскільки рішення виконавчого комітету Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області №2 від 11.05.1998р., на підставі якого видано свідоцтво, фактично не приймалось. Постановою Татарбунарського районного суду Одеської області від 05.12.2011р. позов задоволено. Визнано протиправними дії посадової особи органу місцевого самоврядування Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області щодо видачі свідоцтва про право власності на дачний будинок, який розташований на курорті «Джаншейський» на базі відпочинку «Перлина» за НОМЕР_1 виданого на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету №2 від 11.05.1998 року.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог. При цьому, мотивуючи прийняте судове рішення колегія суддів вказала, що з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 25.11.2004р. та Державного акту на право власності на земельну ділянку від 13.03.2007р. вбачається, що Київське міжобласне спеціалізоване ремонтно-налагоджувальне акціонерне товариство є власником майнового комплексу бази відпочинку «Перлина», що розташоване в с.Лиман Татарбунарського району Одеської області, а також власником земельної ділянки загальною площею 1,719 га. на якій розташована зазначена база відпочинку. Крім того, з матеріалів справи також вбачається, що дачний будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві власності ОСОБА_2, про що свідчить Свідоцтво про право власності від 15.06.1998 р. видане на підставі рішення виконавчого комітету Лиманської ради народних депутатів від 11.05.1998р. Задовольняючи позов Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства щодо визнання протиправними дій Лиманської сільської ради щодо видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на дачний будинок від 15.06.1998р. суд першої інстанції прийшов до висновку про обґрунтованість вимог позивача та наявність підстав для їх задоволення. Колегія суддів не погодилась з таким висновком Татарбунарського районного суду Одеської області. Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України особа має право на звернення з позовом до суду, якщо рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи та інтереси. З матеріалів справи вбачається, що Свідоцтво про право власності Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства на нерухоме майно - бази відпочинку «Перлина» видано на підставі розпорядження Татарбунарської районної державної адміністрації від 26.06.2003р. №240/А-2003. У зв'язку з цим, колегія суддів прийшла до висновку, що видання Лиманською сільською радою Татарбунарського району Одеської області у 1998р. ОСОБА_2 Свідоцтва про право власності не могло порушувати права та свободи позивача, який в той час не мав жодного відношення до бази відпочинку за зазначеною адресою. Відповідно до ч.4 ст.112, ч.3 ст.136 КАС України не заперечення або визнання позову відповідачем саме по собі не може бути підставою для задоволення позову, оскільки, в даному випадку це порушує права третьої особи - ОСОБА_2, який, діючи правомірно, звернувся у встановленому законом порядку до Лиманської сільської ради із заявою про видачу Свідоцтва про право власності на дачний будинок. З огляду на викладене, колегія суддів прийшла до висновку, що Київським міжобласним спеціалізованим ремонтно-налагоджувальним акціонерним товариством не доведено порушення його прав при виданні Лиманською сільською радою гр. ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15.06.1998р.; вимоги позову являються безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають. При цьому, колегія суддів вважає, що позивач не позбавлений можливості поставити питання про незаконність свідоцтва про право власності на нерухоме майно за наявності інших підстав та при доведенні вчинення неправомірних дій при оформленні права власності. Скасовуючи постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 травня 2012 року та залишаючи в силі постанову Татарбунарського районного суду Одеської області від 05 грудня 2011 року ВАСУ в постанові від 19 лютого 2013 року вказав, що як вбачається з матеріалів справи, Київське міжобласне спеціалізоване ремонтно-налагоджувальне акціонерне товариство є власником майнового комплексу бази відпочинку «Жемчужна», що розташоване в с. Лиман Татарбунарського району Одеської області згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №5588 635 від 25.11.2004 року. Земельна ділянка загальною площею 1,719 га, на якій розташована зазначена база відпочину також є власністю підприємства відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку від 13.03.2007 року, який було видано на підставі договору купівлі-продажу від 21.04.2005 року, укладеного між ними та Лимарською сільською радою.
Довідкою підтверджується, що дійсно протоколи засідань та рішень виконавчого комітету Лиманської сільської ради за 1998 рік здані до архівного відділу Татарбунарської районної державної адміністрації для подальшого зберігання, та повідомляється про те, що даних про рішення виконкому Лиманської сільської ради №2 від 11.05.1998 року про видачу свідоцтва про право власності на ім'я ОСОБА_2 в справах виконкому не значиться.
Відповідно до архівної довідки рішення сесії та виконкому Лиманської сільської ради з питання стосовно видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_2 відсутні.
З копії свідоцтва про право власності на дачний будинок, виданого на ім'я ОСОБА_2 вбачається, що дачний будинок, який розташований на курорті «Джаншейський» на базі відпочинку «Перлина» за НОМЕР_1 дійсно належить ОСОБА_2 на праві приватної власності. Будинок складається з двоповерхового дерев'яного будинку. Свідоцтво видане на підставі рішення виконавчого комітету №2 від 11.05.1998 року та підписане головою ради Зенченко А.В.
Як встановлено судом першої інстанції, будь-яких рішень стосовно видачі свідоцтва про право власності на дачний будинок, який розташований на курорті «Джаншейський» на базі відпочинку «Перлина» за НОМЕР_1 ОСОБА_2 Лиманською сільською радою та виконавчим комітетом Лиманської сільської ради не приймались.
Враховуючи наведене, колегія суддів ВАСУ прийшла до висновку, що рішення суду першої інстанції було ухвалено відповідно до закону та скасоване судом апеляційної інстанції помилково, що, відповідно до вимог статті 226 КАС України, є підставою для скасування рішення суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
В матеріалах справи знаходиться копія договору від 20.11.1998 року між Лиманською сільською радою Татарбунарського району та ОСОБА_2, про тимчасове користування земельною ділянкою площею 0,02 га строком на 25 років (а.с.8)Ю, який було укладено на підставі рішення Татарбунарської районної ради №33-ХХІІІ від 23.10.1998 року.
Вказаний договір не зареєстрований в установленому законом порядку в Лиманській сільській раді Татарбунарського району, так як запис про це в останній графі договору, яка передбачала реєстрацію, відсутній. Відсутня реєстрація вказаного договору оренди землі за ОСОБА_2 і в відділі Держкомзему у Татарбунарському районі Одеської області, про що свідчить довідка вказаної установи від 23.07.2012 року (а.с.13).
Також судом першої інстанції було встановлено, що відповідач ОСОБА_2 не отримував акту встановлення меж виділеної йому в тимчасове користування земельної ділянки в натурі (на місцевості), вважаючи, що йому виділена земельна ділянка, яка розташована саме під належним йому дачним будинком.
З такими висновками суду в частині встановлення фактичних обставин справи слід погодитися.
Разом з тим, оскільки йдеться про відносини, що виникли під час дії ЗК України 1990 р., то надаючи оцінку спірним правовідносинам слід враховувати, що відповідно до ст. 7 ЗК України користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років. У разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування.
У тимчасове користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності: громадянам України для городництва, сінокосіння і випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства; промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям; громадським об'єднанням; релігійним організаціям; організаціям, зазначеним у статті 70 цього Кодексу для потреб оборони; сільськогосподарським підприємствам і організаціям; житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-будівельним кооперативам; спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних та фізичних осіб.
У тимчасове користування із земель, що перебувають у колективній і приватній власності, земля може надаватись відповідним власникам цієї землі за договором, який реєструється у сільській, селищній, міській Раді народних депутатів: громадянам України для городництва, сінокосіння і випасання худоби; промисловим, транспортним та іншим підприємствам, установам і організаціям для несільськогосподарських потреб.
Одночасно ст. 8 ЗК України 1990 р. встановлювала, що відносини щодо оренди землі регулюються цим Кодексом та іншими актами законодавства України.
Приймаючи рішення по справі, суд першої інстанції визнав укладений між сторонами правочин недійсним на підставі ст. 48 ЦК УРСР, оскільки, на його думку було порушено вимоги закону, зокрема, ст. 24 ЗК України 1990 р., постанова Кабінету Міністрів України №197 від 17.03.1993 року «Про форму договору на право тимчасового користування землею /в тому числі на умовах оренди», Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю, договорів на право тимчасового користування землею.
Разом з тим, на думку судової колегії такий варіант застування до виниклих спірних правовідносин норм матеріального права не може бути визнаний повністю вірним.
Оцінка дійсності правочину (угоди) проводиться за законодавством, яке було чинним на момент його укладення (вчинення). На дату підписання відповідачами оспорюваного договору тимчасового користування землею спірні правовідносини регулювались ЗК України 1990 р. Згідно зі ст.22 ЗК України 1990 р., право власності на землю або право тимчасового користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та отримання документу, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.
Відповідно до ст.24 ЗК України 1990 р. право тимчасового користування землею, в тому числі на правах оренди, оформляється договором. Форма договору і порядок його реєстрації встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Форма договору на право тимчасового користування землею затверджена постановою Кабінету Міністрів України №197 від 17.03.1993 року «Про форму договору на право тимчасового користування землею /в тому числі на умовах оренди».
У формі в нижній частині п.3.2., що регулює права та обов'язки сторін, вказано, що договір набуває чинності з моменту його реєстрації, а після підпису сторін відведена графа для реєстрації договору в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею.
Наказом Державного комітету України по земельним ресурсам №28 від 15.04.1993 року затверджено Інструкцію про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю, договорів на право тимчасового користування землею. Згідно з п. 1.1 Інструкції право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) оформляється договором за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України; п.1.2 - договір з землекористувачем на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), що перебуває у власності держави, укладається відповідною сільською, селищною, міською Радою народних депутатів; п.3.3 - договори на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) реєструються у Книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) відповідною радою.
Як вбачається з матеріалів справи (а.с.8 зв.), в договорі на право тимчасового користування землею між Лиманською сільською радою Татарбунарського району та ОСОБА_2, відсутній запис про реєстрацію договору в книзі записів договорів на право тимчасового користування землею в графі, що передбачає такі дії, тобто відсутня державна реєстрація договору.
Відповідно до ст. 16 Закону України «Про оренду землі» в первинної редакції, яка набрала чинності з 22.10.98 (Урядовий кур'єр 1998, N203-204 від 22.10.98) договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації. Згідно зі ст. 18 Закону в той самої редакції укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках договору. Один зареєстрований примірник договору зберігається в органі, який здійснив його реєстрацію. Порядок та органи, що здійснюють державну реєстрацію, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Суд першої інстанції вірно зазначив що, на момент укладення оспорюваного договору тимчасового користування землею від 20.11.1998 року, діяло законодавство, яке передбачало реєстрацію договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) в сільських радах, які є стороною правочину, проте наслідки порушення вимог закону щодо реєстрації договору, на думку судової колегії повинні бути визначені таким чином.
Згідно зі ст. 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. При цьому термін ЦК УРСР «укладеним», не співпадає з терміном «набуває чинності» в російському еквіваленті («заключенним» і «вступает в силу» відповідно), яке використовував законодавець в інших вказаних спеціальних нормативних актах, що мають пріоритет у визначенні наслідків порушення вимог реєстрації, оскільки прямо регулюють таку ситуацію, тобто встановлюють інші праві наслідки ніж недійсність правочину. Відповідно слід визнати, що відсутність державної реєстрації договору за законодавством, що було чинним на момент його підписання обумовлює те, що його слід визнати дійсним, укладеним, проте таким, що не набув чинності, тобто не обумовив виникнення будь-яких наслідків для його сторін.
При цьому, посилання суду першої інстанції на те, що частиною ч.4 ст.3 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 11.02.2010 року, яким була виключена ст.18 Закону України «Про оренду землі», передбачено, що права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав не врахувало, що йдеться про різні поняття - «реєстрацію договору» за раніше чинним законодавством, та «реєстрацію прав» за законодавством починаючи з дати набрання законної сили Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Вірно встановивши обставини справа суд застосував до спірних правовідносин ст. 48 ЦК УРСР, яка встановлює недійсність правочину в зв'язку з порушенням вимог закону.
Разом з тим. згідно з роз'ясненнями п. 5 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» N 3 від 28.04.1978 р. за правилами ст.48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК). Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при недодержанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена. У разі визнання угоди недійсною за ст.48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає. Разом з тим, у розглядаємо випадку закон чинний на момент виникнення спірних правовідносин встановлював інші наслідки пов'язані з відсутності реєстрації договору оренди, аніж його недійсність - тобто оспорюваний договір не набув чинності.
Щодо посилань апелянта на рішення апеляційного суду Одеської області від 06.06.2012 року.
Як вбачається з копії рішення апеляційного суду Одеської області від 06.06.2012 року по справі за позовом КМСРНАТ до Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право власності на нерухоме майно недійсним, та скасування реєстрового запису (а.с.39-40), судом дійсно досліджувався договір тимчасового користування землею ОСОБА_2 від 20.11.1998 року, однак оцінка йому не дана, оскільки предмет позову по зазначеній справі був інший, тому суд лише констатував, що встановлені судом обставини свідчать що ОСОБА_2 став власником дачного будинку НОМЕР_1 і користувачем земельної ділянки загальною площею 0,02 га раніше ніж позивач, тому жодні права позивача видачею відповідачу свідоцтва про право власності на дачний будинок не порушені.
Тому, суд першої інстанції правомірно не прийняв до уваги доводи представника відповідача ОСОБА_2 щодо встановлення правомочності оспорюваного позивачем договору тимчасового користування земельною ділянкою, вищезазначеним рішенням апеляційного суду, як не обґрунтовані.
Згідно п.п. 3, 4 ст.309 ЦПК України невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування рішення суду і ухвалення нового рішення по суті заявлених позовних вимог.
На підставі викладеного керуючись ст.ст. 209, 303, 304, 307, п. 1, 3, 4 ч. 1. ст. 309, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 22 березня 2013 року - задовольнити.
Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 22 березня 2013 року - скасувати.
Прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову Київського міжобласного спеціалізованого ремонтно-налагоджувального акціонерного товариства до ОСОБА_2, Лиманської сільської ради Татарбунарського району Одеської області про визнання договору на право тимчасового користування землею від 20.11.1998 року недійсним - відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді апеляційного суду Одеської області А.І. Дрішлюк
Л.М. Миза
А.П. Заїкін