провадження 2/762/767/13
справа № 762/440/13-ц
« 20» червня 2013 року м. Севастополь
Балаклавський районний суд міста Севастополя
у складі: головуючого, судді - Дибець О.М.,
при секретарі - Перчук Я.О.,
за участю:
позивача -ОСОБА_1,
представника позивача на підставі довіреності від 8 січня 2013 року - ОСОБА_2,
представника позивача на підставі довіреності від 25 червня 2012 року - ОСОБА_3
заочно розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Балаклавського районного суду міста Севастополя цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_4, приватних нотаріусів Севастопольського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та ОСОБА_6, за участю Балаклавської районної державної адміністрації в м. Севастополі, - про визнання недійсними виконавчого напису і свідоцтва про право власності,
11 лютого 2013 року ОСОБА_1 звернувся в порядку цивільного судочинства до Балаклавського районного суду міста Севастополя із зазначеною позовною заявою у своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей.
Ухвалою судді Балаклавського районного суду міста Севастополя Шкірай М.І. від 13 березня 2013 року провадження у цивільній справі було відкрито, проте у зв'язку із самовідводом головуючого у справі судді, заявленим 24 квітня 2013 року, у порядку, передбаченому статтею 111 ЦПК України, справу передано на розгляд судді Дибець О.М., який прийняв її до провадження ухвалою від 21 травня 2013 року.
ОСОБА_1 просить суд :
- Визнати недійсним виконавчий напис, учинений приватним нотаріусом Севастопольського міського нотаріального округу ОСОБА_5 25 червня 2009 року (реєстровий № 580);
- Визнати недійсним Свідоцтво про бажання стягувача залишити за собою нереалізоване з прилюдних торгів майно, видане 14 червня 2011 року приватним нотаріусом Севастопольського міського нотаріального округу ОСОБА_6 (реєстровий № 1481).
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що внаслідок визнання рішенням Апеляційного суду міста Севастополя від 20 грудня 2012 року недійсним договору позики, укладеного 12 грудня 2011 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_7, правонаступником якої як спадкоємець є позивач ОСОБА_1, вчинений на підставі цього договору нотаріальний напис, а також видане внаслідок примусового виконання зазначеного виконавчого напису свідоцтво про бажання стягувача залишити за собою нереалізоване з прилюдних торгів майно - підлягають визнанню недійсними із застосуванням правового механізму недійсності правочинів.
Правовими підставами заявлених вимог позивач та його представники обрали положення ст.ст. 203, 215, 216 Цивільного кодексу України щодо підстав недійсності правочинів та застосування наслідків їх недійсності.
У судовому засіданні позивач та його представники наполягали на задоволенні позовної заяви з викладених підстав.
Відповідачі у судове засідання не прибули, про дату, час та місце судового розгляду оповіщені у встановленому процесуальним законом порядку.
За таких обставин, ураховуючи, що позивач та його представники не заперечували проти вирішення справи на підставі наявних у справі доказів за відсутності відповідачів, суд, керуючись приписами ст. ст. 224-226 Цивільного процесуального кодексу України, постановив ухвалу про заочний розгляд справи.
Вислухавши пояснення позивача та його представників, заочно з'ясувавши обставини справи та дослідивши відповідні докази, суд дійшов висновку про таке.
25 червня 2009 року приватним нотаріусом Севастопольського міського нотаріального округу ОСОБА_5, на підставі статті 87 Закону України «Про нотаріат» та пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 року, вчинений виконавчий напис (реєстровий № 580), за яким запропоновано стягнути з ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, на користь ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, суму боргу за нотаріально посвідченим договором позики, укладеним між цими особами 12 лютого 2009 року.
Постановою державного виконавця Відділу державної виконавчої служби Балаклавського районного управління юстиції у м. Севастополі від 13 липня 2009 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання зазначеного виконавчого напису.
У відповідністю з положеннями статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV від 21 квітня 1999 року (в редакції станом на 12 травня 2011 року) була застосована процедура реалізації майна, на яке звернуто стягнення з метою примусового виконання виконавчого напису нотаріуса у спосіб проведення прилюдних торгів, проте, зважаючи на те, що майно не було реалізоване, державним виконавцем було запропоновано стягувачу ОСОБА_4 залишити за собою нереалізоване майно (частина 6 згаданої статті), на що останній дав свою згоду.
У подальшому, на підставі відповідного акту державного виконавця від 8 червня 2011 року, відповідно до частини 1 статті 72 Закону України «Про нотаріат» № 3425-XII від 2 вересня 1993 року (в редакції від 21 квітня 2011 року), приватний нотаріус Севастопольського міського нотаріального округу ОСОБА_6 14 червня 2011 року видала свідоцтво, яким посвідчено, що ОСОБА_4, який виявив бажання залишити за собою майно, яке раніше належало ОСОБА_7, належить на праві власності ? частка квартири № 2 (27/100 часток житлового будинку № 20 по вул. Благодатній в м. Севастополі).
Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Севастополя від 20 грудня 2012 року договір позики від 12 лютого 2009 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 і який був підставою для вчинення виконавчого напису від 25 червня 2009 року, визнаний недійсним.
Указаним рішенням суду апеляційної інстанції також визнано, що ОСОБА_1 у порядку спадкування є правонаступником померлої 2 березня 2012 року ОСОБА_7
За змістом ст. ст. 34, 87 Закону України «Про нотаріат» виконавчий напис є нотаріальною дією; вчиняється нотаріусами на документах, що встановлюють заборгованість, для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна; перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року (стаття 88 названого закону).
Згідно пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 року, нотаріальна посвідчена угода, що передбачає сплату грошових сум, є одним з документів, на якому вчиняється виконавчий напис.
Ураховуючи викладене, приватним нотаріусом Севастопольського міського нотаріального округу ОСОБА_5 виконавчий напис був вчинений у відповідністю з наведеними положеннями законодавства, адже нотаріально посвідчений договір позики, як підстава вчинення нотаріального напису, був визнаний недійсним після вчинення нотаріального напису та його виконання.
Відповідно до статті 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду; право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.
Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пункті 16 Постанови «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» № 3 від 1 березня 2013 року, право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, а також нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти; спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа; за правилами цивільного судочинства як спір про право в позовному провадженні розглядаються позови про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства.
Згідно роз'яснень, наведених у пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні» № 2 від 31 січня 1992 року, які суд має застосовувати з урахуванням наступних після прийняття цієї постанови змін у цивільному і цивільному процесуальному законодавстві, правильність вимог, зазначених у виконавчому напису, може бути оспорена боржником лише в позовному порядку; при безпідставності цих вимог суд скасовує виконавчий напис і відмовляє у їх задоволенні, а у разі часткової їх обґрунтованості - постановляє рішення про скасування виконавчого напису і стягнення з боржника на користь кредитора дійсної суми боргу; у цих випадках справа розглядається в позовному провадженні, позивачем в якому є кредитор, а відповідачем - боржник.
Отже, належить відрізняти позови про оскарження з підстав, передбачених статтею 50 Закону України «Про нотаріат», дій нотаріусів, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії (акту), і позови про захист права на конкретне майно, яке було порушено внаслідок вчинення відповідної нотаріальної дії (видання відповідного нотаріального акту).
В останньому випадку, стосовно вчинення виконавчого напису, підстави для видання якого згодом відпали, у тому числі внаслідок визнання недійсним нотаріально посвідченого договору позики, належним позовом вважатиметься визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню (його скасування), коли реальне виконання на час вирішення відповідної справи не відбулось, або позов про повернення стягнутого за виконавчим написом, коли виконавчий напис був реалізований виконанням.
Дійшовши такого висновку, суд, ретельно проаналізувавши наведені положення законодавства, вказує і на те, що виконавчий напис має правове значення виключно, якщо є дійсним той договір, на якому виконавчий напис було вчинено, інакше кажучи, недійсність договору припиняє юридичну силу і виконавчого напису. У цьому зв'язку особливу увагу суду привертає саме та обставина, що згідно згаданих вимог закону виконавчий напис вчиняється на документах, що встановлюють заборгованість, відтак, виконавчий напис не має самостійної правової сили та відповідних наслідків у відриві від договору, на якому такий напис був учинений.
Оскільки за змістом частини 1 статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, вважається таким, що не має юридичної сили і виданий на підставі такого правочину виконавчий напис, тому з метою вирішення майнового спору між сторонами оспорювання виконавчого напису є не тільки неналежною вимогою, але і взагалі зайвою.
Таким чином, зважаючи на те, що, по-перше, позивачем порушено питання саме про захист права на майно, яке було відчужено у порядку примусового виконання виконавчого напису, при тому, що сам виконавчий напис був учинений нотаріусом у відповідністю з наведеними положеннями Закону України «Про нотаріат» і Постанови Кабінету Міністрів України № 1172 від 29 червня 1999 року, і, по-друге, виконавчий напис не має правого значення у відриві від договору, на якому напис було вчинено, позов мав полягати не в оскарженні дій нотаріуса із вчинення виконавчого напису у спосіб визнання такого виконавчого напису недійсним, а в пред'явленні вимоги про повернення стягнутого за таким виконавчим написом, оскільки підстави, по яких було учинено виконавчий напис, відпали після його виконання, тобто подані для вчинення виконавчого напису документи не підтверджують безспірності заборгованості боржника перед стягувачем унаслідок визнання недійсним нотаріально посвідченого договору позики, на час вирішення цієї справи, а не на час вчинення виконавчого напису.
Крім того, передбачена для правочинів категорія недійсності є взагалі незастосовною до нотаріальних дій та актів, відтак, пред'явлений з підстав недійсності правочину позов про визнання недійсними нотаріальних дій та актів не підлягає задоволенню у зв'язку з тим, що обраний спосіб захисту не передбачений законом (стаття 16 ЦК України, стаття 4 ЦПК України).
Стосовно заявленої вимоги про визнання недійсним свідоцтва про бажання стягувача залишити за собою нереалізоване з прилюдних торгів майно, то суд, поміж викладеного, зазначає на наступне.
Верховний Суд України у Постанові від 31 жовтня 2012 року у цивільній справі № 6-53цс12, прийнятої з підстав неоднакового застосування законодавства, і яка, згідно з частиною 1 статті 3607 Цивільного процесуального кодексу України, є обов'язковою для всіх судів України, дійшов висновку, що особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права; під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
У постанові від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12 Верховний Суд України зробив правовий висновок, згідно з яким:
- виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак є правочином;
- за змістом норм ст. ст. 650, 655 та частини 4 статті 656 Цивільного кодексу України процедура прилюдних торгів належить до договорів купівлі-продажу, результатом яких є видача нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів на підставі складеного та затвердженого в установленому порядку акта державного виконавця про проведені торги.
- відчуження майна з прилюдних торгів відноситься до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватись недійсною на підставі норм цивільного законодавства про недійсність правочину (ст. ст. 203, 215 ЦК України).
Відповідно до частини 9 статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції на час передачі нереалізованого майна на прилюдних торгах стягувачу) за фактом передачі нереалізованого з прилюдних торгів майна стягувачу державний виконавець складає акт, який є підставою для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно.
Отже, як продаж арештованого майна з прилюдних торгів, так і передача нереалізованого з прилюдних торгів майна стягувачу оформлюється актом державного виконавця, який є підставою для оформлення права власності набувача на таке майно і є особливою формою договору про його відчуження.
Таким чином, з підстав недійсності правочину може оспорюватись тільки акт державного виконавця (про проведені торги або про бажання стягувача залишити за собою нереалізоване з прилюдних торгів майно), адже саме цей акт є утіленням особливої форми договору відчуження майна унаслідок нездійснення його реалізації з публічних торгів.
Разом з тим суд звертає увагу й на те, що згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, наведених у пункті 10 Постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 6 листопада 2009 року, не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. При цьому, як убачається з Постанови від 7 листопада 2012 року у цивільній справі № 66-107цс12, прийнятої з підстав неоднакового застосування законодавства, Верховний суд України також дійшов висновку, що Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності, зокрема, стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння; оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.
Також належить взяти до уваги, що видача свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися, є нотаріальним актом, порядок скарження якого встановлений статтею 50 Закону України «Про нотаріат», тобто видача такого свідоцтва, на відміну від акту державного виконавця, не є вираженням договору з відчуження арештованого майна стягувачу внаслідок нездійснення реалізації арештованого майна з публічних торгів, тому не може бути оцінена з підстав недійсності правочину.
Наведенного позивач та його представники не врахували, залишивши поза увагою те, що, по-перше, договір позики, на якому було вчинено виконавчий напис, вже визнаний судом недійсним, відтак, зважаючи на залежну від нотаріально посвідченого договору правову природу виконавчого напису, який самостійного правового значення у такому випадку не має, належним позовом вважатиметься не визнання недійсними наступних правочинів, у тому числі і з відчуження майна на користь стягувача, який виявив бажання залишити за собою нереалізоване з прилюдних торгів майно, а вчинення позову з витребування майна від добросовісного набувача (віндикація), по-друге, нотаріальні дії і нотаріальні акти не підлягають оспорюванню із застосування правового механізму недійсності правочину взагалі, тому такі вимоги також є неналежними (не встановленими законом), і, по-третє, якщо і припустити абстрактно можливість оспорювання договору з відчуження майна, укладеного внаслідок того, що публічні торги не відбулись, то предметом такого позову може бути виключно оспорювання акту державного виконавця про передачу нереалізованого з прилюдних торгів майна стягувачу, який є особливою формою договору відчуження майна і є підставою для подальшого оформлення стягувачем права власності на це майно.
Оскільки позивачем та його представниками не заявлено вимог про повернення стягнутого за виконавчим написом нотаріуса від добросовісного набувача, а суд, зважаючи на положення статті 11 Цивільного процесуального кодексу України, не вправі за власною ініціативою змінювати предмет і підстави позову, - заявлені вимоги, як неналежні, задоволенню не підлягають.
Таким чином, заочно розглянувши цивільну справу в присутності позивача та його представників, усебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Судові витрати суд розподіляє відповідно до вимог статті 88 Цивільного процесуального кодексу України.
На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 16, 202 Цивільного кодексу України, ст. ст. 34, 87, 88 Закону України «Про нотаріат», статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції на час виникнення відповідних правовідносин), ст. ст. 1, 3, 4, 10, 11, 14, 15, 60, 61, 158 ч. 1, 179, 209, 212-215 Цивільного процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_4, приватних нотаріусів Севастопольського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та ОСОБА_6, за участю Балаклавської районної державної адміністрації в м. Севастополі, - про визнання недійсними виконавчого напису і свідоцтва про право власності - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, який його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.
Роз'яснити, що заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в загальному порядку. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.
Апеляційна скарга на заочне рішення може бути подана позивачем до Апеляційного суду міста Севастополя через Балаклавський районний суд міста Севастополя протягом десяти днів з дня його проголошення. Якщо позивач не був присутнім у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, він може подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, встановленого Цивільним процесуальним кодексом України.
Суддя Дибець О.М.