Справа № 369/3537/13-ц
Провадження №2/369/2027/13
іменем України
14.05.2013 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:
головуючої судді Пінкевич Н.С.
при секретарі Василенко Н.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, -
У квітні 2013 року позивач звернувсь до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що 27 грудня 2007 року між ОСОБА_2 ОСОБА_3 було укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,1127 га, яка розташована в АДРЕСА_1 посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрованим за номером 4880. Вище зазначена земельна ділянка належала ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку. Рішенням Києво-Святошинського районного суду від 22.03.2013 року встановлено факт спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з 01.01.2004 року по дату ухвалення рішення без реєстрації шлюбу. На укладення вказаного договору він будь-якої згоди ОСОБА_6 не надавав, про наявність зазначеного договору мені стало відомо від останньої тільки 22.03.2013 році - дати ухвалення Києво-Святошинським районним судом вищевказаного рішення. Вважає, що земельна ділянка, яка є предметом спірного договору, на момент його укладення належала йому та ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності. Тому ОСОБА_2 уклавши - фактично порушила його права як власника. Тому просив суд визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,1127 га з кадастровим номером 3222486201:01:022:0019, розташовану у АДРЕСА_2, укладений 27 грудня 2007 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрованим за номером 4880.
У судовому засіданні представник позивачки позовні вимоги підтримав. Просив суд задовольнити позовні вимоги.
У судове засідання відповідачка ОСОБА_2 не з'явилася. Про час, день та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Направила до суду клопотання про розгляд справи у її відсутності.
У судове засідання відповідачка ОСОБА_3 не з'явилася. Про час, день та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Причини неявки суду невідомі.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 27 грудня 2007 року між ОСОБА_2 ОСОБА_3 було укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,1127 га розташована в АДРЕСА_2 посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу ОСОБА_4 та зареєстрованим за номером 4880.
Згідно п.1 вказаного договору ОСОБА_2 передала ОСОБА_3 безоплатно у власність земельну ділянку площею 0.1127 га з кадастровим номером 3222486201:01:022:0019, розташовану у АДРЕСА_2
13 січня 2012 року ОСОБА_6 змінила прізвище на «ОСОБА_6», що зареєстровано Орджонікідзевським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції, актовий запис №1, що підтверджується копією свідоцтва про зміну імені серія НОМЕР_1
Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду від 22 березня 2013 року, яке станом на 02.04.2013 року набрало законної сили, встановлено факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 01.01.2004 року по дату ухвалення рішення.
Згідно зі ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
У відповідності до ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Частинами 3 та 4 ст. 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом, а також майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Виходячи зі змісту ст. 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Зважаючи на вимоги ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
У ст. 65 СК України вказано, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Статтею 74 СК України передбачено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Зважаючи на п. 5 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопад 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
У п. 20 Постанови Пленуму Верховного суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вказано, що при застосуванні ст. 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Згідно з п. 23 даної Постанови Пленуму Верховного суду України, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. З ст. 368 ЦК України, відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
28 липня 2006 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким ОСОБА_2 набула у власність земельну ділянку площею 0,1127 га, яка розташована в АДРЕСА_1 цільове призначення - будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських будівель.
Оскільки ОСОБА_2 набула права власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, тому майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2.
Відчуження земельної ділянки відбулось без згоди ОСОБА_1, що порушило його права як власника, тому суд визнає договір дарування земельної ділянки від 27 грудня 2007 року недійсним.
Таким чином, оцінюючи подані докази в сукупності, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст.60, 88, 208, 213-215 ЦПК України, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним - задовольнити.
Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,1127 га з кадастровим номером 322286201:01:022:0019, розташовану у АДРЕСА_2 укладений 27 грудня 2007 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу ОСОБА_4, та зареєстрованим за номером 4880.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя: Н.С.Пінкевич