Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції: Гребенюк В.В.
№ 22-ц/796/7152/13 Доповідач у II інстанції: РейнартІ.М.
20 червня 2013 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва у складі:
головуючого - судді Рейнарт І.М.
суддів Желепи О.В., Андрієнко А.М.
при секретарі Іванові Ф.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 14 березня 2013р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2
про визнання договору дарування недійсним,
встановила:
у вересні 2007р. позивачка звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування 3/5 частини будинку АДРЕСА_1 який був укладений між нею та відповідачем 28 грудня 2004р., посилаючись на те, що в момент укладення договору вона не розуміла значення своїх дій у зв'язку із станом здоров'я. Також позивачка просила визнати за нею право власності на Ѕ частину нежилого приміщення АДРЕСА_2 посилаючись на те, що на момент придбання приміщення вона проживала з відповідачем однією сім'єю і приміщення було придбано за їх спільні кошти.
Ухвалою суду від 18 листопада 2009р. позови про визнання недійсним договору дарування та про визнання права власності на частину нерухомого майна роз'єднанні в окремі провадження.
Справа розглядалася судом неодноразово. Останнім рішенням суду від 14 березня 2013р. позов задоволено.
У поданих апеляційних скаргах відповідач та його представник просять рішення суду скасувати та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апелянти посилаються на порушення судом норм матеріального та процесуального права, так як рішення суду ґрунтується на акті судово-психіатричної експертизи, яка проведена без належної медичної документації про стан здоров'я позивачки на момент укладення спірного договору.
Також апелянт посилається на те, що суд не взяв до уваги той факт, що позивачка неодноразово зверталася до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним з різних підстав і у 2006р. не зазначала, що на момент укладання договору перебувала у будь-якому хворобливому стані.
Крім того апелянт ОСОБА_2 просить скасувати заходи забезпечення позову.
Колегія суддів, заслухавши суддю доповідача, пояснення апелянтів, які підтримали доводи апеляційних скарг, позивачки та її представника, які просили залишити рішення суду
- 2 -
без змін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга його представника підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що 28 грудня 2004р. між сторонами був укладений договір дарування, відповідно до якого позивачка подарувала відповідачу 3/5 частини будинку АДРЕСА_1 Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстровано у Київському БТІ.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що актом судово-психіатричної експертизи та показами свідків підтверджено, що у момент укладення спірного договору позивачка не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати.
Проте, з такими висновками суду погодитися не можна, так як вони суперечать наявним у матеріалах справи доказам.
Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Згідно акту судово-психіатричної експертизи від 14 травня 2009р. у період підписання договору дарування (28 грудня 2004р.) ОСОБА_4 виявляла ознаки розладу адаптації у формі пролонгації помірно вираженої змішаної тривожно-депресивної реакції. Наявні у ОСОБА_4 у період підписання договору дарування психічні розлади суттєво впливали на її здатність розуміти значення своїх дій та керувати ними, обмежуючи дану здатність (с.с.139-141 т.1).
Отже, даним висновком експертизи не підтверджено, що позивачка у момент підписання спірного договору страждала на психічну хворобу, яка позбавляла її можливості розуміти значення своїх дій та керувати ними, та не зроблено висновку про абсолютну неспроможність позивачки в момент укладення спірного договору розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише стверджено, що існуючі в той час порушення її психічної діяльності істотно впливали на її здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, що саме по собі не є підставою для визнання підписаного в такому стані договору недійсним з підстав, передбачених ч. 1 ст. 225 ЦК України.
Даний правовий висновок викладений у Постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012р. (справа 6-9цс12).
Однак, зазначені обставини та правовий висновок Верховного Суду України не був врахований судом першої інстанції при вирішенні даного спору.
Оцінюючи наявні у справі покази свідків, суд першої інстанції вважав, що вони є належними доказами того, що у момент підписання договору дарування позивачка не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати.
Однак, допитані у судовому засіданні свідки, у тому числі і ОСОБА_6, лікар-психіатр, який первинно оглядав позивачку та поставив первинний діагноз, не зазначали, що поведінка позивачки у період підписання спірного договору свідчила про те, що вона не розуміла значення своїх дій.
Свідок ОСОБА_6 зазначав, що у позивачки був депресивний стан, однак не зазначав, що це позбавляло її можливості розуміти значення своїх дій.
Таким чином, позивачкою суду не було надано достатніх та належних доказів того, що у момент підписання спірного договору дарування вона не могла розуміти значення своїх дій
- 3 -
та керувати ними.
Судом першої інстанції повно встановлені обставини справи, правильно застосовані норми матеріального права, однак неправильно оцінені надані сторонами докази, що призвело до помилкового висновку про наявність підстав для визнання договору недійсним відповідно до ст. 225 ЦК України.
Враховуючи викладене, колегія суддів відповідно до положень ст. 309 ЦПК України скасовує рішення суду та постановляє нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Вимоги апеляційної скарги ОСОБА_2 про скасування забезпечення позову задоволенню не підлягають, так як відповідно до ст. 154 ЦПК України дане питання вирішується судом першої інстанції.
Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 313-314, 316-317 ЦПК України, колегія суддів
вирішила:
апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково, апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 14 березня 2013р. скасувати, постановити нове рішення, яким у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: