Справа № 454/210/13 Головуючий у 1 інстанції: Адамович М.Я.
Провадження № 22-ц/783/4473/13 Доповідач в 2-й інстанції: Бакус В. Я.
Категорія:51
17 червня 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:
головуючого: судді Бакуса В.Я.,
суддів: Бойко С.М., Гірник Т.А.,
секретаря: Глинського О.А.,
з участю: представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, представника відповідача ДП «Львіввугілля» - Сироїда Р.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами представника ДП «Львіввугілля» - директора ВП «Шахта «Великомостівська» Суворова Сергія Михайловича та ОСОБА_2 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 11 квітня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ДП «Львіввугілля» про стягнення моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я при виконанні трудових обов'язків, -
встановила:
рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 11 квітня 2013 року вищевказаний позов задоволено частково. Постановлено стягнути з ДП «Львіввугілля» на користь ОСОБА_2 8 тисяч грн.. на відшкодування моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я при виконанні трудових обов'язків, внаслідок професійного захворювання.
Стягнуто з ДП «Львіввугілля» в користь держави 229 грн. 40 коп. судового збору.
Рішення суду оскаржили представник відповідача та позивач.
Відповідач просить рішення суду скасувати й ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволені вимог позивача, посилаючись на те, що рішення районного суду є незаконним та необґрунтованим. Так, апелянт, зокрема, зазначає, що шахта ім. Героя Радянського Союзу ОСОБА_4, яка згодом перейменована в шахту № 1 «Червоноградська», в якій працював позивач, не ввійшла до складу ДП «Львіввугілля», оскільки така була ліквідована без правонаступника, а відтак слід залучити до справи в якості співвідповідача Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві; позивач на ствердження своїх вимог не надав медичного висновку про заподіяння йому моральної шкоди; суд не обґрунтував своє рішення щодо стягнення розміру моральної шкоди нормою права та не звернув уваги про пропуск позивачем строку позовної давності з такою вимогою, а посилання суду на ст. 268 ЦК України 2004 р. є недоречним, оскільки вона на час спірних правовідносин не існувала.
Апелянт ОСОБА_2 просить рішення суду змінити, збільшивши розмір відшкодування моральної шкоди до 28 000 грн.. посилаючись на те, що висновком МСЕК від 05.01.1998 р. йому встановлено третю групу інвалідності та 60% ступеня втрати професійної працездатності, що призвело до моральних страждань. Визначаючи розмір моральної шкоди суд не врахував роз'яснення Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» та ступеня фізичних і моральних його страждань, їх тривалості та тяжкості. А відтак, апелянт зазначає, що розмір моральної шкоди ним повністю обґрунтований.
Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, вивчивши матеріали та обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду колегія суддів приходить до наступного висновку.
Згідно з частинами 1, 2 ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку, або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 214 ЦПК України встановлено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Проте зазначеним вимогам закону дане рішення не відповідає.
Встановлено, що в січні 2013 року позивач звернувся до суду із зазначеними вимогами до відповідача та просив стягнути з ДП «Львіввугілля» 28 000 грн. на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я при виконанні трудових обов'язків, внаслідок професійного захворювання.
На обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що працював у з 11.02.1985 р. по 29.08.1994 р. на шахті ім. Героя Радянського Союзу ОСОБА_4. З 05.09.1994 р. по 23.11.1997 р. в шахті «Шахта № 1 «Великомостівська» та був звільнений з роботи по стану здоров'я. 05 січня 1998 р. висновком Львівської обласної МСЕК йому вперше встановлено третю групу інвалідності та 60 відсотків втрати працездатності у зв'язку з професійним захворюванням. Висновком міжрайонної профпатологічної МСЕК від 22.02.2007 р. встановлено безтермінову 3-ю групу інвалідності та 60% ступеня втрати професійної працездатності внаслідок професійного захворювання.
Посилаючись на те, що внаслідок професійного захворювання йому було спричинено моральну шкоду, просив задовольнити його вимоги.
Відповідно до статей 1, 3, 21, 43, 46 Конституції України - Україна, як соціальна держава, зміст і спрямованість якої визначають права і свободи людини та їх гарантії, проголосили право громадян на належні, безпечні і здорові умови праці, соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника тощо. Право на соціальний захист гарантується, зокрема, загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Окремим видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, згідно з абзацом 5 ст.4 Основ законодавства України «По загальнообов'язкове державне соціальне страхування» - є страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності .
Встановлено, що позивач 11 лютого 1985 року був прийнятий підземним гірничим робітником з повним робочим днем під землею на шахту ім. Героя Радянського Союзу ОСОБА_4 виробничого об'єднання «Укрзахідвугілля».
25 квітня 1985 року переведений підземним гірничим робітником ІІ розряду з повним робочим днем під землею.
01 листопада 1985 року переведений підземним гірничим робітником очисного вибою п'ятого розряду.
29 серпня 1994 року позивача звільнено за ст. 38 КЗпП.
05 вересня 1994 року позивача прийнято на роботу на посаду підземним робітником очисного вибою 5-го розряду з повним робочим днем в шахті на «Шахту № 1 «Великомостівська».
23 листопада 1997 року звільнено з роботи за п.2 ст.40 КЗпП, внаслідок невідповідності займаній посаді і виконання роботи по стану здоров'я.
Зазначені обставини стверджуються фотокопією трудової книжки відповідача (а.с.5, 6).
Матеріалами справи, в тому числі, зокрема Наказом міністерства вугільної промисловості України, листом Міністерства енергетики та вугільної промисловості підтверджується зміна назви шахти ім. Героя Радянського Союзу ОСОБА_4 виробничого об'єднання «Укрзахідвугілля» на шахту «Червоноградська № 1» та перехід її згодом до відповідача.
Відповідно до висновку Львівської обласної МСЕК № 3 від 05 січня 1998 року позивачеві вперше встановлено третю групу інвалідності внаслідок професійного захворювання та 60% втрати професійної працездатності (а.с.9, 10).
Стягуючи з ЛП «Львіввугілля» 8 000 грн. на користь позивача районний суд виходив з положень ст.8 Закону України «Про державний бюджет України на 2013 рік» щодо розміру мінімальної заробітної плати, ст.237-1 КЗпП, ст.268 ЦК України 2004 р.
Проте з таким висновком районного суду колегія суддів не погоджується, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин (5 січня 1998 р.) зазначені правові норми не діяли, а тому їх застосування є неправомірним.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в п.п. 1-1.4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (зі змінами), відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров'я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (далі - Закон № 1105-XIV), Закону від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці» (у редакції Закону від 21 листопада 2002 року № 229-IV, КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Право на відшкодування моральної шкоди у зв'язку з ушкодження здоров'я на виробництві вперше було передбачено Законом України «про охорону праці», який введено в дію з 24 листопада 1992 року (згідно Постанови Верховної Ради України від 14 жовтня 1992 р. № 2695-ХІІ) і який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин.
Відповідно до ст.12 Закону України «Про охорону праці», відшкодування моральної шкоди провадиться власником, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Під моральною втратою потерпілого розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Відшкодування моральної шкоди можливе без втрати потерпілим працездатності. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Такий порядок був передбачений Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 492, які введені в дію з 1 липня 1993 року.
Згідно абзацу 5 пункту 4 цих Правил, за наявності факту моральної шкоди потерпілому відшкодовується така.
Відповідно до пункту 38 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, що діяли на час спірних правовідносин, право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
На час виникнення спірних правовідносин можливість відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків, за рахунок роботодавця на підставі рішення суду передбачалися п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням ним трудових обов'язків.
Пунктом 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472 було передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 200 мінімальних розмірів заробітної плати не залежно від інших будь-яких виплат.
Однак, абзац 5 пункту 11 Правил щодо встановлення обмеження розміру відшкодування моральної шкоди 150 неоподатковуваними мінімумами доходів громадян незалежно від інших будь-яких виплат було змінено згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 1100 від 3 жовтня 1997 року.
Таким чином, на час встановлення позивачу вперше стійкої втрати працездатності існував граничний розмір відшкодування моральної шкоди - 2 550 грн.
Відтак, з урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відшкодування моральної шкоди позивачу саме підприємством - ДП «Львіввугілля».
За встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов також до вірного висновку про те, що позивачу було заподіяно моральну шкоду внаслідок трудового каліцтва, яким спричинено втрату ним 60% професійної працездатності.
Отже, у позивача виникло право на звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди з часу, коли вперше йому було встановлено втрату професійної працездатності, спірні ж правовідносини на той час регулювалися Законом України «Про охорону праці» та Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаної з виконанням ним трудових обов'язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 492.
Проте, вирішуючи питання про розмір компенсації моральної шкоди, суд першої інстанції не врахував, що на час проведення первинного МСЕК, а саме 05 січня 1998 року, діяла частина 2 п. 11 «Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків», в якій зазначено, що розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати 150 неоподатковуваними мінімумами доходів громадян.
Як на той час, так і зараз неоподаткований мінімум становить 17 грн.
Враховуючи зазначене та беручи до уваги конкретні обставини по справі, характер отриманого позивачем ушкодження здоров'я та пов'язані з ним фізичні і моральні страждання, інтенсивність та довготривалість фізичних і психічних страждань, істотність вимушених змін у життєвих стосунках, і наслідків, що наступили, колегія суддів вважає, що з відповідача на користь позивача слід стягнути моральну шкоду у розмірі 2 550 гривень (17 грн. /розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян/ х 150 неоподаткованих мінімумів доходів громадян/.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч.1 ст.58 Конституції України) ЦК застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто з 01.01.2004 р.
Суд першої інстанції вищезазначеного не врахував та ухвалив рішення без застосування норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.
За таких обставин доводи апеляційної скарги позивача про збільшення розміру моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я до 28 000 грн. не ґрунтуються на законі, а тому її слід відхилити.
Безпідставним є також посилання відповідача на пропуск позивачем строку позовної давності щодо стягнення моральної шкоди у відповідності до ст.233 КЗпП України, виходячи з наступного.
Згідно з ст.233 КЗпП України до вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, дійсно застосовується тримісячний строк звернення до суду, однак до інших вимог про відшкодування моральної шкоди, зокрема вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст.83 ЦК Української РСР 1963 року не застосовуються (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).
З набранням чинності ЦК України 2004 року позовна давність не поширюється на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (п. 3 ч. 1 ст.268 ЦК України).
Отже на спірні правовідносини розповсюджується дія ЦК України в редакції 1963 року, відповідно до ст. 83 якого - позовна давність не розповсюджується на вимоги позивача, оскільки вони випливають із порушення особистих немайнових прав.
Відповідно до ч.2 ст.314 ЦПК України апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового рішення і ухвалення нового або зміни рішення.
Керуючись ст.ст.303, 305, п.2 ч.1 ст.307, п.4 ч.1 ст.309, ч.2 ст. 314, ст.ст.313, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
вирішила:
апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Апеляційну скаргу представника ДП «Львіввугілля» - директора ВП «Шахта «Великомостівська» Суворова Сергія Михайловича задовольнити частково.
Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 11 квітня 2013 року в частині стягнення з ДП «Львіввугілля» на користь ОСОБА_2 8 000 (вісім тисяч) грн. на відшкодування моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я при виконанні трудових обов'язків, внаслідок трудового каліцтва - скасувати та ухвалити нове рішення, яким:
позов ОСОБА_2 задовольнити частково.
Стягнути з Державного підприємства «Львіввугілля» в користь ОСОБА_2 2 550 (дві тисячі п'ятсот п'ятдесят) гривень у відшкодування моральної шкоди, спричиненої ушкодженням здоров'я внаслідок трудового каліцтва.
В решті рішення залишити без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий: Бакус В.Я.
Судді: Бойко С.М.
Гірник Т.А.