12 червня 2013 року Справа № 5023/5844/12
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючогоДунаєвської Н.Г.,
суддів :Мележик Н.І., Подоляк О.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ТОВ "Артемівські зорі"
на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 03.04.2013
та рішення господарського суду Харківської області від 28.01.2013
у справі№ 5023/5844/12
за позовомТОВ "Артемівські зорі" (надалі - Товариство)
доПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (надалі - Банк)
третя особа без самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_5
провизнання договору недійсним
за участю представників:
від позивача- не з'явились
від відповідача - Побийвовк В.В.
від третьої особи- не з'явились
У грудні 2012 року Товариство звернулося до господарського суду з позовом до Банку про визнання недійсним кредитного договору № 010-2/07-01-0327-08 від 08.04.2008, укладеного між ними.
Рішенням господарського суду Харківської області від 28.01.2013 (суддя Аюпова Р.М.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.04.2013 (судді: Здоровко Л.М., Плахов О.В., Шутенко І.А.), у задоволені позову відмовлено повністю. Рішення та постанова мотивовані необґрунтованістю позовних вимог.
Не погоджуючись з прийнятими судовими актами, Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши пояснення представника відповідача, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 08.04.2008 між Банком та Товариством (надалі - Позичальник) укладено кредитний договір № 010-2/07/01-0327-08 (надалі - Кредитний договір), відповідно до умов якого, Банк відкрив Позичальнику невідновлювальну кредитну лінію в сумі 32 230,00 доларів США строком до 08.04.2013 із сплатою 14,5 % для придбання сільськогосподарської техніки, а саме: агрегатів передпосівних АП-6 2008 року випуску у кількості 2-х одиниць та катка зубчато-кільчатого 2008 року випуску.
Позивач просить визнати даний договір недійсним.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Заявляючи позов про визнання договору недійсним, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними і настанням відповідних наслідків.
Обґрунтовуючи позовні вимоги Товариство вказувало, що за Кредитним договором Банк надав йому кредит в іноземній валюті і всі платежі у даному договорі та додатках до нього також виражені у в іноземній валюті, без зазначення гривневого еквіваленту, а згідно положень ст. ст. 192, 524 та 533 ЦК України та ст. ст. 189 та 198 ГК України усі зобов'язання на території України, в тому числі і між суб'єктами господарювання, мають виражатися і виконуватися в національній валюті.
З огляду на це, Товариство стверджувало, що зміст Кредитного договору суперечить нормам Цивільного та Господарського кодексів України та підлягає визнанню недійсним на підставі ст. ст. 203 та 215 ЦК України.
Проте, дані твердження позивача є необґрунтованими з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та іншими нормативно-правовими актами не передбачено прямих обмежень щодо видачі кредитів в іноземній валюті.
Частинами 1 та 2 ст. 198 ГК України передбачено, що платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Згідно ч. 2 ст. 334 ГК України банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.
В силу ст. 339 вказаного кодексу фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій. Основними видами банківських операцій є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції. Перелік банківських операцій визначається законом про банки і банківську діяльність.
Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 47 Закону "Про банки і банківську діяльність" до банківських послуг належать, зокрема, розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 49 вказаного Закону вказана вище банківська послуга є кредитною операцією банку.
Згідно п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (надалі - Декрет) операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями. Розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснення фінансового посередництва у формі кредитних операцій на підставі кредитного договору, є правом банку, що здійснюється на підставі банківської ліцензії.
Як встановлено судами нижчих інстанцій, на момент укладання оскаржуваного договору та під час його дії у Банку була наявна банківська ліцензія № 10 від 27.03.1992, видана Національним банком України на право здійснення банківських операцій, визначених ч. 1 та п.п. 5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність".
Також, у Банка був наявний дозвіл № 10-4 на право здійснення операцій, визначених п.п. 1-4 ч. 2 та ч. 4 ст. 47 вказаного Закону. Згідно з додатком до цього дозволу Банк мав право здійснювати зокрема і операції з валютними цінностями.
Згідно ст. 5 Декрету Національний Банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'зку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (пп. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету).
Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним Банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 14.10.2004 № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Згідно п. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.
Проте, чинним законодавством не визначено межі сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті, перевищення яких потребує видачі індивідуальної ліцензії.
З огляду на викладене, судова колегія касаційної інстанції погоджується з обґрунтованими висновками судів нижчих інстанцій про те, що на момент укладення Кредитного договору та під час його дії Банк мав право здійснювати кредитні операції в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії № 10 від 27.03.1992 та дозволу № 10-4 і здійснення даної операції не потребувало видачі індивідуальної ліцензії.
Враховуючи викладене, місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що укладення та виконання оспорюваного договору в іноземній валюті та не зазначення в ньому еквіваленту даних сум в гривні не суперечить вимогам чинного законодавства України.
З огляду на те, що позивач не довів обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог про визнання Кредитного договору недійсним, суди дійшли правомірного висновку щодо відмови в позові.
Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення суду першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційної інстанції прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових актів колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119,11111 ГПК України, суд
Касаційну скаргу ТОВ "Артемівські зорі" залишити без задоволення.
Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.04.2013 та рішення господарського суду Харківської області від 28.01.2013 у справі № 5023/5844/12 залишити без змін.
Головуючий, суддя Н. Дунаєвська
Судді Н. Мележик
О. Подоляк