провадження № 2/403/1366/12 справа № 2-6606/11
2012 року листопада 16 дня Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська, одноособово, під головуванням судді Чулініна Д. Г.,
за секретаря - Дельфонцевої Є. О.,
з участю: позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2,
представників: позивача ОСОБА_3
відповідача адвоката ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровськ в залі суду цивільну справу за позовами ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Виконавчого комітету Бабушкінської районної у м. Дніпропетровську ради, Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради про скасування розпорядження про приватизацію, визнання свідоцтва про право власності на житло і договорів недійсними, де третіми особами без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача приватні нотаріуси Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_7 і ОСОБА_8 -
встановив:
Відповідач, ОСОБА_2., позови не визнала, заперечуючи пропуском позивачем строку позовної давності, а також дотриманням всіх вимог для укладення договорів з приводу частки у праві спільної власності, стороною яких позивач не був. Співвідповідачі заперечень проти позову не надали, будучи належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, своїх представників не направили, про причини неявки не повідомили.
Позивач і його представник, в судовому засіданні виклали доводи заяви про зміну предмету і підстав позову, подану у січні 2012 року для усунення недоліків змісту позовної заяви, з якою вперше позивач звернувся до суду у квітні 2008 року, не заперечуючи проти судового розгляду у відсутність інших співвідповідачів, які не з'явилися.
Первісно, позивач пред'явив через суд у квітні 2008 року позов на предмет захисту свого права співвласника на переважну купівлю частки у спільній власності з тих підстав, що співвласник ОСОБА_2. не повідомила його про умови відчуження прав на квартиру в будинку на АДРЕСА_1, у зв'язку з чим просив перевести з ОСОБА_6 на нього права покупця частки у праві спільної власності на квартиру за договором купівлі-продажу з ОСОБА_2 від 12.09.2000 і виселити з жилих приміщень квартири орендаторів, яким в найм передана частина квартири без його згоди і відома. У позовній заяві представник позивача, ОСОБА_3., вказувала на те, що в грудні 1994 року звільнилося одне з ізольованих жилих приміщень, з приводу надання якого в користування позивач звертався до наймодавця, але йому було відмовлено через визнання будинку аварійним, проте 20.01.1999 в порядку приватизації він набув частки у праві спільної власності на квартиру відповідно до розміру жилої кімнати, яка в натурі знаходилася в його володінні та користуванні. У заяві також вказувалося, що у 1998 році позивач від'їхав до с. Гупалівка доглядати свою матір, у грудні 2002 року йому стало відомо про передачу квартири в оренду, на що він згоди не давав, а 06.04.2005 - про вчинений 12.09.2000 договір купівлі-продажу.
Згодом, позивач декілька разів змінював підстави і предмет позову. Зокрема, у заяві від 22.05.2009, представник позивача, ОСОБА_3., вказувала, що у 1999 році у зв'язку з приватизацією житла позивачу стало відомо про вселення ОСОБА_9 з сім'єю внаслідок обміну жилими приміщеннями та про переведення прав основного наймача на ОСОБА_2 на підставі рішення райвиконкому № 641/2 від 23.10.1998, після чого ОСОБА_9. виїхав та знявся з реєстрації, тоді як рішення про надання сім'ї ОСОБА_2 житла, що звільнилося у 1994 році, не приймалося. У цій заяві стверджується, що оскільки позивач здійснив своє право на приватизацію після ОСОБА_2, то замість 15,7 м2 загальної площі кімнат, зазначених у свідоцтві про право власності, він мав би отримати 19,75 м2 з огляду на площу приміщень загального користування 20,3 м2 і зайняту ним в натурі кімнату жилою площею 9,6 м2.
Позивач і його представник, ОСОБА_3., наполягали в судовому засіданні на незаконності приватизації спірної квартири в цілому через відсутність згоди позивача на приєднання до приміщень, переданих у найм сім'ї ОСОБА_2, жилого приміщення, що звільнилося у квартирі, загальною площею 31,1 м2, на яке також претендував позивач, що має тягти недійсність свідоцтва про право власності на житло, видане в порядку приватизації ОСОБА_2 та її сину ОСОБА_5 Пояснили, що після обміну жилими приміщеннями між родичами сім'я ОСОБА_2 фактично у спірній квартирі не проживала. Визнали, що в інтересах позивача приватизацією житла займалася його колишня дружина ОСОБА_3., і позивач після отримання свідоцтва про право власності на житло у 1999 році приватизацію не оспорював. Відзначили, що позивач до ЖЕК і до виконкому райради звертався з приводу надання жилих приміщень, які звільнилися, усно до проведення приватизації, офіційної відповіді не отримував. З їх слів, конфлікт розпочався через передання у червні 2000 року у найм всієї квартири, в тому числі належної позивачу кімнати, після чого позивача спочатку, взагалі, до 2002 року не допускали до квартири, а потім він був позбавлений можливості користуватися місцями загального користування і захаращеною кімнатою, що тривало до жовтня 2008 року доки орендатори добровільно не звільнили приміщення квартири, яка до нині не перебудовувалася. Стверджували, що недійсність свідоцтва про право власності має тягти за собою недійсність всіх правочинів з приводу розпорядження правами на спірну квартиру.
З цих підстав позивач і його представник остаточно просили, задовольнивши позови, скасувати незаконне розпорядження Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради від 14 грудня 1998 року за № 2/2574-98, визнати недійсним свідоцтво на право власності на житло, видане ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про передачу їм частки у праві власності на квартиру в будинку на АДРЕСА_1 і недійсним свідоцтво на право власності на житло, видане ОСОБА_1. про передачу йому частки у праві власності на цю квартиру, визнати недійсними договір купівлі-продажу частки у праві на цю квартиру, посвідчений 12.09.2000 приватним нотаріусом ОСОБА_7. під реєстровим № 3207, та договір дарування тієї ж частики у спільній власності, посвідчений 01.12.2004 приватним нотаріусом ОСОБА_8. під реєстровим № 4471.
Відповідач, ОСОБА_2., яка відповідно до ч. 3 ст. 32 ЦПК України веде справу в інтересах своїх сина ОСОБА_5 і матері ОСОБА_6, в судовому засіданні пояснила про одруження у 1989 році з ОСОБА_9, у шлюбі з яким вони внаслідок обміну на праві найму набули право користування кімнатою у спірній квартирі. Стверджувала, що виконком райради 16.02.1996 визнав будинок придатним для проживання, після чого їх сім'я отримала дозвіл на використання бувшого жилого приміщення, що звільнилося у зв'язку з відселенням, як підсобного приміщення, а особовий рахунок на цю кімнату із загальною площею 31,1 м2 був закритий. Наполягала на тому, що площа приватизованого житла у виданому свідоцтві відповідає площі, яка в натурі знаходилася у користуванні і володінні її та сина після розлучення з ОСОБА_5., який добровільно виселився. Відзначила, що її мати, ОСОБА_6, мала добрий заробіток від роботи експертом торгово-промислової палати, і дійсно придбала за 4 412 гривень належну ОСОБА_2 частку у спільному майні на умовах договору від 12.09.2000, тоді як на той час позивач постійно проживав у своєї матері в селі після звільнення через скорочення штату, в квартирі не з'являвся, адреси по собі не лишив. У подальшому ОСОБА_6 після перенесеного інсульту та інфаркту подарувала ОСОБА_2 цю частку у спільному майні.
Представник відповідача ОСОБА_2, адвокат ОСОБА_4., в судовому засіданні звертав увагу на виникнення обставин, покладених позивачем у підставу свого позову, ще до приватизації у 1999 році самим позивачем кімнати, наймачем якої він був, через що він не міг не знати про існування цих обставин, а також на приватизацію позивачем житла за площею не менше від того, яким він в натурі володів і користувався до прийняття рішення про приватизацію. Відзначив, що позивач до сторін спірних договорів не відноситься, а тому заінтересованості в реституції відповідно до ст. 48 ЦК УРСР і ст. 216 ЦК України не має.
Треті особи, приватні нотаріуси Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_7. та ОСОБА_8., просили розглянути справу в їх відсутність.
Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши зібрані докази, в межах заявлених позивачем вимог згідно з ст. 11 ЦПК України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, виходячи з встановлених у судовому засіданні наступних обставин.
Предметом спору є квартира загального заселення для проживання двох і більше наймачів загальною площею 89 м2 на першому поверсі двоповерхового будинку під літ. «Б-2» на АДРЕСА_1, тобто комунальна квартира, в якій за даними прописки станом на 1994 рік проживали три наймачі. У грудні 1994 року у зв'язку з відселенням ОСОБА_10 в цій квартирі звільнилося ізольоване жиле приміщення з двох кімнат: прохідна площею 13,2 м2 і запрохідна площею 11 м2, а в квартирі залишилися проживати наймачі: позивач - з сином в ізольованій жилій кімнаті площею 9,6 м2 та ОСОБА_9. - з дружиною і сином (відповідачами у справі) у жилій кімнаті площею 22,6 м2, суміжній з жилим приміщенням, яке звільнилося, що визнано сторонами і доказуванню не підлягає згідно з ч. 1 ст. 61 ЦПК України.
Цей будинок побудований до 1917 року, у списках старенних чи аварійних не значиться і до вересня 2005 року перебував на балансі ЖЕД-7, реорганізованої у КЖЕП-7, з веденням особових рахунків за укладеними договорами найму, що вбачається з відповіді начальника КЖЕП-5 від 29.06.2006. Надане в копії рішення виконкому Бабушкінської райради народних депутатів у м. Дніпропетровську № 74 від 16 лютого 1996 року (т. 1, а.с. 96) суд відхиляє відповідно до ст.ст. 58, 179 ЦПК України як неналежний доказ придатності чи непридатності для проживання жилих приміщень в цьому будинку, оскільки воно ухвалювалося за наслідками обстеження у встановленому порядку іншого будинку за тією ж адресою.
Звідси, за браком доказів згідно з ст. 60 ЦПК України належить відкинути, як невстановлений, факт непридатності для проживання будь-яких жилих приміщень спірної квартири, як і факт виключення з житлового фонду згідно з ст. 7 ЖК УРСР ізольованого жилого приміщення, яке наймав ОСОБА_10, з буд-яким наступним його переобладнанням у підсобні приміщення.
Суд критично оцінює і відхиляє наданий в копії витяг з рішення виконавчого комітету Бабушкінської районної ради народних депутатів у м. Дніпропетровську № 940 від 16 грудня 1994 року (т. 1, а.с. 100), оскільки розумні сумніви в його достовірності викликає лист виконкому Бабушкінської райради у м. Дніпропетровську від 11.12.2003 за № Бе-038/03 (т. 1, а.с. 99) про розгляд на засіданні громадської комісії з житлових питань звернення ОСОБА_9 щодо надання в користування житлових приміщень, що звільнилися, за яким виконком рішень не приймав, бо цей лист узгоджується з наданим в засвідченій належним чином копії повним текстом зазначеного рішення, в якому після питання про переоформлення особового рахунку ОСОБА_11. у ЖЕД-7 розглянуто питання про приєднання звільненої двохкімнатної квартири АДРЕСА_1. З цих мотивів суд відповідно до ст. 212 ЦПК України відкидає, як невстановлений, факт надання встановленим порядком за ст. 54 ЖК УРСР наймачу ОСОБА_9 будь-яким рішенням у грудні 1994 року двох кімнат, що звільнилися у спірній квартирі, загальною жилою площею 24,2 м2.
Водночас, ніщо у цій справі не спростовує достовірність наданого у належним чином засвідченій копії рішення виконавчого комітету Бабушкінської районної у м. Дніпропетровську ради № 641/2 від 23 жовтня 1998 року (т. 1 а.с. 93), за яким замість попереднього наймача ОСОБА_9 відповідно до ст. 106 ЖК УРСР відповідач ОСОБА_2. визнана наймачем жилого приміщення у спірній квартирі, яке складається з ізольованої кімнати жилою площею 22,6 м2 і підсобною площею 36,5 м2, на підставі чого згідно з ст. 61 ЖК УРСР на начальника ЖЕД-7 покладено обов'язок внести відповідні зміни для користування цим приміщенням сім'ї у складі наймача ОСОБА_2 і її сина ОСОБА_5
Ізольоване жиле приміщення з двох кімнат, що звільнилося у спірній квартирі після відселення ОСОБА_10, як самостійний предмет найму в будинку державного житлового фонду відповідно до ч. 1 ст. 63 ЖК УРСР більше не розглядалося і передане у найм ОСОБА_2 у складі ізольованого жилого приміщення як суміжні підсобні приміщення індивідуального користування (комора тощо) з переоформленням особового рахунку на підставі дійсного рішення виконкому № 641/2 від 23 жовтня 1998 року, що не було ані оскаржене, ані скасоване.
На основі цих з'ясованих обставин суд згідно з ст. 213 ЦПК України обґрунтовує своє рішення, виходячи з того, що вони знайшли свої безсумнівне підтвердження поповерховим планом будинку (т. 1 а.с. 23) в сукупності з експлікаціями до плану будинку за технічними паспортами на спірну квартиру, виданими як позивачу, так і відповідачу (т. 1 а.с. 20-22, 28-29), вірогідність яких нічим під сумнів не поставлена, що узгоджуються з наданими Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради розрахунками площі комунальної квартири, яка приватизується безоплатно, виконаними для позивача і відповідача, для кожного з них окремо.
За поданою 16 листопада 1998 року заявою ОСОБА_2 сумісно з сином ОСОБА_5., в чиїх інтересах вона діяла, на підставі розпорядження Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради № 2/2574-98 від 14 грудня 1998 року відповідно до ст.ст. 2, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у спільну власність передане ізольоване жиле приміщення з однієї жилої кімнати і підсобних приміщень загальною площею 73,3 м2 у квартирі спільного заселення в будинку на АДРЕСА_1, що склало частки у праві спільної власності на квартиру в цілому, про що згідно з ст. 8 цього Закону 14 грудня 1998 року ОСОБА_2 видане свідоцтво виконкому Дніпропетровської міської ради про право власності на житло.
Так само, за поданою 21 грудня 1998 року заявою ОСОБА_1., від імені і в інтересах якого за його дорученням діяла ОСОБА_3., на підставі розпорядження Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради № 2/286-99 від 20 січня 1999 року відповідно до ст.ст. 2, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у власність передане ізольоване жиле приміщення з однієї жилої кімнати і підсобних приміщень загальною площею 15,7 м2 у квартирі спільного заселення в будинку на АДРЕСА_1, що склало частки у праві спільної власності на квартиру в цілому, про що згідно з ст. 8 цього Закону 20 січня 1999 року ОСОБА_1. видане свідоцтво виконкому Дніпропетровської міської ради про право власності на житло.
Відповідно, з 20 січня 1999 року в АДРЕСА_1, на підставі проведеної приватизації згідно з ст. 112 ЦК УРСР належала на праві спільної власності ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_1. із визначенням часток кожного з них у спільному майні.
12 вересня 2000 року в м. Дніпропетровську приватний нотаріус ОСОБА_7. Дніпропетровського міського нотаріального округу із записом у реєстрі під № 3207 посвідчила укладений цього ж дня ОСОБА_2. договір купівлі-продажу з ОСОБА_6, на умовах якого згідно з ст.ст. 113, 224 ЦК УРСР частки у праві спільної власності на квартиру площею 89 м2 в будинку під літ. «Б-2» на АДРЕСА_1, якій відповідає володіння і користування в натурі жилою кімнатою площею 22,6 м2, підсобними приміщеннями площею 36,5 м2, та загальне користування приміщеннями коридорів, туалетів і кухні, ОСОБА_2., від свого імені і від імені ОСОБА_5, продані ОСОБА_6, яка купила цей товар за ціною в 4 412 гривень 92 коп. (т. 1 а.с. 30).
В м. Дніпропетровську першого грудня 2004 року приватний нотаріус ОСОБА_8. Дніпропетровського міського нотаріального округу із записом у реєстрі під № 4471 посвідчила укладений цього ж дня ОСОБА_6 договір з ОСОБА_2., на умовах якого згідно з ст.ст. 361 717, 718 ЦК України цю ж частку спільного майна ОСОБА_6 передала в дар ОСОБА_2
Інформаційною довідкою КП «Дніпропетровське МБТІ» ДОР відповідно до ст. 182 ЦК України підтверджена державна реєстрація переходу 24 жовтня 2005 року права спільної власності на спірну квартиру до ОСОБА_2 у частці (т. 1 а.с. 101-102).
Розв'язуючи спір, суд виходить з наявного конфлікту майнових інтересів співвласників, заснованого на тому, що сім'ї ОСОБА_2 надане суміжне ізольоване жиле приміщення, що звільнилося у так званій «комунальній квартирі», в обхід Закону, а саме порядку, передбаченого у ст. 54 ЖК УРСР, що потягло за собою сумніви в законності визначення часток у праві спільної часткової власності, які розраховані органом приватизації кожному із співвласників за площею наданого їм житла у володіння і користування в натурі відповідно до затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України № 56 від 15.09.1992 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян. Такий спір підпадає під цивільну юрисдикцію місцевого загального суду згідно з ст. 15 ЦПК України з розглядом справи у порядку позовного провадження, як роз'яснював Пленум Верховного Суду України в п.п. 2, 13 постанови № 20 від 22.12.1995 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
Відповідно, визначаючи згідно з ст. 11 ЦПК України межі розгляду цієї справи, належить виходити з можливості визнати по суду правочин недійсним лише з тих підстав і з тими наслідками, передбаченими законом, з приводу яких звернувся позивач до суду, на що звертав увагу судів Пленум Верховного Суду України в п.п. 1, 4, 7 постанови № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Згідно з ч. 4 ст. 54 ЖК УРСР позивач ОСОБА_1 в судовому порядку вправі був оспорити відмову в наданні жилого приміщення, що звільнилося, в тому числі його надання сім'ї ОСОБА_2, з пред'явленням вимоги про передання цього приміщення по суду в його користування як наймача, на що вказував ще Пленум Верховного Суду Союзу РСР в п. 6 постанови № 2 від 03.04.1987 «Про практику застосування судами житлового законодавства». Ці обставини, як вбачається і з пояснень позивача, і з пояснень його представника, і з письмових доказів, у всякому випадку, виникли до приватизації сторонами спірного житла, проведеної протягом листопада 1998 - січня 1999 рр.
У з'ясованих обставинах до отримання у січні 1999 року свідоцтва про право власності на житло ОСОБА_3., як повірена ОСОБА_1. у справах приватизації спірного житла, під розпис ознайомилася з розрахунком загальної площі кімнати і приміщень, що безоплатно приватизується, з якого об'єктивно мала б і могла дізнатися про розподіл площі допоміжних приміщень квартири загального користування між двома наймачами (відповідачем ОСОБА_2. і позивачем) пропорційно площі займаних ними двох жилих кімнат, тоді як площа колишнього третього жилого приміщення зарахована до суми площ жилих і підсобних приміщень квартири, займаних ОСОБА_2, в якості площі підсобних приміщень.
Звідси, за наявності не скасованого рішення виконавчого комітету Бабушкінської районної у м. Дніпропетровську ради № 641/2 від 23 жовтня 1998 року щодо зміни умов договору найму жилого приміщення в будинку державного житлового фонду в Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради були відсутні підстави визначати розмір загальної площі, що належить кожному наймачеві у спірній квартирі, як суму площ займаних трьох жилих приміщень, а відтак виконаний розрахунок відповідав правилам чинного на час його виконання пункту 7 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України № 56 від 15.09.1992.
Звертаючись у квітні 2008 року з позовною заявою, позивач вказав на обізнаність з 06.04.2005 про вчинене відповідачами відчуження частки у праві спільної часткової власності на спірну квартиру, через що за відсутності даних про письмове повідомлення позивача про умови продажу 06.07.2005 закінчився тримісячний строк за ч. 3 ст. 114 ЦК УРСР, що застосовується згідно з п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року, будучи строком існування права вимоги на перевід прав і обов'язків покупця, і поновленню не підлягає. До того ж зміну прововідношення способом переведення прав покупця в предметі позову позивач змінив на зміну розміру часток у праві спільної часткової власності, замінивши підставу позову на відповідну недійсність виданого відповідачам свідоцтва на право власності на житло, а тому такі вимоги задоволенню не підлягають згідно з ст.ст. 11, 31 ЦПК України.
Таким чином, суд за стійким внутрішнім переконанням дійшов висновку, що позов про оспорювання приватизації за визначеною позивачем підставою незаконності відмови в наданні йому ізольованого жилого приміщення, що звільнилося у спірній квартирі, згідно з ст. 71 ЦК УРСР задавнений від часу засідання громадської комісії з житлових питань при виконкомі райради вже станом на 16.12.1997, а так само у позивача відповідно до ст. 76 ЦК УРСР право на позов на предмет зміни розміру часток у праві спільної часткової власності на спірну квартиру зі зміною правовідношення позивача до відповідачів виникло з 20.01.1999, через що строк позовної давності за цими вимогами позивача, у всякому випадку, також закінчився до набрання чинності ЦК України 2003 року. Проте, позивач і його представник не навели тих об'єктивних причин, які виправдовували б згаяний ними час зі зверненням до суду з цим позовом після дев'яти років поспіль, і про поновлення строку позовної давності не клопотали, на підставі чого відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року суду належить ухвалити із застосуванням ст. 80 ЦК УРСР рішення про відмову в позовах про визнання незаконним і скасування розпорядження органу приватизації № 2/2574-98 від 14.12.1998 та про визнання недійсними оформленого на його підставі свідоцтва на право власності ОСОБА_2 на житло і оформленого ОСОБА_1. такого свідоцтва.
Крім того, вирішуючи вимоги про недійсність договору купівлі-продажу від 12.09.2000, суд виходить з наведених вище посилок, що засвідчують відсутність у цій справі будь-яких дійсних обставин, які на час вчинення купівлі-продажу обмежували б відповідачів у праві розпорядження приватизованим житлом за ст. 12 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Тим більше, що за позивачем не визнається юридична заінтересованість згідно з ст. 48 ЦК УРСР і ч. 3 ст. 215 ЦК України у визнанні недійсними укладених відповідачами договорів, спрямованих на відчуження частки у праві спільної часткової власності на спірну квартиру, стороною в яких він не виступав, бо доводи позивача полягають у відсутності права продажу за ст. 225 ЦК УРСР у відповідачів, що відноситься до підстав застосування віндикації за ст. 387 ЦК України та визначення наслідків евікції за ст. 661 ЦК України, поза як не для визнання угод недійсними.
Суд з наведених мотивів вважає, що за ст. 204 ЦК України презумпція правомірності договору дарування від 01.12.2004, укладеного відповідачами, позивачем в межах заявлених ним у цій справі вимог не спростована, а твердження позивача про недійсність договору купівлі-продажу від 12.09.2000, укладеного відповідачами, - безпідставне, що згідно з ст. 15 ЦК України виключає захист по суду прав позивача з ухваленням рішення про відмову і в цій частині позовних вимог.
Згідно з ст. 88 ЦПК України судові витрати відносяться на рахунок позивача.
Керуючись ст.ст. 209, 214, 215, 218 ЦПК України, суд, -
Дворецькому Віктору Арсентійовичу в позовах до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_6, виконавчого комітету Бабушкінської районної у м. Дніпропетровську ради, Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради відмовити повністю.
Судові витрати віднести на рахунок позивача і йому не відшкодовувати.
Рішення підлягає оскарженню до Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області шляхом подання через Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська апеляційної скарги протягом десяти днів, починаючи з наступного за днем його проголошення, а так само відсутніми в засіданні заінтересованими особами - з наступного за днем вручення його копії, та з поважних причин пропуску строку апеляційного оскарження прокурором - протягом одного року з моменту його проголошення.
Суддя