73000, м. Херсон, вул. Горького, 18
тел. /0552/ 49-31-78, 42-06-22, 32-11-36
07 червня 2013 р. Справа №923/577/13
Господарський суд Херсонської області у складі судді Александрової Л.І. при секретарі Гололобові М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Партнер", м. Херсон
до:
відповідача-1 - товариства з обмеженою відповідальністю "Херсонтрансгруп", м. Херсон
відповідача-2 - товариства з обмеженою відповідальністю "Селбест", м. Київ
про визнання договору поставки та договору поруки недійсними
за участю представників:
позивача - Пирожок Є.В. представник, дов. б/н від 21.05.2013р.;
відповідача-1 - Уланівський С.Є. представник, дов. б/н від 24.05.2013р.;
відповідача-2 - не прибув.
В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення після закінчення розгляду справи.
Товариством з обмеженою відповідальністю "Партнер" заявлено позов до товариства з обмеженою відповідальністю "Херсонтрансгруп" та товариства з обмеженою відповідальністю "Селбест" про визнання недійсним договору поставки №04/2-13 від 04.02.2013 року та визнання недійсним договору поруки від 04.02.2013 року.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилається на те, що укладений між першим та другим відповідачем договір поставки суперечить вимогам діючого законодавства, спрямований на незаконне заволодіння майном позивача, укладений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, тобто є фіктивним і відповідно до вимог ст. ст. 203, 215, 228, 234 ЦК України підлягає визнанню недійсним.
У зв'язку з цим на підставі ч. 2 ст. 548 ЦК України вважає, що й договір поруки укладений з метою забезпечення зобов'язань за договором поставки має бути також визнаний судом недійсним.
Відповідачі у відзивах на позовну заяву проти позовних вимог заперечують посилаючись на те, що відповідачами на підставі оспорюваного договору поставки були вчинені дії спрямовані на настання правових наслідків обумовлених цим договором, а саме здійснена поставка продукції на суму 8104900 грн. 80 коп. Також вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами нікчемності договору поставки за статтею 228 ЦК України.
Відповідач-2 заявив клопотання про розгляд справи без участі його представника.
Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд
Між ТОВ "Селбест" (відповідач-2) та ТОВ "Херсонтрансгруп" (відповідач-1) укладений договір поставки №04/2-13 від "04" лютого 2013 р. (далі за текстом - договір поставки), відповідно до умов якого відповідач-2 зобов'язався передати у власність відповідачу-1 сільськогосподарську продукцію (жмих соняшнику органічний), а покупець прийняти у власність та сплачувати відповідачу-2 загальну вартість товару.
У п. 2.3. договору поставки сторони узгодили, що загальна вартість товару складає 8142000 грн. (+/- 10%) з ПДВ.
Згідно п. 3.2. оплата за товар здійснюється в національній грошовій одиниці (гривні) відповідачем-1, шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок відповідача-2, зазначений у реквізитах цього договору.
З метою забезпечення виконання відповідачем-1 зобов'язань з оплати продукції за договором поставки між ТОВ "Партнер" та ТОВ "Селбест" укладений договір поруки від 04.02.2013 року (далі - договір поруки), відповідно до умов якого позивач поручився перед відповідачем-2 за виконання відповідачем-1 зобов'язань за договором поставки №04/2 від "04" лютого 2013 р.
За період дії договору поставки Відповідач-2 поставляв, а Відповідач-1 приймав товар, обумовлений договором поставки, що підтверджується видатковими накладними, податковими накладними, засвідчені копії яких додані до матеріалів справи, які складались за фактом поставки товару, в яких відображені господарські операції між покупцем та продавцем.
Станом на день розгляду спору у суді відповідачем-2 поставлено відповідачу-1 товар на загальну суму 8104900,80 грн., що підтверджується наступними письмовими доказами: видаткова накладна №СБ-00030 від 28.02.2013 р., податкова накладна №30 від 28.02.2013 р., акт приймання-передачі товару від 28.02.2013 р., видаткова накладна №СБ-00031 від 28.02.2013 р., податкова накладна №31 від 28.02.2013 р., акт приймання-передачі товару від 28.02.2013 р.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
За загальним правилом ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За змістом ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.
Враховуючи викладене, для визнання правочину фіктивним та, як наслідок, визнання його недійсним, необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину на ненастання правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, а також відсутність їх, будь-яких дій сторін, спрямованих на виконання умов договору.
При зверненні до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, на позивача покладається обов'язок довести відсутність наміру в учасників правочину щодо створення юридичних наслідків.
Відповідно до ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні документи для надання їм юридичної сили та доказовості, у відповідності до вимог ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" мають бути складені на паперових або машинних носіях і повинні містити такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми), дату і місце складання, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції, посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Отже, наявні в матеріалах справи видаткові накладні, які в силу положень ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" є первинними документами, підтверджують реальний рух товарних активів та наявність господарських операцій з купівлі-продажу відповідної товарної продукції.
Таким чином, надані до відзиву первинні документи, є належними доказами здійснення господарських операцій та реальності здійснених операцій з купівлі-продажу товарів.
Отже, Відповідачем-1 та Відповідачем-2 були вчинені дії, спрямовані на настання відповідних правових наслідків.
Правочин, який є виконаним, не може бути кваліфікований як фіктивний, бо правові наслідки за виконаним правочином є такими, що настали, а наслідки за фіктивним правочином, чи правочином, укладеним без наміру створити юридичні наслідки ні в якому разі не можуть настати, бо головна ознака таких правочинів є відсутність спрямованості правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
В той же час наявні первинні документи свідчать про наявність виконання спірного договору поставки та про факт настання відповідних юридичних наслідків за цим договором.
В п. 24 постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 р. передбачено, що у разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Щодо твердження позивача про недійсність договору поставки в силу положень ст. 228 ЦК України суд зазначає наступне.
Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання право чинів недійсними» визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок згідно ст. 228 ЦК України, це правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; право чини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне заволодіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.
Проте, спірний договір поставки не можливо віднести до будь-якої із цих категорій.
Так, при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України повинна враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним і т.п.
Викладені у позовній заяві обставини, щодо нікчемності договору поставки не доведені та не підтверджені належними та допустимими доказами.
Матеріалами справи не доведено, що укладання договору поставки між ТОВ "Херсонтрансгруп" та ТОВ "Селбест" було спрямовано на знищення чи пошкодження майна позивача або незаконне заволодіння ним.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору поруки суд зазначає наступне.
За приписами ст.ст. 546, 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
Згідно зі ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
У відповідності до ст. 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ч. 2 ст. 548 ЦК України, на яку позивач посилається я к на підставу позовних вимог про визнання недійсним договору поруки, недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Враховуючи, що судом встановлено відсутність підстав для визнання недійсним договору поставки, то відсутні й підстави для визнання недійсним договору поруки укладеного на забезпечення виконання зобов'язань за цим договором.
Інших обставин з якими закон пов'язує недійсність договору поруки позивачем не зазначається в якості підстав позовних вимог.
За таких обставин у даному випадку відсутні підстави, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог ТОВ "Партнер" має бути відмовлено.
На підставі викладеного керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позову відмовити.
Повне рішення складено 10.06.2013 р.
Суддя Л.І. Александрова