Справа № 127/2090/13-ц Провадження № 22-ц/772/1325/2013Головуючий в суді першої інстанції:Кашпрук Г.М.
Категорія: 27 Доповідач: Шемета Т. М.
"13" травня 2013 р. м. Вінниця
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області в складі:
головуючої : Шемети Т. М.,
суддів: Матківської М.В., Сопруна В. В.,
при секретарі: Сніжко О.А.
з участю представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача Рой В.Л.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 квітня 2013 року,
по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "ПриватБанк" про визнання частково недійсним кредитного договору,
29 січня 2013 року представник позивача звернулася до Вінницького міського суду Вінницької області з позовом до публічного акціонерного товариства "ПриватБанк" про визнання частково недійсним кредитного договору. Позов обґрунтувала тим, що 04.09.2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір № VIUWGR0000000221, відповідно до п.8.1. даного Договору Банк зобов'язується надати «Позичальникові» кошти у вигляді строкового кредиту у розмірі 61800,00 грн. на наступні цілі: 60000,00 грн. на капітальний ремонт, та 1800,00 грн. на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, зі сплатою за користування відсотків у розмірі 2,33% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 6% річних від суми зарезервованих ресурсів, винагорода за проведення додаткового моніторингу згідно п.7.2. даного Договору. Позивач вважає, що деякі положення даного пункту договору суперечать нормам цивільного законодавства, порушують принцип добросовісності, справедливості та розумності, а тому був змушений звернутись до суду з даним позовом, у якому просив визнати недійсними положення п. 8.1. кредитного договору № VIUWGR0000000221, укладеного 04.09.2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 3% річних від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та визнати недійсними положення п. 8.1. кредитного договору в частині сплати винагороди резервування ресурсів в розмірі 6% річних від суми зарезервованих ресурсів. Позовні вимоги мотивовані тим, що згідно п.3.6. Постанови Національного банку України від 10.05.2007 року №168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування за сукупну вартість кредиту» банкам забороняється встановлювати платежі, які споживач має платити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь, або за дії, які споживач здійснює на користь банку, а отже на позивача незаконно покладено обов'язок сплати винагороди ПАТ КБ «ПриватБанк» за резервування ресурсів у розмірі 6% річних від зарезервованих ресурсів та сплату винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 3% річних від суми виданого кредиту у момент надання кредиту.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 03 квітня 2013 року в задоволені позову ОСОБА_4 про визнання частково недійсним кредитного договору відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним положення п.8.1. кредитного договору від 04.09.2008 року про сплату винагороди за резервування ресурсів в розмірі 6% від суми зарезервованих ресурсів, представник ОСОБА_4 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить в цій частині скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 квітня 2013 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в цій частині, а в іншій частині рішення залишити без змін. Апеляційну скаргу мотивує тими ж доводами, що й позовну заяву.
Колегія суддів, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши пояснення осіб, що з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали цивільної справи, проаналізувавши докази, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності, тощо), що мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Умовами обґрунтованості є повне і всебічне з'ясування обставин, що мають значення для справи, доведеність тих обставин, які суд вважає встановленими, відповідність висновків суду обставинам справи.
Так, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, виходив з того що позивач був у письмовій формі попереджений про умови кредитування, що підтверджено його анкетою-заявою (а.с.25-26), яка підписана ним особисто, тобто йому була надана повна інформація про умови кредитного договору у відповідності до Закону України «Про захист прав споживачів». Також суд взяв до уваги те, що наявне рішення апеляційного суду Вінницької області про стягнення заборгованості з позивача за кредитним договором, окремі положення якого оспорюються в даній справі (рішення набрало законної сили). Тому суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог та відсутність порушень з боку відповідача при укладенні договору.
Такий висновок суду є вірним: позивач як на підставу визнання недійсним окремих положень п. 8.1 Договору кредиту зазначав невідповідність їх п.3.6. постанови Національного банку України від 10.05.2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання
-2-
банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» та на невідповідність п. 2 Правил , затверджених Постановою НБУ від 18.06.2008 року № 171.
Дійсно Постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 р. N 168 затверджено Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. Згідно п. 3.6 зазначених Правил, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
Правила, затверджені постановою Правління НБУ від 10.05.2007 р. N 168, регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту (п. 1.2 Правил).
Зазначені Правила є спеціальним нормативно-правовим актом, який розроблено відповідно до пункту 4 статті 7 Закону України "Про Національний банк України", статей 47, 49 та 56 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів".
Положеннями Цивільного кодексу України регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, а в силу положень ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Межі здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов'язків визначені ст. ст. 13, 14 ЦК України.
Таким чином, вступаючи в цивільні права та обов'язки, в тому числі при укладенні договору, сторони обмежені дією нормативно-правових актів, якими врегульовані відповідні відносини, а принцип свободи договору перш за все означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини, проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови договору.
Визначення кредитного договору наведене у ст. 1054 ЦК України, згідно якої за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Ведення кредитної справи, облік заборгованості, перерахування коштів, перевірка їх справжності тощо - є діями, які кредитор та боржник вчиняють кожний на свою користь, з метою реалізації та захисту власних прав, у зв'язку з чим коло питань, щодо яких п. 3.6 Правил, встановлено заборону банкам встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь … не є предметом регулювання договірних відносин сторін при укладенні кредитного договору.
Дії банку, пов'язані з веденням кредитної справи, в даному випадку це резервування ресурсів не є банківською операцією, яку відповідно до статті 47 Закону "Про банки і банківську діяльність" має право здійснювати банк на підставі банківської ліцензії.
Вживаючи певні дії по веденню кредитної справи, прийняттю платежів від споживача, обліку його заборгованості, резервуванню ресурсів, тощо банк не надає споживачеві послуги. Такі дії банк відповідно до глави 9 Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 р. N 279, має здійснювати обов'язково, та, за невиконання яких, до банку можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 р. N 369.
Згідно статті 2 Закону України "Про захист прав споживачів" послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.
Будь-які видатки, пов'язані зі здійсненням тієї чи іншої банківської операції, банк може включити до вартості договору (в даному випадку - сформувати плату за резервування ресурсів) та саме у відношенні зазначеної умови договору діє принцип свободи договору, який реалізується сторонами при укладенні договору, що жодним чином не вступає в суперечність з п. 3.6 Правил, затверджених постановою Правління НБУ від 10.05.2007 р. N 168.
Положення п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту спрямовані на захист прав споживачів, яким і є позивач у справі, у відносинах кредитування та які були дотримані банком шляхом ознайомлення з ними позивача у письмовій формі під час написання анкети-заяви (а.с.25-26).
Таким чином, висновок суду про безпідставність та недоведеність вимог позивача щодо недійсності окремих положень п. 8.1. кредитного договору № VIUWGR0000000221, укладеного 04.09.2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк», в тому числі і щодо сплати винагороди за резервування ресурсів в розмірі 6% від суми зарезервованих ресурсів, - є вірним, а доводи апеляційної скарги не спростовують його.
Відповідно до статті 303 ЦПК України, апеляційний суд під час розгляду справи в апеляційному порядку перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Разом з тим, при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції, апеляційний суд може вийти за межі доводів апеляційної скарги згідно з частинами третьою та четвертою статті 303 ЦПК України в разі, якщо буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права, або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. В даній справі виникла така необхідність, виходячи з наступного: відмовляючи в задоволенні позову, суд дійшов висновку про недоведеність позову та одночасно мотивував своє рішення також тим, що позивач пропустив строк звернення до суду, так як про умови кредитного договору він дізнався в момент його підписання, тобто 04.09.2008 року, а до суду звернувся лише 29.01.2013 року, коли строк позовної давності сплив.
Таким чином, суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову і з підстав його недоведеності, і з підстав пропуску строку звернення до суду.
Однак така позиція суду є помилковою, виходячи з наступного: Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення. Однак у випадку, коли позов не доведено, це є самостійною підставою для відмови у позові. Тому посилання суду першої інстанції на частину 4 статті 267 ЦК України як на правову підставу відмови у позові є невірною та таке посилання слід виключити з мотивувальної частини рішення суду.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
-3-
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_4 ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 03 квітня 2013 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "ПриватБанк" про визнання частково недійсним кредитного договору, - змінити: виключити з мотивувальної частини рішення посилання на пропуск строку звернення до суду як на підставу відмови у задоволенні позову .
В решті рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуюча: Т. М. Шемета
Судді: М. В. Матківська
В.В. Сопрун