23 квітня 2013 року Справа № 5020-299/2012
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Ткаченко Н.Г. (головуючого),
Катеринчук Л.Й. (доповідача),
Коробенка Г.П.
розглянувши касаційну скаргуПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВУСО"
на постанову та ухвалуСевастопольського апеляційного господарського суду від 19.02.2013 року господарського суду міста Севастополя від 20.12.2012 року
у справі господарського суду№ 5020-299/2012 міста Севастополя
за позовомПриватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВУСО"
доМіністерства оборони Російської Федерації в особі Військової комендатури гарнізону Севастополя Російської Федерації
простягнення 31 102, 25 грн.
у судове засідання представники сторін не з'явилися
ухвалою господарського суду міста Севастополя від 22.03.2012 року порушено провадження у справі №5020-299/2012 за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВУСО " (далі - позивача) до Міністерства оборони Російської Федерації в особі Військової комендатури гарнізону Севастополя Російської Федерації (далі - відповідача) про відшкодування шкоди, завданої в результаті скоєння дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) в порядку регресу в розмірі 31 102, 25 грн. (том 1, а.с. 1 - 2).
Ухвалою господарського суду міста Севастополя від 20.12.2012 року (суддя Єфременко О.О.) провадження у справі №5020-299/2012 припинено на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі_ ГПК України), мотивуючи тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України (том 2, а.с. 53 - 57).
Не погоджуючись з винесеною ухвалою, позивач звернувся до Севастополького апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції від 20.12.2012 року, справу направити до суду першої інстанції для розгляду.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 19.02.2013 року (колегія суддів у складі: головуючого судді - Котлярової О.Л., суддів: Сікорської Н.І., Воронцової Н.В.) апеляційну скаргу залишено без задоволення, а ухвалу господарського суду міста Севастополя від 20.12.2012 року у справі №5020-299/2012 - без змін з тих же підстав (том 2, а.с. 109 - 112).
Не погоджуючись з винесеною постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 19.02.2013 року та ухвалу суду першої інстанції від 20.12.2012 року, справу направити для розгляду до суду першої інстанції, аргументуючи порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, статей 26, 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, статті 9 Конституції України, статей 1, 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", статей 4, 80, 124 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку постанову апеляційного суду та ухвалу суду першої інстанції на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судами норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.
Статтею 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, у зв'язку із завданням майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Згідно з частиною 2 статті 1187 ЦК України, шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Частиною 1 статті 1191 ЦК України передбачено, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Згідно зі статтею 993 ЦК України та статтею 27 Закону України "Про страхування", до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Частиною 1 статті 1194 ЦК України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Відповідно до частини 1 статті 1172 ЦК України, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Отже, якщо юридична особа застрахувала свою відповідальність перед третіми особами за шкоду, завдану належним їй джерелом підвищеної небезпеки, то в порядку регресу до неї може звернутися потерпілий (страхувальник потерпілого, який виплатив страхове відшкодування) у разі недостатності страхової виплати для повного відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки.
Згідно зі статтею 45 Закону України "Про страхування", спори, пов'язані із страхуванням, вирішуються в порядку, передбаченому чинним законодавством України.
Відповідно до частин 1, 3 статті 4 ГПК України, господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Згідно з частиною 1 статті 21 ГПК України, сторонами в судовому процесі - позивачами та відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу, а саме підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами України - державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Статтею 124 ГПК України передбачено, що підсудність справ за участю іноземних суб'єктів господарювання визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відповідно до преамбули Закону України "Про міжнародне приватне право", цей Закон встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону України "Про міжнародне приватне право", іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, коли хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.
Частиною 1 статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Згідно з частиною 1 статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право", підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 цього Закону.
Пунктом 3 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
При цьому, виходячи з приписів статті 9 Конституції України та статті 10 ЦК України, у випадках, коли міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила підсудності спорів з іноземним елементом, в тому числі й щодо відшкодування шкоди, ніж ті, що передбачені законодавством України, то на території України застосовуються правила відповідного міжнародного договору, який є обов'язковим для виконання Україною та є частиною національного законодавства України.
Аналогічна правова позиція викладена у пункті 3 Роз'яснення Президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" №04-5/608 від 31.05.2002 року, з наступними змінами та доповненнями, згідно з яким господарським судам слід виходити зі встановленої частиною 3 статті 4 ГПК України пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України відносно правил, передбачених законодавством України.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК України, господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 07.11.2008 року в місті Севастополі на вул. 4 Бастіонній сталася ДТП за участю автомобіля марки "УАЗ-31619", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить відповідачу, під керуванням водія ОСОБА_4, та автомобіля марки "SUZUKI SWIFT", державний реєстраційний НОМЕР_2, застрахованого позивачем, під керуванням водія ОСОБА_5, внаслідок чого зазначені транспортні засоби отримали механічні ушкодження.
Судами встановлено, що Постановою Ленінського районного суду міста Севастополя від 14.11.2008 року у справі №3-22984/08 підтверджується скоєння ДТП з вини водія ОСОБА_4, який був військовослужбовцем та проходив строкову службу у Військовій комендатурі гарнізону Севастополя Міністерства оборони Російської Федерації (том 1, а.с. 35).
Судами встановлено, що з довідки №8270203 про дорожньо-транспортну пригоду Відділу ДАІ в місті Севастополі вбачається належність автомобіля марки "УАЗ-31619", яким керував водій ОСОБА_4, винний у скоєнні ДТП, Військовій комендатурі гарнізону Севастополя Російської Федерації, цивільно-правова відповідальність якої у зв'язку з експлуатацією зазначеного транспортного засобу застрахована ВАТ "СК "Універсальна" відповідно до договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів №ВВ9516374 (том 1, а.с. 33 - 34).
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, на виконання умов договору добровільного страхування позивачем було виплачено страхове відшкодування потерпілій у ДТП особі, виходячи з вартості відновлювального ремонту застрахованого автомобіля відповідно до рахунку-фактури ПП "ВКФ "СРС" №СФ-7 від 16.01.2009 року, що складає 56 602, 25 грн. (том 1, а.с. 91, 55 - 56).
Судами встановлено, що 23.06.2010 року позивачем укладено угоду зі страховиком відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог по даному страховому випадку на суму 25 500 грн. в межах ліміту відповідальності останнього (том 1, а.с. 97 - 101).
Суди встановили, що позивач, виконавши обов'язок з відшкодування шкоди, спричиненої потерпілій особі з вини власника транспортного засобу, звернувся до господарського суду з позовом до відповідача про відшкодування шкоди в порядку регресу.
Припиняючи провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК України, суди виходили з того, що позовні вимоги про стягнення збитків у грошовій формі пред'явлено до нерезидента - Міністерства оборони Російської Федерації в особі Військової комендатури гарнізону Севастополя, і з огляду на приписи статей 15, 124 ГПК України, дійшли висновку про те, що така категорія спорів підлягає розгляду судом за місцезнаходенням відповідача.
При цьому, суди встановили, що матеріалами справи підтверджується відсутність в Міністерства оборони Російської Федерації рахунків, представництв, філій або нерухомості на території України, а також підрозділів, що здійснюють господарську та іншу діяльність, а Військова комендатура гарнізону Севастополя Російської Федерації не є юридичною особою та не внесена до ЄДРПУО, що підтверджено довідками організаційно-мобілізаційного управління штабу Чорноморського флоту та Управління статистики у місті Севастополі (том 1, а.с. 152, 153).
Також суди встановили, що статус Чорноморського флоту Російської Федерації на території України визначено Угодою між Україною і Російською Федерацією про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997 року, ратифікованою Законом України від 24.03.1999 року, відповідно до статей 2, 6 якої з'єднання та військові частини Чорноморського флоту Російської Федерації, дислоковані на території України, визначено як військові формування, що здійснюють свою діяльність в місцях дислокації відповідно до законодавства Російської Федерації.
З врахуванням встановленого та приписів статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України №2889-XII від 19.12.1992 року, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що даний спір не підлягає вирішенню в господарських судах України з огляду на предмет спору та суб'єктний склад учасників спірних правовідносин, а має бути вирішений судом за місцезнаходженням відповідача - Міністерства оборони Російської Федерації
Колегія суддів касаційного суду вважає висновки судів попередніх інстанцій про припинення провадження у справі №5020-299/2012 згідно з пунктом 1 частини 1 статті 80 ГПК України такими, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права з огляду на таке.
Як вбачається зі змісту оскаржуваних рішень, вирішуючи питання про підсудність спору господарському суду міста Севастополя суди попередніх інстанцій застосували до спірних правовідносин норми міжнародних договорів, учасником яких є Україна, зокрема, положення статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України №2889-XII від 19.12.1992 року, та зробили висновок про те, що даний спір підлягає розгляду відповідним судом Російської Федерації за місцезнаходженням відповідача у справі.
Колегія суддів касаційного суду вважає помилковими такі висновки судів, оскільки згідно зі статтею 1 зазначеної Угоди, нею регулюється питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між суб'єктами господарювання, тоді як Міністерство оборони Російської Федерації є органом державної влади та не здійснює підприємницької діяльності, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень цієї міжнародної угоди.
Також колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне зазначити, що положеннями Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997 року, ратифікованої Законом України від 24.03.1999 року, не визначено підсудності справ у спорах про відшкодування шкоди, завданої діями чи бездіяльністю військових формувань Чорноморського флоту Російської Федерації чи особами з їхнього складу громадянам або юридичним особам України. Так, статтею 19 Угоди передбачено можливість розгляду справ про злочини, скоєні особами, які входять до складу військових формувань, або членами їх сімей на території України. Однак особливостей цивільно-правової та адміністративно-правової юрисдикції зазначеною Угодою не визначено.
Відтак, при вирішені питання про те, чи підлягає такий спір розгляду в судах України необхідно виходити з приписів Закону України "Про міжнародне приватне право", яким встановлено порядок врегулювання приватноправових відносин з іноземним елементом.
З огляду на зазначене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про непідсудність справи №5020-299/2012 за позовом ПрАТ "Страхова компанія "ВУСО" до Міністерства оборони Російської Федерації в особі Військової комендатури гарнізону Севастополя Російської Федерації про відшкодування шкоди в порядку регресу в розмірі 31 102, 25 грн. господарському суду міста Севастополя, тому постанова апеляційного суду від 19.02.2013 року та ухвала суду першої інстанції від 21.12.2012 року підлягають скасуванню, а справа направленню на розгляд по суті до суду першої інстанції.
Колегія суддів касаційного суду зазначає про необґрунтованість посилань судів першої та апеляційної інстанцій на судову практику Верховного суду України та Вищого господарського суду України, яка випливала із збитків, завданих невиконанням договірних зобов'язань, оскільки в даному випадку позовні вимоги ґрунтуються на стягненні шкоди, внаслідок скоєння деліктного правопорушення. Такі правовідносини сторін мають окреме правове регулювання за законодавством України, зокрема й щодо підсудності справ.
На підставі викладеного та керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,
1. Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВУСО" задовольнити.
2. Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 19.02.2013 року та ухвалу господарського суду міста Севастополя від 20.12.2012 року у справі №5020-299/2012 скасувати, справу №5020-299/2012 направити на розгляд до господарського суду міста Севастополя.
Головуючий Н.Г. Ткаченко
Судді Л.Й. Катеринчук
Г.П. Коробенко