10 квітня 2013 р.Справа № 2а-12612/12/2070
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Мінаєвої О.М.
Суддів: Макаренко Я.М. , Шевцової Н.В.
за участю секретаря судового засідання Шалаєвої І.Т.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30.01.2013р. по справі № 2а-12612/12/2070
за позовом ОСОБА_5
до Державної міграційної служби України
третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування рішення
Позивач, ОСОБА_5, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України №142-12 від 19.10.2012р.;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути його скаргу на наказ № 253-о від 07.09.2012 р. Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 30.01.2013р. по справі № 2а-12612/12/2070 в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення відмовлено.
Позивач, не погодившись з постановою Харківського окружного адміністративного суду від 30.01.2013р. по справі №2а-12612/12/2070, подав апеляційну скаргу. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на неповне з'ясування обставин справи. Зокрема позивач зазначив, що судом першої інстанції не встановлено того факту, що у разі повернення у Ефіопію, він буде наражатися на небезпеку через те, що його батько був примусово депортований з Ефіопії як шпигун, а також те, що він під час перебування в Ефіопії був членом Ефіопської революційної молодіжної організації, а таких людей, як він влада Ефіопії переслідує. Просить задовольнити апеляційну скаргу, скасувати рішення Державної міграційної служби України № 142-12 від 19.10.2012 р. та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути його скаргу на наказ № 253-о від 07.09.2012 р. Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області.
В судовому засіданні позивач та його представник підтримали доводи, наведені в апеляційній скарзі, та просили задовольнити її в повному обсязі.
Представник відповідача та третьої особи проти апеляційної скарги заперечував та просив відмовити в її задоволенні, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30.01.2013р. по справі № 2а-12612/12/2070 залишити без змін.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції, переглядаючи судове рішення у даній справі в межах доводів апеляційної скарги у відповідності до ч.1 ст. 195 КАС України, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено судом апеляційної інстанції, 17.08.2012 року громадянин Ефіопії ОСОБА_5 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківський області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Керуючись п. 2 ст. 2, ст.ст. 5, 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", на виконання наказу МВС України від 07.09.2011 року № 649 вказану заяву було прийнято до розгляду (наказ від 17 серпня 2012 року № 218-о).
23.08.2012 року працівником ГУ ДМСУ у Харківській області з позивачем була проведена співбесіда, що підтверджується протоколом співбесіди (а.с.51-54) та складено висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ефіопії ОСОБА_5 (а.с. 55-59).
Наказом Державної міграційної служби України № 253-о від 07.09.2012 року позивачу було відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що повідомлено позивача (повідомлення №17/01-04-122 від 07.09.2012 року).
Вищезазначений наказ був оскаржений позивачем в адміністративному порядку шляхом подання скарги до Державної міграційної служби України.
За наслідками розгляду скарги відповідачем було прийнято рішення № 142-12 від 19.10.2012 року, яким скарга відхилена, про що позивач був сповіщений повідомленням № 17/01-04-146 від 02.11.2012 року.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази його обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця, а тому рішення Державної міграційної служби України, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з урахуванням наступних підстав.
Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, державні гарантії захисту біженців станом на момент виникнення спірних правовідносин було визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Статтею 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено біженця як особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Згідно п.14 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" під особою, яка потребує тимчасового захисту, розуміються іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження
В ч. 5 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частиною 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що орган міграційної служби може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 вищевказаного Закону, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Зокрема, до таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано із причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Таким чином, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Термін "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості. Об'єктивна сторона пов'язана із наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація в країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
В постанові пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 р. № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" зазначено, що цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування - державні органи чи ні. Крім того, вищезазначеною постановою зауважено, що судам при вирішенні таких справ необхідно зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про надання статусу біженця в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із заявою про надання статусу біженця може бути іншим, зокрема, спроба легалізуватися на території України.
В п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, передбачено, що особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Відповідно до п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН, для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженців 1951 року.
Згідно Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 16 грудня 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися під час судового засідання з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Згідно ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналізуючи матеріали справи, колегія суддів зазначає, що позивач не надав доказів наявності ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими, а також не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань, також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань стати жертвою переслідувань або дискримінації, а також, доказів того, що він потребує захисту. Між тим, матеріалами особової справи підтверджено, що позивач покинув країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань за особистим паспортом. Крім того, як вбачається з матеріалів справи позивач, з 1988 р. перебуває на території України, за час перебування в України позивач отримав освіту в Харківському сільськогосподарському інституті ім. В.В. Докучаєва, що підтверджується копією дубліката диплома магістра НОМЕР_2 (дата вступу 1988 р. дата закінчення 1993 р.), та закінчив Національний аерокосмічний університет М.С. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» згідно копії диплома магістра НОМЕР_1 від 23 липня 2011 р. та копії свідоцтва НОМЕР_3 Крім того, позивач 12.02.1993 р. зареєстрував шлюб з громадянкою України - ОСОБА_7, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, в даному шлюбі народився син - ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1., який на даний час є студентом 3 курсу Харківського Національного університету (а.с. 35-40).
Між тим, при зверненні до міграційної служби у позивача скінчився термін дії національного паспорту, про що позивача повідомлено та запропоновано йому продовжити термін дії національного паспорту, або надати документи щодо прийняття до громадянства України до СГІРФО ГУМВС України в Харківській області за місцем постійної реєстрації. Проте, жодних документальних підтверджень (доказів) факту отримання нового паспорту у 2004 році, відмови Посольства Ефіопії в продовженні терміну дії цього паспорта та подальшого його вилучення Посольством Федеративної демократичної республіки Ефіопія в Російській Федерації ні до суду, ні до відповідача при зверненні, позивачем (заявником) не надано.
Між тим, з матеріалів справи вбачається, що позивач до органу міграційної служби звернувся не за міжнародним захистом, а в пошуках шляхів легалізації на території Україні, оскільки на території України він має дружину та сина, а також не приховує того факту, що бажає стабільно жити в Україні. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець", а підпадає під поняття "мігрант", у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Також колегія суддів зазначає, що позивач не надав доказів, які б спростовували висновки Головного управління Державної міграційної служби України в Харківський області щодо відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також висновки Державної міграційної служби України щодо відхилення скарги позивача, та підтвердили зазначені в позові обставини.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі та обставини, повідомлені позивачем під час розгляду справи, не спростовують висновки, зазначені в рішенні суду першої інстанції. Документів, які б підтвердили наявність у позивача побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також наявність загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, які б відповідали вимогам п. 1, п. 13 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", позивачем не надано.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В п. 3 ч. 3 ст. 2 КАС України, передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, серед іншого, чи прийняті вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення. При розгляді справи встановлено, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач діяв обґрунтовано, з врахування всіх обставин справи.
З урахуванням наведеного, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 19.10.2012 р. № 142-12 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим, а підстави для його скасування відсутні.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті постанови Харківського окружного адміністративного суду від 30.01.2013р. по справі № 2а-12612/12/2070 суд дійшов правильних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30.01.2013р. по справі № 2а-12612/12/2070 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя (підпис)Мінаєва О.М.
Судді(підпис) (підпис) Макаренко Я.М. Шевцова Н.В.
Повний текст ухвали виготовлений 15.04.2013 р.