ІМЕНЕМ УКРАЇНИСправа № 21-1935 во 07
суддя-доповідач: Кривенко В.В.
20 січня 2009 рокум. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Кривенка В.В.,
суддів: Маринченка В.Л., Панталієнка П.В.,
Самсіна І.Л., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г.,
розглянувши за винятковими обставинами у письмовому провадженні за скаргою Національної спілки художників України (далі - Спілка) справу за позовом Патріаршої добродійної фундації патріарха Володимира Української православної церкви Київського патріархату (далі - Фундація) до Фонду державного майна України (далі - Фонд), третя особа - Спілка, про визнання недійсними наказу та свідоцтва,
встановила:
У серпні 2005 року Фундація звернулася з позовом до Фонду про визнання недійсними його наказу від 31 березня 2004 року № 642 "Щодо передачі художніх майстерень Київської організації Національної спілки художників України у власність Національної спілки художників України" (далі - Наказ) та виданого на його підставі свідоцтва про право власності від 2 квітня 2004 року № П-697 (далі - Свідоцтва). На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що Фонд неправомірно видав Наказ, оскільки будівлі майстерень ніколи не перебували у віданні Спілки, а лише орендувались останньою протягом 1989 року і цей договір оренди продовжений не був. Позивач також послався на те, що земельна ділянка, на якій розташовані спірні будівлі, передана йому в оренду на підставі рішення Київської міської ради від 27 листопада 2003 року № 236-7М111 та відповідного договору, а згідно з угодою від 6 жовтня 1998 року, укладеною між ним і Спілкою, остання відмовилася від цієї ділянки. Фундація вважала, що Наказ та Свідоцтво мають бути визнані недійсними відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 1998 року № 1058 "Про передачу нерухомого майна творчим спілкам", статті 21 Закону України від 7 жовтня 1997 року № 554/97-ВР "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", статей 5, 22 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-ХІІ "Про основи містобудування" і статей 1, 12, 22 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).
Господарський суд м. Києва постановою від 24 жовтня 2005 року позов задовольнив частково - Наказ скасував, у частині щодо визнання недійсним Свідоцтва провадження у справі закрив.
Київський апеляційний господарський суд постановою від 2 березня 2006 року рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 1 серпня 2007 року скасував рішення апеляційного суду і залишив у силі постанову суду першої інстанції.
У скарзі про перегляд за винятковими обставинами рішення касаційного суду Спілка посилається на неоднакове порівняно з іншими справами застосування цим судом норм матеріального права при вирішенні зазначеного спору і на підтвердження свого доводу - на ухвалу Вищого адміністративного суду України в іншій справі за аналогічним позовом. Скаржник просить скасувати рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, і залишити в силі помилково скасоване рішення апеляційного суду.
Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі та запереченнях на неї доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що скарга має бути задоволена частково.
Суди всіх інстанцій виходили з того, що вирішуваний спір належить до адміністративної юрисдикції. Проте із цим висновком погодитися не можна з огляду на таке.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Частиною 2 статті 2 КАС передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією або законами України встановлено інший порядок судового провадження. Цю норму слід розуміти в системному зв'язку із частиною 1 тієї самої статті, з якої випливає, що захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб шляхом оскарження до адміністративного суду будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень можливий лише у сфері публічно-правових відносин.
Судами ж установлено, що спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу приватизації державного майна.
У частині 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна.
Чинне законодавство не дає підстав для висновку, що спірні правовідносини не підпадають під викладене в наведеній нормі загальне правило і що для вирішення такого спору законом установлено виняток - інші порядок, суд.
Таким чином, при визначенні підсудності справи суди мали виходити з характеру спірних правовідносин, прав, свобод та інтересів, за захистом яких звернувся позивач.
Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи, інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні і суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 157 КАС суд закриває провадження у справі, якщо її не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Цей спір не є публічно-правовим і мав вирішуватися судами за правилами ГПК, оскільки позовну заяву подано в порядку господарського судочинства. Тому ухвалені в адміністративній справі судові рішення є помилковими і підлягають скасуванню із закриттям провадження в ній.
Керуючись статтями 157, 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
постановила:
Скаргу Національної спілки художників України задовольнити частково.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 1 серпня 2007 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 2 березня 2006 року, постанову Господарського суду м. Києва від 24 жовтня 2005 року скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.
Позовну заяву направити до Господарського суду м. Києва для вирішення питання про її прийняття до розгляду у порядку господарського судочинства.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий В.В. Кривенко
СуддіВ.Л. Маринченко
П.В. Панталієнко
І.Л. Самсін
О.О. Терлецький
Ю.Г. Тітов