Іменем України
25 березня 2013 рокуСправа №827/349/13-а
Окружний адміністративний суд міста Севастополя в складі:
головуючого судді - Гавури О.В.;
при секретарі - Плаксіній О.С.,
за участю: представника позивача - ОСОБА_1, довіреність № б/н від 13.02.2013, не з'явився,
представник відповідача - Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради, не з'явився,
представник відповідача - Грабар Олександр Володимирович, посвідчення НОМЕР_1 від 03.10.12, Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Севастополі,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Севастополі адміністративну справу за позовом ОСОБА_5 до Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради, Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Севастополі про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_5 звернулася до суду з адміністративним позовом до Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради, Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Севастополі про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії.
Зокрема, позивач просила:
1. Визнати протиправними дії Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради щодо відмови, викладеної у листі від 06.12.2012 № 01-15/4568 у видачі їй Свідоцтва про право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 149,6 кв.м.
2. Зобов'язати Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради видати їй Свідоцтво про право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 149, 6 кв.м.
3. Зобов'язати Реєстраційну службу Головного управління юстиції у м. Севастополі зареєструвати за нею право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 149,6 кв.м.
Позов обґрунтовано порушенням відповідачем статті 321 Цивільного кодексу України, що виразилося у незаконному обмеженні права власності.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Севастополя від 01.02.2013 відкрито провадження в адміністративній справі. Іншою ухвалою суду від 01.02.2013 закінчено підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду.
Представник позивача в судове засідання 25.03.2013 не з'явився, надав письмове клопотання про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, наполягав на їх задоволенні.
Представник відповідача Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради, явку уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причин незабезпечення явки представника суду не повідомив.
Представник відповідача Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Севастополі проти позовних вимог заперечував, оскільки позивач ОСОБА_5 до Реєстраційної служби не зверталась, тому порушень з боку зазначеного органу, не було.
Відповідно до частини 4 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неприбуття відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин розгляд справи може не відкладатися і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.
Заслухавши доводи учасників процесу, встановивши обставини справи, дослідивши докази, якими обґрунтовуються позовні вимоги, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_5, є власником квартири АДРЕСА_1.
У 2008-2010 роках по отриманню дозвільних документів позивачем була проведена реконструкція квартири з влаштуванням мансарди.
У 2011 році позивач звернулась до Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради для отримання нового свідоцтва про право власності на квартиру після її реконструкції.
Листом від 03.02.2011 за вих. № 429 Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради відмовив позивачу у видачі нового свідоцтва, мотивуючи відмову тим, що нею не надано згоди всіх власників багатоквартирного будинку, посвідченої у нотаріальному порядку.
Крім того, листом від 06.12.2012 № 01-15/4568 відповідач знову відмовив у задоволенні вимоги позивача видати їй свідоцтво про право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 149,6 кв.м.
Згідно зі статтею 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду.
Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до частин першої та другої статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно з додатком 1 до 1 ДБН В.2.6-14-97 «Конструкції будівель та споруд, Покриття будинків та споруд» горище покриття (дах) - об'ємна верхня огороджувальна конструкція будинку (споруди) із замкнутим повітряним простором (горищем), що утворюється поверхнею горищного перекриття, фризовими стінами і покриттям (покрівлею).
Горище у розумінні Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 року №2866-III - це об'ємна верхня огороджувальна конструкція будинку, що може мати певне функціональне призначення і відноситься до складу допоміжних приміщень багатоповерхового будинку.
Розпоряджатися майном може лише власник або уповноважена ним особа.
Згідно з п.2 ст.10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 №2482-XII власники багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку.
За змістом ст.1 цього Закону приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України.
Рішенням Конституційного Суду України від 02.03.2004 №4-рп/2004 передбачено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладочки, горища, колясочні тощо) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією квартир (кімнат у квартирах) багатоповерхових будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема, створення ОСББ, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, влаштування мансард на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, яке визначає правовий режим власності, передусім Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст. 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Спільна власність може бути двох видів: з визначенням часток учасників (спільна часткова) і без визначення таких часток (спільна сумісна). Відносини спільної сумісної власності можуть мати місце тільки у випадках, передбачених законом.
Частина 4 ст. 355 Цивільного кодексу України встановлює законодавчу презумпцію спільної власності з визначенням часток.
Учасники права спільної часткової власності, як і індивідуальні власники, наділяються правами володіння, користування та розпорядження майном. Але оскільки право кожного співвласника не обмежується якоюсь чітко визначеною частиною, а поширюється на усе спільне майно, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Здійснення права на засадах спільної згоди учасників має розглядатися як загальне правило, винятки з якого можуть встановлюватись законом. Так, за ст. 361 ЦК кожен співвласник наділений правом самостійного розпорядження часткою у праві спільної часткової власності.
Отже, якщо інше не встановлено законом, учасники спільної часткової власності здійснюють свої права на засадах загальної згоди. Тому жоден з учасників самостійно не має права укладати правочини щодо спільного майна без згоди інших.
Відповідно до ст. 364 Цивільного кодексу України Учасник спільної часткової власності, який має намір самостійно здійснювати усі правочини щодо своєї частки, має право вимагати її виділу у натурі.
Однак виділ, маючи складну процедуру здійснення, припиняє, крім того, право спільної часткової власності даного суб'єкта, що може не відповідати його інтересам.
Інститутом, що дозволяє кожному співвласникові розширити обсяг повноважень щодо своєї частки, залишаючись при цьому співвласником, є домовленість про порядок володіння та користування майном.
Така домовленість оформляється договором. З огляду на відсутність спеціальних норм при вирішенні питання про належну форму договору про визначення порядку володіння та користування спільним майном слід керуватися загальними положеннями про форму правочину (ст. ст. 205 - 210 ЦК) та форму договору (ст. 639 ЦК).
Договір про визначення порядку володіння та користування спільним майном може стосуватися як усього спільного майна, так і його частини, а його сторонами можуть бути двоє, кілька або усі співвласники. Якщо договір укладається не між усіма співвласниками, обов'язковою умовою його нотаріального посвідчення є надання письмової згоди співвласниками, які не беруть у договорі участь, про встановлення порядку володіння та користування майном або конкретними його частинами (абз. 4 п. 58 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
Договір про визначення порядку володіння та користування спільним майном може бути також частиною договору про відчуження частки у праві спільної часткової власності. Як визначено у Інструкції (абзац другий пункту 58), порядок володіння та користування майном може бути вказаний у договорі відчуження за наявності угоди між учасниками спільної часткової власності про порядок володіння та користування спільним майном або за їх письмовою згодою чи за наявності судового рішення про порядок володіння та користування спільним майном (його конкретними частинами). Проте слід мати на увазі, що згідно ч. 4 ст. 358 ЦК попередньо укладений договір про порядок володіння та користування спільним майном є обов'язковим для нового учасника права спільної часткової власності лише в тому випадку, коли він був посвідчений нотаріально.
Укладення договору про визначення порядку користування майном може бути необхідною передумовою і для повного здійснення права спільної сумісної власності, незважаючи на те, що норми ЦК, які регулюють правовідносини між учасниками спільної сумісної власності (ст. ст. 368 - 372 ЦК), не наділяють їх правом на укладення таких правочинів.
Виходячи з аналізу наведених правових норм, суд дійшов висновку щодо правомірності відмови Фондом комунального майна Севастопольської міської Ради у видачі позивачці Свідоцтва про право власності на нерухоме майно за відсутності згоди всіх власників багатоквартирного будинку, посвідченої у нотаріальному порядку.
Щодо позовної вимоги щодо зобов'язання Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради видати позивачці Свідоцтво про право власності на нерухоме майно суд зазначає наступне.
Згідно з преамбулою Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1952-IV від 01.07.2004 (у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) цей Закон визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна.
Відповідно до частини 1 статті 4 та частини 1 статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме: право власності на нерухоме майно та ін.
На день звернення позивачки з позовом до суду відповідач втратив надане йому раніше чином законодавством повноваження здійснювати видачу Свідоцтв про право власності на нерухоме майно, тому позовна вимога щодо зобов'язання відповідача видати зазначене свідоцтво задоволенню не підлягає.
Відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції Закону України від 11.02.2010 N 1878-VI із змінами, внесеними згідно із Законом України від 04.07.2012 N 5037-VI; далі - Закон) державна реєстрація прав на нерухоме майно та їх обтяжень з 01.01.2013 проводиться державним реєстратором прав на нерухоме майно органу державної реєстрації, а також нотаріусами як спеціальними суб'єктами, на яких покладаються функції державного реєстратора.
З матеріалів справи вбачається, що позивачка до Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Севастополі не зверталася, тому позовна вимога щодо зобов'язання вказаного відповідача здійснити реєстрацію права власності на нерухоме майно задоволенню не підлягає.
Суд, встановивши вказані обставини справи, дійшов висновку про те, у позовних вимогах позивача слід відмовити.
Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_5 не підлягають задоволенню, оскільки відповідач - Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Постанову складено та підписано в порядку частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України 01 квітня 2013 року.
Керуючись статтями 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
В задоволенні адміністративного позову - відмовити.
Постанова може бути оскаржена у строки і порядку, встановлені частинами першою, другою статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.
Суддя О.В. Гавура