01010 м. Київ, вул. Московська, 8
29.01.2008№ К-20788/06
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Карася О.В. (головуючого),
Брайка А.І., Голубєвої Г.К., Рибченка А.О., Федорова М.О.
при секретарі: Міненко О.М.
за участі представника відповідача Шика Є.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства «Донецький обласний радіотелевізійний передавальний центр» на постанову Господарського суду Донецької області від 03.01.2006 та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 03.04.2006 по справі № 28/283 а
за позовом Державного підприємства «Донецький обласний радіотелевізійний передавальний центр»
до Волноваської об'єднаної державної податкової інспекції в Донецькій області
про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення
Заявлено позовні вимоги про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення Волноваської ОДПІ (далі - ОДПІ) від 06.04.2005 № 0000331840/0, яким визначена сума податкового зобов'язання з земельного податку у сумі 31 326,75 грн., винесеного на підставі Акту від 06.04.2005 № 194/23-1/01183712/40 по проведеній плановій комплексній документальній перевірці дотримання вимог податкового законодавства по обчисленню, повноті та своєчасності сплати податку на землю і комунального податку позивачем за період з 01.04.2003 по 31.12.2004, яким позивачеві визначено податкове зобов'язання за платежем "земельний податок з юридичних осіб" на загальну суму 31 326,75 грн., в тому числі основний платіж у сумі 20 884,50 грн., штрафні (фінансові) санкції у сумі 10 442,25 грн. згідно з пп. 4.2.2 "б" п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та ст. ст. 12,15 Закону України «Про плату за землю».
Постановою Господарського суду Донецької області від 03.01.2006 залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 03.04.2006 по справі № 28/283 а - в позові відмовлено. Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що позивач не є закладом культури ні з організаційно-правовою формою, ні за метою створення, а тому не має підстав для звільнення від сплати земельного податку.
При цьому судом встановлено що позивачем не сплачений земельний податок у сумі 20 884,50 грн. по м. Докучаєвську внаслідок неправомірного застосування пільги зі сплати земельного податку у розмірі 100 %, як закладу культури., що є порушенням ст.12, 15 Закону України від 03.07.1992 № 2535-ХІІ «Про плату за землю» (із змінами та доповненнями).
Підставою таких нарахувань стали ті обставини, що згідно Статуту Державного підприємства «Донецький обласний радіотелевізійний передавальний центр» (ДОРТПЦ), метою створення підприємства є забезпечення народного господарства та населення України засобами радіомовлення, радіозв'язку та телебачення.
З довідки Донецького обласного управління статистики від 29.10.2002 вбачається, що за класифікацією видів економічної діяльності, діяльність Державного підприємства «Донецький обласний радіотелевізійний передавальний центр» класифікується за кодами: 92.20.0 - діяльність у сфері радіомовлення і телебачення; 64.20.0 -зв'язок.
Також судом визначено, що позивачем до податкового органу був наданий розрахунок земельного податку на 2003 рік, у додатках до якого позивачем визначена загальна площа земельної ділянки у розмірі 130 000 кв. м., яка ним використовується, розрахунок земельного податку сума якого становила 27 846 грн., звіт про пільги у якому визначений розмір цієї пільги, який склав 27 846 грн.
Підтримавши висновок суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції також в своїй ухвалі зазначив норми ст. 2, п. 4 ст. 12, ст. 14 Закону України «Про плату за землю», а також звернув увагу, що згідно з ч. 5 ст. 5 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23.09.1997 № 540/97-ВР (зі змінами та доповненнями) розмір плати за землю державними підприємствами зв'язку, які займаються розповсюдженням друкованої продукції, теле- і радіопрограм, не може перевищувати розміру плати за землю закладами культури.
На думку суду зазначеною нормою не встановлено пільги щодо плати за землю, яка справляється зазначеними в ній державними підприємствами зв'язку, а передбачено лише граничний рівень такої плати.
Таким шляхом суд визначився, що позивач не довів, що визначений податковим органом розмір плати за землю перевищує розмір плати за землю встановлений для закладів культури.
Щодо доводів позивача, про те, що він здійснює технічну експлуатацію обладнання та розповсюджує телевізійні або радіомовні програми з допомогою технічних засобів зв'язку на підставі укладених контрактів, а тому він є закладом культури, відхилено з огляду на таке:
відповідно до Статуту основними напрямками діяльності підприємства є: розвиток, вдосконалення та експлуатація технічних засобів телебачення і радіомовлення на базі найновіших досягнень науки і техніки, передового виробничого досвіду; розповсюдження телевізійних та радіопрограм, телефонної, телеграфної, комп'ютерної та іншої інформації через різні передавальні засоби; виконання технологічних функцій з визначеною нормативною якістю; організація і експлуатація телефонних стволів та каналів; утворення власних комерційних та інформаційних програм; введення в дію нових та раціональне використання наявних виробничих потужностей. Позивач не є власником телевізійних та радіопрограм, а на підставі укладених договорів розповсюджує телевізійні та радіопрограми за допомогою технічних засобів зв'язку. Тобто фактично позивач займається трансляцією, яка, відповідно до ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» полягає в розповсюдженні телевізійних або радіомовних програм з допомогою технічних засобів зв'язку.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку, який підтримав суд апеляційної інстанції, що позивач є підприємством, яке забезпечує лише технічну експлуатацію обладнання, призначеного для трансляції програм технічними засобами мовлення, за допомогою яких такі програми та передачі доводяться до споживачів, і не є закладом культури ні за організаційно-правовою формою, ні за метою його створення.
Також судом апеляційної інстанції зазначено, що відповідно до ч. 4 ст. 111 та ч. 1 ст. 135 КАС України господарським судом при розгляді справи були з'ясовані фактичні обставини, які визнаються сторонами, та встановлено, що спір виник не у зв'язку з неоднозначним (множинним) трактуванням прав платника земельного податку передбаченого п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю» стосовно звільнення від сплати земельного податку вітчизняних закладів культури, а з питання поширення зазначеної норми закону на державні підприємства зв'язку, які займаються розповсюдженням телевізійних та радіопрограм, тому застосувати пп. 4.4.1. п. 4.4. ст. 4 Закону України 2Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» у даному випадку не має підстав.
Не погодившись із постановою Господарського суду Донецької області від 03.01.2006 та ухвалою Донецького апеляційного господарського суду від 03.04.2006 по справі № 28/283 а позивач (ДОРТПЦ) подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення та задовольнити позов, оскільки рішення винесено із порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права і судом не прийнято до уваги ст. 5 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», якою визначено розмір плати за землю державними підприємствами зв'язку, які займаються розповсюдженням друкованої продукції, теле- і радіопрограм, не може перевищувати розміру плати за землю закладами культури.
На думку скаржника судове рішення призвело до неправомірного припинення державної підтримки суб'єктів названих ст. 5 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», яка відповідно до ст. 3 цього Закону припиняється лише у разі встановленням судом порушень засобом масової інформації вимог Конституції України, фактів зловживання свободою діяльності засобів масової інформації, що завдає матеріальної шкоди фізичним та юридичним особам. Протиправний висновок апеляційної інстанції свідчить про порушення судом ч. 2 ст. 19 Конституції України, адже користування позивача пільгами, встановленими для державного підприємства зв'язку, яке займається розповсюдженням теле- і радіопрограм, є законодавчо обґрунтованими.
Грубе порушення норм матеріального права (ст. 8, ч. 2 ст. 19 Конституції України, ст. 5 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» призвело до порушення принципу законності судочинства, встановленого ст. 129 Конституції України, оскільки в такому випадку позивач вимушений сплачувати земельний податок на загальних підставах всупереч положенням Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».
Відповідач надав заперечення на касаційну скаргу, яке обґрунтував нормою п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю», наголошуючи на тому, що позивач не відноситься до закладів культури, а здійснює діяльність у сфері радіомовлення, зв'язку та телебачення.
В судовому засіданні відповідач свою позицію підтримав та просив залишити скаргу без задоволення а судові рішення без змін. Також в судове засідання від відповідача надійшло клопотання про зміну назви відповідача на підставі наказу ДПА України в Донецькій області від 24.01.2006 № 20, яким Волноваську об'єднану державну податкову інспекцію було реорганізовано з виділенням з її складу відділень створення на їх базі самостійних податкових інспекцій-юридичних осіб. Відповідно Державну податкову інспекцію у м. Докучаєвську визнано правонаступником прав та обов'язків Волноваської ОДПІ згідно розподільного акту на території м. Докучаєвська і передані на облік судові справи відповідних платників податків.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги заперечення на неї, та пояснення представника відповідача, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як визначено ст. 2 Закону України від 03.07.1992 № 2535-ХІІ «Про плату за землю» (зі змінами та доповненнями) використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку в порядку, визначеному цим Законом, та подають дані відповідній державній податковій інспекції (ст. 14 цього Закону). А в силу п. 4 ст. 12 цього Закону - вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, фізичної культури та спорту, спортивні споруди, що використовуються ними за цільовим призначенням, звільняються від сплати земельного податку.
Оскільки судами беззаперечно встановлено, що позивач не є закладом культури в розумінні п. 4 ст. 12 Закону України «Про плату за землю», тому правомірним є визначення, що позивач не може бути звільненим від оподаткування податком на землю.
При цьому необхідно зазначити, що згідно ч. 5 ст. 5 Закону України від 23.09.1997 № 540/97-ВР «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» (зі змінами та доповненнями) - розмір плати за землю державними підприємствами зв'язку, які займаються розповсюдженням друкованої продукції, теле- і радіопрограм, не може перевищувати розміру плати за землю закладами культури.
Тобто судами вірно встановлено, що зазначеною нормою не встановлено пільги щодо плати за землю, яка справляється зазначеними в ній державними підприємствами зв'язку, а передбачено лише граничний рівень такої плати. Отже, судами доведено, що позивач не надав доказів про те, що визначений ДПІ розмір плати за землю перевищує розмір плати за землю встановлений для закладів культури.
За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій правильно дійшли висновку, що позивач є підприємством, яке забезпечує лише технічну експлуатацію обладнання, призначеного для трансляції програм технічними засобами мовлення, за допомогою яких такі програми та передачі доводяться до споживачів, і не є закладом культури ні за організаційно-правовою формою, ні за метою його створення.
Враховуючи зазначену норму матеріального права, необхідно звернути увагу на помилковість міркувань скаржника, оскільки як визначено Статутом позивача, основними напрямками діяльності підприємства є: розвиток, вдосконалення та експлуатація технічних засобів телебачення і радіомовлення на базі найновіших досягнень науки і техніки, передового виробничого досвіду; розповсюдження телевізійних та радіопрограм, телефонної, телеграфної, комп'ютерної та іншої інформації через різні передавальні засоби; виконання технологічних функцій з визначеною нормативною якістю; організація і експлуатація телефонних стволів та каналів; утворення власних комерційних та інформаційних програм; введення в дію нових та раціональне використання наявних виробничих потужностей. Він не є власником телевізійних та радіопрограм, а на підставі укладених договорів розповсюджує телевізійні та радіопрограми за допомогою технічних засобів зв'язку. Тобто позивач займається трансляцією, яка, відповідно до ст. 1 Закону України від 21.12.1993 № 3759 «Про телебачення і радіомовлення» полягає в розповсюдженні телевізійних або радіомовних програм з допомогою технічних засобів зв'язку.
З огляду на встановлене судом та враховуючи зазначене вище, суд касаційної інстанції погоджується із висновком суду про те, що позивач не є закладом культури на з організаційно-правовою формою, ні за метою створення, а тому не має підстав для звільнення від сплати земельного податку. Відповідно постанова Господарського суду Донецької області від 03.01.2006 та ухвала Донецького апеляційного господарського суду від 03.04.2006 по справі № 28/283 а скасуванню не підлягають, як такі, що винесені за вичерпних юридичних висновків при правильному застосуванні норми матеріального права.
Керуючись ст. ст. 160, 220, 221, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Касаційну скаргу Державного підприємства «Донецький обласний радіотелевізійний передавальний центр» залишити без задоволення.
Постанову Господарського суду Донецької області від 03.01.2006 та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 03.04.2006 по справі № 28/283 а залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 КАС України.
Головуючий О.В. Карась
Судді А.І. Брайко
Г.К. Голубєва
А.О. Рибченко
М.О. Федоров