Справа №2-168/2000р. Провадження №11-о/790/1/13 Головуючий 1 інстанції Камішев С.П.
Категорія ст.93 КК України (1960р.) Доповідач Остапчик С.В.
14 березня 2013 року м.Харків
Колегія суддів судової палати з кримінальних справ апеляційного суду Харківської області у складі:
головуючого судді Остапчика С.В.,
суддів Григорова П.О. і Мозгового О.Д.,
за участю секретаря судового засідання Репкіної М.Ю.,
прокурора Золочевського С.О.,
захисника засудженого адвоката ОСОБА_2,
потерпілих ОСОБА_3, ОСОБА_4,
ОСОБА_5, ОСОБА_6,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні апеляційного суду Харківської області кримінальну справу за заявою засудженого ОСОБА_7 про перегляд вироку Харківського обласного суду від 15 грудня 2000 року за нововиявленими обставинами,
Вироком Харківського обласного суду від 15 грудня 2000 року ОСОБА_7 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст.17 ч.2, 93 п.«а», 142 ч.1, 17 ч.2, 93 п.«а»,«з», 142 ч.2, ст.ст.93 п.«а»,«з», 142 ч.3 Кримінального кодексу України (в редакції 1960 року) і засуджено:
- за ст.ст.17 ч.2, 93 п.«а» Кримінального кодексу України до позбавлення волі на строк 10 років з конфіскацією майна, що є його власністю;
- за ст.ст.17 ч.2, 93 п.«а»,«з» Кримінального кодексу України до позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією майна, що є його власністю;
- за ст.ст.93 п.«а»,«з» Кримінального кодексу України до довічного позбавлення волі;
- за ч.1 ст.142 Кримінального кодексу України до позбавлення волі на строк 4 роки з конфіскацією майна, що є його власністю;
- за ч.2 ст.142 Кримінального кодексу України до позбавлення волі на строк 6 років з конфіскацією майна, що є його власністю;
- за ч.3 ст.142 Кримінального кодексу України до позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією майна, що є його власністю.
На підставі ст.42 Кримінального кодексу України 1960 року, за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_7 остаточно призначено покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що є його власністю.
Згідно з вироком суду, мешкаючи у м.Одеса, будучи фактично особою без певного місця проживання та роботи, не маючи засобів до існування та задоволення своїх матеріальних потреб, ОСОБА_7 вирішив стати на злочинний шлях вчинення розбійних нападів на громадян та їх умисних вбивств з метою заволодіння їх майном та грошима.
В пошуках об'єктів нападу, ОСОБА_7 11 лютого 1998 року близько 19 години, знаходячись біля гаражного кооперативу «Біла акація» по вулиці Академіка Корольова в м.Одесі, побачив ОСОБА_8, який під'їхав на автомобілі «Гранд Черокі», і вирішив скоїти на нього напад.
Коли ОСОБА_8 вийшов зі стоянки з дипломатом в руці та пішов у напрямку свого будинку №32, ОСОБА_7, сподіваючись, що в нього є гроші та інші цінності, бажаючи заволодіти ними, почав переслідувати ОСОБА_8, а поблизу будинку №30 по вул.Академіка Корольова, реалізуючи свій злочинний намір, спрямований на умисне позбавлення життя ОСОБА_8, з корисливих мотивів напав на нього та завдав удару ножем у верхню частину спини. Оскільки лезо ножа застрягло у кістці хребта, і життєво важливі органи ОСОБА_8 залишились неушкодженими, він спромігся чинити ОСОБА_7 активний опір, а останній, залишившись без ножа, не зміг довести до кінця свій намір на вбивство потерпілого і змушений був залишити місце події.
Внаслідок насильницьких дій ОСОБА_7 завдав потерпілому одне колото-різане поранення спини на рівні 6-7 грудних хребців, що за ступенем тяжкості відноситься до легких тілесних ушкоджень, які призвели до короткочасного розладу здоров'я.
12 травня 1998 року близько 22 години, проходячи по вул.Терешкової у м.Одеса поблизу будинку №38, ОСОБА_7 побачив громадянина ОСОБА_9, який тримав у руках спортивну сумку, та сподіваючись, що в нього є в сумці цінне майно, наздогнав його.
Реалізуючи свій намір, спрямований на вбивство ОСОБА_9 з корисливих мотивів, ОСОБА_7 напав на нього та завдав йому удару ножем у верхню частину спини, вирвав з рук потерпілого сумку та залишив місце події. Таким чином, ОСОБА_7 викрав майно потерпілого: спортивну сумку вартістю 272 грн., в якій знаходились: підручник з англійської мови вартістю 41,35 грн., два підручники з морської справи вартістю 15,08 грн. кожний та інше майно, що знаходилось у сумці, в тому числі особиста фотокартка потерпілого, а всього на загальну суму 343,51 грн.
Внаслідок удару ножем ОСОБА_7 завдав ОСОБА_9 проникаюче колото-різане поранення задньої частини грудної клітини з ушкодженням правої легені, серця, тобто тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент спричинення, що призвело до гострої втрати крові, яка стала причиною смерті потерпілого.
В серпні 1998 року ОСОБА_7 виїхав з Одеси, та у січні 1999 року влаштувався на роботу вантажником в магазин №1 фірми «Лікерс» в м.Харкові, де отримував мінімальну заробітну плату. Перебуваючи у скрутному фінансовому становищі, він вирішив злочинним шляхом поліпшити своє матеріальне положення і для скоєння розбійних нападів та умисних вбивств з корисливих мотивів придбав туристичний ніж виробництва Тайвань, який використав в якості знаряддя за наступних обставин.
8 жовтня 1999 року близько 21 години 40 хвилин, маючи той самий намір, що й при вчиненні попередніх злочинів, ОСОБА_7, знаходячись біля будинку №162 по проспекту Тракторобудівників в м.Харкові, напав на громадянку ОСОБА_10, в руках якої був пакет з продуктами харчування.
З метою заволодіння її майном та умисного вбивства з корисливих мотивів він намагався завдати удару ножем у спину ОСОБА_10, бажаючи ушкодити життєво важливі органи, але з причин, незалежних від його волі, удар прийшовся в праву поперечну частину спини, без пошкодження внутрішніх органів, що за ступенем тяжкості належить до легких тілесних ушкоджень, які призвели до короткочасного розладу здоров'я. Поява перехожих змусила ОСОБА_7 припинити напад, і, побоюючись бути затриманим, він поспіхом залишив місце події, не заволодівши майном потерпілої, а намір, спрямований на умисне вбивство з корисливих мотивів ОСОБА_10, не довів до кінця з причин, не залежних від його волі.
11 жовтня 1999 року близько 22 години 30 хвилин ОСОБА_7 побачив громадянина ОСОБА_11, який ішов біля школи №141, розташованої по вул. Командарма Уборевича в м.Харкові, і мав при собі пакет з особистими речами. Маючи намір, спрямований на умисне вбивство з корисливих мотивів останнього, ОСОБА_7 почав його переслідувати. Обравши зручне для нападу місце на пустирі біля школи, він наздогнав ОСОБА_11 та завдав потерпілому удару у спину ножем. Здійснивши опір нападнику, ОСОБА_11 втік з місця події, а ОСОБА_7 за таких обставин не зміг заволодіти майном потерпілого.
В результаті ножового поранення ОСОБА_11 було завдано одне колото-різане поранення грудної клітини зліва з перетином 6 ребра проникаюче в плевральну порожнину, тобто тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент вчинення, що могло спричинити смерть потерпілого.
Таким чином, намір, спрямований на умисне вбивство з корисливих мотивів, ОСОБА_7 до кінця не довів з причин, не залежних від його волі, оскільки ОСОБА_11 своєчасно була надана медична допомога.
19 жовтня 1999 року, в пошуках наступної жертви, ОСОБА_7 о 22 годині побачив громадянку ОСОБА_12, яка йшла до свого будинку та несла з собою сумку з продуктами харчування та іншим майном. З метою умисного вбивства з корисливих мотивів ОСОБА_7 наздогнав ОСОБА_12 біля будинку №68 по вул. Героїв Праці в м. Харкові та завдав їй удару в спину ножем. Після отриманого поранення ОСОБА_12 зуміла втекти від нападника в під'їзд свого будинку, де в кабіні ліфту померла. Смерть потерпілої настала від колото-різаного поранення спини зліва з ушкодженням лівої легені, супроводжуваного гострою втратою крові, яке за ступенем тяжкості відноситься до тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент спричинення. ОСОБА_7 через наближення до будинку інших громадян припинив переслідування ОСОБА_12 та залишив місце події, не заволодівши майном потерпілої.
Наполегливо бажаючи здобути гроші обраним шляхом та зазнавши низки невдач у своїй кримінальній діяльності за вищезазначених обставин, ОСОБА_7 в якості наступної жертви злочинного посягання обрав знайому йому ОСОБА_13 - старшого продавця магазину фірми «Лікерс», де він працював вантажником. Він знав, де мешкає ОСОБА_13, її розпорядок дня, маршрут пересування від дому до станції метро, а також ту обставину, що ОСОБА_14 завжди носить з собою гроші. 22 жовтня 1999 року ОСОБА_7 прибув до її будинку АДРЕСА_1 і, коли ОСОБА_13 вийшла з під'їзду, попрямував за нею. Обравши вдалий момент для нападу о 6 годині 15 хвилин, біля будинку №18 по вказаній вулиці, з метою умисного вбивства з корисливих мотивів ОСОБА_7 напав на ОСОБА_13 і завдав їй удару в спину ножем, спричинивши колото-різане поранення зліва з ушкодженням лівої легені, супроводжуване гострою втратою крові, від чого настала смерть потерпілої. Будучи упізнаним ОСОБА_13 та в зв'язку з появою інших громадян, побоюючись викриття та затримання, нічого не викравши, ОСОБА_7 залишив місце пригоди (т.7 а.с.115-128).
26 червня 2001 року ОСОБА_15 Суд України своєю ухвалою змінив вирок Харківського обласного суду від 15 грудня 2000 року, виключивши з нього як зайві посилання на засудження ОСОБА_7 за ч.1 ст.142 Кримінального кодексу України та призначення йому покарання окремо за ч.2 ст.17 і п.«а» ст.93 Кримінального кодексу України у вигляді 10 років позбавлення волі (т.7 а.с.150-155).
9 січня 2013 року засуджений ОСОБА_7, який відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі у Житомирській Установі виконання покарань №8 Управління Державної пенітенціарної служби України у Житомирській області, звернувся до апеляційного суду Харківської області з заявою про перегляд вироку Харківського обласного суду від 15 грудня 2000 року за нововиявленими обставинами. 5 лютого 2013 року ОСОБА_7 подав доповнення до своєї заяви від 9 січня 2013 року.
Не оспорюючи встановлені судом об'єктивні обставини справи і правову кваліфікацію його дій, посилаючись на статті 8,9,22,55,58,59,63 Конституції України, статтю 7 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, статтю 5 Кримінального кодексу України, статті 8, 9, 33, 90, 407, 413, 459, 460, 461, 463, 467, 537, 539, 614 Кримінального процесуального кодексу України, рішення Європейського Суду з прав людини від 17 вересня 2009 року у справі «Скоппола проти Італії», а також на практику Верховного Суду Україні у низці справ, заявник просив замінити призначене йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі на п'ятнадцять років позбавлення волі.
Обгрунтовуючи свої вимоги, засуджений ОСОБА_7 зазначив, що чинний на час вчинення ним злочинів (з лютого 1998 року до жовтня 1999 року) Кримінальний кодекс України 1960 року передбачав за ст.93 цього Кодексу покарання у вигляді смертної кари. Проте з 29 грудня 1999 року, коли було ухвалено рішення Конституційного Суду України №11-рп/99, яким відповідні положення кримінального закону були визнані неконституційними, і до 4 квітня 2000 року, коли набрав чинності Закон України №1483, яким було ухвалено зміні до Кримінального кодексу України і введено покарання у вигляді довічного позбавлення волі, найбільш суворим покаранням було позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років.
Враховуючи, що закон про кримінальну відповідальність після вчинення засудженим злочинів і до його засудження зазнавав змін, заявник вважає, що, він має право на найбільш сприятливі для нього правові наслідки, тобто на призначення покарання у вигляді позбавлення волі не більш, ніж п'ятнадцять років.
Нововиявленою обставиною, що дала підстави для звернення до суду з заявою про перегляд вироку, засуджений вказав Рішення Європейського Суду з прав людини від 17 вересня 2009 року у справі «Скоппола проти Італії», про яке йому стало відомо лише у жовтні 2012 року.
Засуджений просив розглянути заяву за його відсутністю з обов'язковою участю захисника за призначенням суду (т.7 а.с.207-216,226-228).
В судовому засіданні захисник засудженого адвокат ОСОБА_2 підтримав вимоги, викладені в заяві ОСОБА_7, просив їх задовольнити і замінити покарання у вигляді довічного позбавлення волі на п'ятнадцять років позбавлення волі.
Прокурор проти задоволення заяви заперечував, мотивуючи тим, що Харківський обласний суд призначив ОСОБА_7 довічне позбавлення волі відповідно до чинного кримінального закону, і підстави для зміни призначеного покарання відсутні.
Потерпілі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 підтримали позицію державного обвинувача і просили не змінювати вирок Харківського обласного суду від 15 грудня 2000 року.
Вислухавши думку учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, колегія суддів, при оцінці доводів заявника і вирішенні правомірності його вимог виходить з наступного.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу і норми якої є нормами прямої дії, Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
Положенням Конституції України щодо законів, які мають зворотну дію в часі, відповідала частина друга статті 6 Кримінального кодексу України 1960 року, чинного на момент ухвалення вироку Харківським обласним судом від 15 грудня 2000 року щодо ОСОБА_7 Відповідно до цієї норми закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання. Згідно з частиною першою статті 5 Кримінального кодексу України 2001 року закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність, або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі.
Зазначені положення національного кримінального законодавства щодо законів, які мають зворотну дію в часі, узгоджуються з міжнародно-правовими актами з цього питання. Згідно зі статтею 7 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року особі не може призначатися покарання, суворіше від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення.
Європейський суд з прав людини підтвердив, що зазначена стаття Конвенції допускає принцип ретроспективності більш м'якого кримінального закону. На цьому принципі ґрунтується правило, що у разі наявності відмінностей між діючим на час вчинення злочину кримінальним законом та кримінальним законом, що набрав чинності перед ухваленням остаточного судового рішення, суди повинні застосовувати той закон, положення якого є більш сприятливими для обвинуваченого (рішення у справі „Скоппола проти Італії" від 17 вересня 2009 року).
Разом з тим, згідно з пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, діяння, які є злочинами, та відповідальність за них. Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом України.
Кримінальний кодекс України 1960 року містив положення про смертну кару як виняткову міру покарання, зокрема в санкції статті 93 Особливої частини (умисне вбивство за обтяжуючих обставин), за якою було засуджено ОСОБА_7 При цьому санкція зазначеної статті мала альтернативний характер: поряд із смертною карою як видом покарання вона передбачала і позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Така санкція, встановлена Верховною Радою України, була співмірною з особливою тяжкістю вказаного злочину та підвищеною суспільною небезпекою осіб, які його вчиняли.
29 грудня 1999 року Конституційний Суд України своїм Рішенням №11-рп/99 визнав такими, що не відповідають Конституції України положення Кримінального кодексу 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання. При цьому резолютивна частина зазначеного рішення містить вимогу, адресовану Верховній Раді України, привести Кодекс 1960 року у відповідність з рішенням Конституційного Суду України.
Відповідно до статті 152 Основного Закону України положення Кримінального кодексу 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання, зокрема стаття 93, втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
22 лютого 2000 року Верховна Рада України шляхом прийняття Закону №1483 «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» привела Кримінальний кодекс України 1960 року у відповідність з Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року. У цьому Законі комплексно вирішені питання, що стосувалися заміни смертної кари як виду кримінального покарання таким видом покарання, як довічне позбавлення волі. Закон №1483 був опублікований у газеті „Голос України", отже, набув чинності, 29 березня 2000 року.
Таким чином, з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом №1483 (29 березня 2000 року) існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом №1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари.
Відповідно до правових позицій Конституційного Суду України, викладених в Рішенні №1-рп/2011 від 26 січня 2011 року, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 Кодексу 1960 року).
Альтернативний характер санкції статті 93 Кримінального кодексу України 1960 року не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві, проявом якого є те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.
Такий висновок узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі „Скоппола проти Італії" від 17 вересня 2009 року) (т.7 а.с.244-246).
В Рішенні №6-рп/2000 від 19 квітня 2000 року Конституційний Суд України зазначив, що, якщо виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення, то і зворотна дія в часі у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи реалізується через кримінальні закони.
Висновок про те, що скасування або пом'якшення кримінальної відповідальності особи здійснюється лише законами, ґрунтується, зокрема, на положеннях Кримінального кодексу України, відповідно до якого поліпшення правового становища особи, яка вчинила злочин, здійснюється згідно із законом, що пом'якшує покарання, нововиданим законом (частина друга статті 6, частина третя статті 54 Кодексу 1960 року), законом про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, санкцією нового закону (частина перша статті 5, частина третя статті 74 Кодексу 2001 року).
Конституційний Суд України в Рішенні №1-рп/2011 від 26 січня 2011 року зробив висновок, що після Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року Кодекс 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів. Зміна закону можлива тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена статтею 93 Кримінального кодексу України 1960 року на час вчинення ОСОБА_7 особливо тяжких злочинів, то саме положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом №1483, а не Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність засудженого і поліпшують його правове становище і, відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, мають зворотну дію в часі.
Саме ці положення Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом №1483, застосував Харківський обласний суд при ухваленні вироку від 15 грудня 2000 року при призначенні ОСОБА_7 покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
Проаналізувавши обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що заява ОСОБА_7 є необґрунтованою і тому не підлягає задоволенню. Призначене заявнику покарання у вигляді довічного позбавлення волі відповідає вимогам Конституції України, національного кримінального законодавства і принципам справедливості та співмірності покарання, не суперечить міжнародно-правовим актам (зокрема, статті 7 Конвенції про захист прав і основних свобод людини), а також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини.
За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для перегляду вироку Харківського обласного суду від 15 грудня 2000 року і заміни призначеного засудженому покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років.
Посилання заявника на практику Європейського суду з прав людини колегія суддів вважає некоректним, оскільки цей Суд у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року (рішення Європейського суду з прав людини у справах „Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006 року, „ОСОБА_16 проти України" від 13 грудня 2007 року).
У справі „ОСОБА_16. проти України" (заява №39458/02) Європейський суд з прав людини, за аналогічних обставин, не знайшов ознак порушень прав і свобод, зазначених в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, щодо засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_16 (т.7 л.д.256-260).
Беручи до уваги наведене, на підставі п.22 ч.1 ст.92 Конституції України, ст.6 Кримінального кодексу України 1960 року, ст.5 Кримінального кодексу України 2001 року, Рішеннями Конституційного Суду України №6-рп/2000 від 19 квітня 2000 року, №15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року, №1-рп/2011 від 26 січня 2011 року, керуючись ч.5 ст.33, ст.ст.466,467 Кримінального процесуального кодексу України, колегія суддів
Заяву засудженого ОСОБА_7 про перегляд за нововиявленими обставинами вироку Харківського обласного суду від 15 грудня 2000 року залишити без задоволення.
Ухвалу може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом трьох місяців з дня її проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, - в той же самий строк з дня вручення йому копії ухвали.
Головуючий суддя Остапчик С.В.
Судді Григоров П.О.
Мозговий О.Д.