іменем україни
13 лютого 2013 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф.,
Червинської М.Є., Черненко В.А.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Полтавське міське управління земельних ресурсів та земельного кадастру, приватне підприємство Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор», виконавчий комітет Ленінської районної у м. Полтаві ради, про визначення порядку користування земельною ділянкою; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, приватного підприємства Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор», про визнання недійсним договору купівлі-продажу частини будинку, скасування реєстрації права власності; за позовом управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Полтавської міської ради до ОСОБА_3, приватного підприємства Полтавське бюро технічної інвентаризації «Інвентаризатор», третя особа - територіальна громада м. Полтави в особі Полтавської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу частини будинку, скасування реєстрації права власності за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 4 жовтня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 12 листопада 2012 року
У травні 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 31 липня 1997 року вона є власником 3/5 частки житлового будинку АДРЕСА_1, який знаходиться на земельній ділянці площею 552 кв. м. Власником інших 2/5 часток зазначеного будинку є ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 6 вересня 1993 року. На момент придбання указаної частки будинку їй не було відомо про наявність рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 16 лютого 1994 року, ухваленого по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, яким ОСОБА_4 було виділено в користування земельну ділянку площею 108 кв. м, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - 163 кв. м земельної ділянки, а земельну ділянку площею 281 кв. м залишено у спільному користуванні указаних сторін. Оскільки відсутні належні межові знаки, які вказують на те, де земельна ділянка співвласників будинку і виник спір щодо користування земельною ділянкою, на якій розташований будинок. Уточнивши позовні вимоги, позивачка просила встановити межі земельної ділянки між співвласниками будинку відповідно до варіанту № 1 висновку судової будівельно-технічної експертизи від 20 червня 2012 року.
У січні 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом,у якому просив визнати недійсним указаний договір купівлі-продажу від 31 липня 1997 року, за яким позивачка набула права власності на 3/5 частин будинку та скасувати реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_3 з тих підстав, що договір був укладений сторонами в простій письмовій формі, у зв'язку з чим відповідно до вимог ст. 48 ЦК УРСР, яка діяла на час його укладення, є недійсним.
У лютому 2012 року управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Полтавської міської ради (далі - УЖКГ виконавчого комітету Полтавської міської ради) звернулося до ОСОБА_3 з указаним позовом, в якому просило визнати недійсним договір купівлі-продажу від 31 липня 1997 року, за яким остання набула права власності на 3/5 частин будинку та скасувати реєстрацію права власності на ім'я ОСОБА_3 Вимоги обґрунтовувало тим, що рішенням апеляційного суду Полтавської області від 18 жовтня 2010 року було відмовлено ОСОБА_3 у визнанні указаного договору купівлі-продажу частини житлового будинку дійсним з тих підстав, що договір не був нотаріально посвідчений, тобто укладений з порушенням ст. 224 ЦК УРСР, яка діяла на час його укладення. Крім того, цим же рішенням встановлено, що ОСОБА_3 не є власником указаної частки у спірному будинку, а сторони спірного договору - ОСОБА_6 і ОСОБА_7, померли.
Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 4 жовтня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 12 листопада 2012 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічну позовну заяву ОСОБА_4 задоволено. Позов УЖКГ виконавчого комітету Полтавської міської ради задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 31 липня 1997 року, укладений між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 на Полтавській філії товарної біржі «Українська Біржа Нерухомості». Скасовано реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на 3/5 частини будинку АДРЕСА_1. Зобов'язано ПП БТІ «Інвентаризатор» припинити право власності за ОСОБА_3 на 3/5 частини будинку АДРЕСА_1 шляхом усунення відповідного запису до Реєстру права власності на нерухоме майно. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_8, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову УЖКГ виконавчого комітету Полтавської міської ради та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_3 та про задоволення позовів ОСОБА_4 і УЖКГ виконавчого комітету Полтавської міської ради, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що звернення ОСОБА_3 до суду з позовом щодо визначення меж земельної ділянки, яка перебуває у її користуванню є безпідставним, оскільки, вона, як землекористувач указаної земельної ділянки, а не її власник, повинна звертатись до органів місцевого самоврядування щодо врегулювання вказаного спору, а спірний договір купівлі-продажу, за яким вона набула права власності на частку в указаному будинку був укладений з порушенням чинного законодавства, яке діяло на час укладення договору, зокрема: не був нотаріально посвідчений; укладений з порушенням привілейового права співвласника ОСОБА_4 на купівлю частки, що знаходиться у спільній частковій власності; рішенням суду відмовлено ОСОБА_3 у визнанні його дійсним, отже, він є недійсним на підставі ст. 48, 227 ЦК УРСР.
Проте погодитись із таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.
Судами попередніх інстанцій установлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 31 липня 1997 року ОСОБА_3 є власником 3/5 частки житлового будинку АДРЕСА_1, який знаходиться на земельній ділянці площею 552 кв. м. Власником 2/5 часток зазначеного будинку є ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 6 вересня 1993 року.
Відповідно до чч. 1, 4 ст. 120 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення у позивачки права власності на нерухоме майно, при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, у межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
При цьому, ураховуючи норми ст. ст. 27, 31 ЦПК України, позивач самостійно визначає предмет й підстави позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову.
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 фактично заявляла позов про встановлення порядку користування земельною ділянкою між співвласниками будинку, який перебуває у спільній частковій власності сторін і між ними виник спір щодо користування земельною ділянкою, на якій він розташований, а не вимогу про встановлення межі земельної ділянки.
Вирішуючи спір щодо порядку користування земельною ділянкою між співвласниками будинку судом не враховано, що в розумінні цивільно-процесуального права підставу позову складають власне не норми матеріального права, які підлягають застосуванню до правовідносин сторін (правова підстава позову), а зазначення фактичних обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, тобто юридичних фактів матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини (їх виникнення, зміну, припинення), та докази, на підтвердження зазначених позивачем обставин.
При цьому цивільний процесуальний закон не вимагає від позивача визначення норми матеріального права, яка підлягає застосуванню (ст. 119 ЦПК України).
Відповідно до цієї процесуальної норми позивач зобов'язаний зазначити в позовній заяві фактичні обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги та докази, на підтвердження цих вимог.
Аналогічні положення містяться й у роз'ясненнях, викладених у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду».
На виконання вимог ст. 119 ЦПК України ОСОБА_3 у своїй позовній заяві зазначала фактичні обставини, які складають підставу позову, а саме про спір між співвласниками будинку щодо користування земельною ділянкою.
Усупереч зазначеним вимогам як суд першої, так і суд апеляційної інстанцій не вжили передбачених законом заходів для попередження сторін про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій та з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін і не вирішили спір щодо користування земельною ділянкою між співвласниками будинку.
З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний ОСОБА_4 та УЖКГ виконавчого комітету Полтавської міської ради договір купівлі-продажу від 31 липня 1997 року, був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 і ОСОБА_7, які померли на час пред'явлення указаних позовів, а позивачі ОСОБА_4 та і УЖКГ виконавчого комітету Полтавської міської ради за цими позовами не є стороною в цій угоді.
При цьому згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Визнаючи недійсними угоди з підстав ст. 48 ЦК УРСР, суд не врахував роз'яснень, що містяться в п. 5 вищезазначеної постанови Верховного Суду України, у рішенні не посилався на нормативні акти, вимогам яких угода не відповідає.
Поза увагою суду залишились і вимоги ст. ст. 71, 80 ЦК УРСР, а також ст. 257 ЦК України відповідно до яких загальний строк позовної давності встановлено в три роки. Закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
Проте рішення суду не містить будь-яких висновків щодо поважності пропуску ОСОБА_4 та і УЖКГ виконавчого комітету Полтавської міської ради строку позовної давності.
Зазначені порушення норм процесуального права залишилися поза увагою суду апеляційної інстанції, який залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Суди, визнаючи недійсним договір купівлі-продажу від 31 липня 1997 року, не звернули уваги на те, що позов пред'явлено особою, яка не була стороною цього договору, та не навели підстав, за якими захищаються їх права та чи законний інтерес.
Отже, суди в порушення ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України на зазначене уваги не звернули, неповно з'ясували обставини справи, не дали належної правової оцінки доказам, на які посилалися сторони в обґрунтування своїх доводів заперечень, та дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні первісного позову та про задоволення позовних вимог ОСОБА_9 та УЖКГ виконавчого комітету Полтавської міської ради.
За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 4 жовтня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 12 листопада 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: А.О. Лесько
С.Ф. Хопта
М.Є. Червинська
В.А. Черненко