іменем україни
13 лютого 2013 рокум. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.
суддів: Лесько А.О., Хопти С.Ф., Червинської М.Є., Черненко В.А.,
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання іпотечного договору недійсним, зобов'язання вчинити дії та за зустрічним позовом публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним внаслідок фіктивності та скасування запису у державному реєстрі прав власності, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» на рішення апеляційного суду м. Києва від 26 вересня 2012 року, -
У травні 2011 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулись до суду з указаним позовом, в якому просили визнати іпотечний договір від 9 липня 2007 року недійсним, зобов'язати приватного нотаріуса ОСОБА_5 зняти заборону на відчуження квартири та виключити з Державного реєстру іпотек запис про обтяження іпотекою квартири.
Свої позовні вимоги мотивували тим, що 9 липня 2007 року між публічним акціонерним товариством «Банк Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк Фінанси та Кредит») та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, згідно умов якого у заставу банку передано квартиру АДРЕСА_1 з метою забезпечення повернення кредиту, виданого відповідно до договору кредиту від 9 липня 2007 року на суму 195 900 доларів США. На їх думку, іпотечний договір є недійсним, оскільки ОСОБА_3, згідно договору дарування Ѕ частини квартири від 5 червня 2001 року, подарувала їм частину квартири у рівних частинах, тому станом на день укладення іпотечного договору вона не була єдиним власником квартири. Зазначали, що укладений іпотечний договір не відповідає вимогам закону, оскільки у ОСОБА_7 не було необхідного обсягу цивільної дієздатності на самостійне укладення оспорюваного договору.
У вересні 2011 року ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» звернулось до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому просило визнати договір дарування Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 від 5 червня 2001 року недійсним внаслідок фіктивності та скасувати запис у державному реєстрі права власності.
Свої вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» мотивувало тим, що зазначений договір дарування є фіктивним правочином оскільки його вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 3 серпня 2012 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено.
Зустрічний позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено частково.
Визнано договір дарування Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 від 5 червня 2001 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстровано у реєстрі за № 3669 недійсним внаслідок фіктивності.
У задоволенні решти вимог за зустрічним позовом відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 26 вересня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким первісний позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково.
Визнано недійсним іпотечний договір, укладений 9 липня 2007 року між ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу. ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за № Д-1129.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» відмовлено.
У касаційній скарзі ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи частково зустрічний позов, виходив із того, що договір іпотеки укладений власником всієї спірної квартири відповідно до вимог діючого законодавства. Договір дарування 1/2 частини цієї квартири є фіктивним, оскільки не був направлений на створення правових наслідків, які обумовлені цим договором, і зареєстрований у встановленому законом порядку лише після укладення договору іпотеки.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, виходив із того, що договір дарування є укладеним з дати його підписання (5 червня 2001 року) і з цієї дати обдаровані стали власниками 1/2 частини квартири, прописавшись в ній, а, отже, стали співвласниками спірної квартири, яка була передана в іпотеку для забезпечення виконання кредитних зобов'язань без їх згоди 9 липня 2007 року ОСОБА_3 - первинним власником всієї квартири. Крім того суд зазначив, що сама по собі державна реєстрація договору дарування в БТІ лише 18 квітня 2011 року не впливає на чинність договору.
Проте повністю погодитися з таким висновком суду апеляційної інстанції не можна.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судами установлено, що 9 липня 2007 року між ПАТ «Банк Фінанси та Кредит» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за яким остання отримала кредит у сумі 195 900 доларів США.
З метою забезпечення повернення кредиту 9 липня 2007 року між ПАТ «Банк Фінанси та Кредит» та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_3 надала в іпотеку власну квартиру АДРЕСА_1.
На день укладення іпотечного договору вищевказана квартира належала ОСОБА_3 на підставі дублікату свідоцтва про право власності, виданого 11 лютого 1997 року ГУ житлового забезпечення виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) та зареєстрованого 21 червня 2005 року у Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об᾽єкти нерухомого майна за реєстровим № 39972.
З довідки-характеристики Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об᾽єкти нерухомого майна № 1250083 від 25 травня 2007 року убачається, що квартира зареєстрована за ОСОБА_3
Згідно довідки форми № 3 від 11 червня 2007 року, яку видано ОСББ «Осокорки-Київ», у квартирі АДРЕСА_1 з 1997 року зареєстрована ОСОБА_3
ОСОБА_3 подарувала 1/2 частину вказаної квартири ОСОБА_1 та ОСОБА_8 у рівних частинах, що підтверджується договором дарування від 5 червня 2001 року, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6
Право власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на Ѕ частину квартири було зареєстровано у Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об᾽єкти нерухомого майна 18 квітня 2011 року.
Апеляційний суд, вирішуючи позов щодо визнання договору дарування недійсним, дійшов правильного висновку про те, що підлягає застосуванню положення ЦК УРСР 1963 року, який був чинним на момент укладення спірного договору і положення п. 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України 2003 року до цих правовідносин не може бути застосований.
Разом із тим апеляційний суд не звернув уваги на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 243 ЦК УРСР договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Пославшись на те, що таким моментом є сам факт підписання договору дарування та реєстрація обдарованих у спірній квартирі, апеляційний суд вважав, що він є дійсним.
Проте апеляційний суд не звернув уваги на те, що згідно з ч. 3 ст. 244 ЦК УРСР до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила ст. 227 цього Кодексу, відповідно до якої договір дарування нерухомого майна повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин, та підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Пославшись на ст. 128 ЦК УРСР про те, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, апеляційний суд не звернув уваги на те, що ця ж норма права передбачає й наступне: якщо інше не передбачено законом або договором.
Вказавши про те, що сама по собі державна реєстрація договору дарування через 10 років не впливає на чинність договору, апеляційний суд не звернув уваги на наведене вище положення ст. 128 ЦК УРСР і умови договору дарування про те, що договір підлягає державній реєстрації у Київському БТІ.
Відтак, на відміну він інших договорів (угод), які укладались за часів дії ЦК УРСР, договір дарування мав особливості та його державна реєстрація була обов'язковою. У зв'язку із цим апеляційний суд у порушення вимог ст. 212-214 ЦПК України не дав оцінки моменту переходу права власності на набувача за договором дарування; не з'ясував причини того, чому договір дарування був зареєстрований у встановленому законом порядку лише після укладення договору іпотеки та ухвалення рішення суду про стягнення з ОСОБА_3 і ОСОБА_1, який і був одним із обдарованих, кредитної заборгованості на користь банка.
Крім того, апеляційний суд, пославшись на те, що обдаровані були прописані у спірній квартирі з 27 лютого 2001 року, у порушення вимог ст. ст. 212-214, 316 ЦПК України взагалі не звернув уваги та не дав належної правової оцінки тому, що згідно з довідки житлового органу від 11 червня 2007 року (на момент укладення договору) у спірній квартирі обдаровані не були прописані, прописана була лише ОСОБА_3 з 12 червня 1997 року. Крім того, банку надана довідка від 25 травня 2007 року (у тому числі від нотаріуса з реєстру заборон відчужень від 21 червня 2005 року) про те, що єдиним власником спірної квартири на момент укладення договору іпотеки є саме ОСОБА_3
Зазначені документи були надані Дарницькому районному суду м. Києва, який рішенням від 3 серпня 2012 року стягнув на користь банка кредитну заборгованість і при розгляді якої відповідач, обдарований ОСОБА_1, ці факти не оспорював.
Ураховуючи те, що перехід права власності на предмет іпотеки відбувся після укладення іпотечного договору, то в силу ст. 23 Закону України «Про іпотеку», яка визначає, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов᾽язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки,
отже іпотека є дійсною для нового власника.
За таких обставин рішення апеляційного суду в частині визнання іпотечного договору недійсним не може вважатись законним й обґрунтованим, тому відповідно до ст. 339 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в цій частині рішення суду першої інстанції в силі.
Підстав для скасування рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову ПАТ «Банк Фінанси та Кредит» немає, оскільки банк не був стороною цього договору.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 339, 343-345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Банк Фінанси та Кредит» задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду м. Києва від 26 вересня 2012 року в частині визнання недійсним іпотечного договору, укладеного 9 липня 2007 року між ПАТ «Банк Фінанси та Кредит» та ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрованого в реєстрі за № Д-1129, скасувати.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 3 серпня 2012 року в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 залишити без змін.
У решті рішення апеляційного суду залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий: Д.Д. Луспеник
Судді: А.О. Лесько
С.Ф. Хопта
М.Є. Червинська
В.А. Черненко