6 лютого 2013 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,
Хопти С.Ф., Червинської М.Є.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 січня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 6 березня 2012 року,
У листопаді 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 25 червня 2008 року між ним та ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» (правонаступником якого є ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України») було укладено кредитний договір, за умовами якого він повинен був отримати кредитні кошти у розмірі 570 тис. швейцарських франків. Того ж дня було укладено договір іпотеки, за умовами якого в іпотеку передано чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_1 та двокімнатну квартиру АДРЕСА_2. Проте всупереч умовам договору ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України» не виконав свої зобов'язання, кредитні кошти у сумі 570 тис. швейцарських франків йому не надав, здійснив зарахування заборгованості за іншими кредитними договорами. Просив суд визнати кредитний договір недійсним у зв'язку із тим, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, і, як наслідок, визнати недійсними договір іпотеки.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 січня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 06 березня 2012 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2012 року у відкритті касаційного провадження за касаційною каргою ОСОБА_3 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що на підставі укладеного кредитного договору позивачу було передано майно-грошові кошти за кредитним договором, а банку передані в іпотеку квартири за іпотечним договором. У зв'язку з цим відсутні підстави вважати правочин фіктивним.
Проте, повністю погодитися з такими висновками не можна.
Установлено, що 25 червня 2008 року між ВАТ «Державний експортно-імпортний банк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого банк зобов'язався надати, а позичальник - отримати та належним чином використовувати і повернути в передбачені договором строки кредит у розмірі 570 тис. швейцарських франків з кінцевого датою повернення - 24 червня 2015 року, за умови щомісячної сплати банку процентів за користування кредитом у розмірі 10,24 % річних.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із ст. 234 ЦК України, на яку як на підставу недійсності правочину посилався позивач, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Посилання суду апеляційної інстанції, що реальне настання правових наслідків за договором відбулося з підстав того, що позивач отримав кредитні кошти, а відповідач їх надав та передав в іпотеку квартири є передчасним, оскільки заява позичальника про видачу готівки може свідчити лише про намір отримати кошти готівкою, а не про факт їх отримання.
Судами попередніх інстанцій у порушення ст. ст. 212-214 ЦПК України, не було звернуто уваги на доводи позивача про те, що ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» зазначені кошти готівкою йому не видав, як це було передбачено умовами договору, а перерахував їх у рахунок погашення інших кредитних зобов'язань перед банком, зокрема зобов'язань ОСОБА_4, яка не була стороною цього договору.
Судами також не враховано доводів ОСОБА_3, що 25 червня 2008 року він перебував у м. Києві та підписував договір іпотеки, що підтверджується витягом з Державного реєстру іпотек №33408127 від 19 жовтня 2011 року та витягом з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна №33690956 від 9 листопада 2011 року. З зазначених витягів убачається, що заборона відчуження на нерухоме майно була накладена 25 червня 2008 року, тобто того дня позичальник перебував у Києві, при цьому, як зазначають суди, одночасно з цим 25 червня 2008 року ОСОБА_3 отримав у м. Луцьку кредитні кошти.
ОСОБА_3 було заявлене клопотання про виклик свідків, які б мали підтвердити або спростувати факт отримання ОСОБА_3 кредитних коштів, клопотання про витребування доказів, зокрема, порушеної 15 жовтня 2011 року кримінальної справи за № 11-1500-11 за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України, але зазначені клопотання були залишені без уваги та в судовому рішенні не наводяться мотиви залишення без задоволення або без розгляду зазначених клопотань.
Цим самим суди порушили положення п. 4 ч. 1 ст. 129 Конституції України, яка гарантує змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Крім того, до участі у справі не була залучена ОСОБА_4, яка є дружиною позивача - ОСОБА_3 Суди вважали доведеним факт отримання ОСОБА_3 грошових коштів, при цьому не звернули уваги, що такі кошти були спрямовані на погашення інших кредитних зобов'язань, зокрема зобов'язань ОСОБА_4, про що зазначено у позовній заяві ОСОБА_3 і зазначене впливає на права та обов'язки ОСОБА_4, оскільки правові висновки при розгляді цієї справи напряму будуть стосуватися виконання нею зобов'язань перед банком.
Зокрема, з копій квитанцій від 25 червня 2008 року № 456, № 458, № 460 та від 28 липня 2008 року № 475 убачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 внесено у рахунок погашення попередньо укладених кредитних договорів кошти, а саме: за кредитним договором від 9 серпня 2006 року ОСОБА_3 внесено 101 тис. швейцарських франків, про що свідчить квитанція від 25 червня 2008 року № 456; за кредитним договором від 9 серпня 2006 року ОСОБА_4 внесено 142 тис. швейцарських франків, про що свідчить квитанція від 25 червня 2008 року № 458; за кредитним договором від 25 вересня 2006 року ОСОБА_3 внесено 325 665 швейцарських франків, про що свідчить квитанція від 25 червня 2008 року № 460; за кредитним договором від 25 вересня 2006 року ОСОБА_3 внесено 4 335 швейцарських франків, про що свідчить квитанція від 28 липня 2008 року № 475.
Отже, у разі надання ОСОБА_3 кредитних коштів у розмірі 570 тис. швейцарських франків шляхом перерахування їх на позичковий рахунок для погашення інших кредитних договорів, суди не звернули уваги, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4, у разі визнання наведених вище доказів достовірними та належними, були сплачені кошти щодо таких попередніх договорів, що підтверджується відповідними квитанціями. Такі дії свідчать про наявність подвійної сплати заборгованості за попередніми кредитними договорами, зокрема, як ОСОБА_3 і ОСОБА_4 особисто, так і ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» за рахунок укладення кредитного договору 25 червня 2008 року. Також зазначене свідчить, що у банку не було необхідності погашати попередні кредитні договори, оскільки вони були погашені особисто ОСОБА_3 та ОСОБА_4
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 були заявлені клопотання про долучення до матеріалів справи зазначених квитанцій, але такі клопотання були залишені без задоволення, що є порушенням ст. ст. 10, 214 ЦПК України.
Зазначені факти протирічать один одному, а судами не усунуті зазначені суперечності.
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК).
Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2012 року відмовлено ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження.
У силу ч. 2 ст. 348 ЦПК України підлягає скасуванню й ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2012 року про відмову ОСОБА_3 у відкритті касаційного провадження у зазначеній вище справі.
Враховуючи наведене, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги із скасуванням судових рішень та передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах,
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 січня 2012 року, ухвалу апеляційного суду Волинської області від 6 березня 2012 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
О.В. Закропивний
С.Ф. Хопта
М.Є. Червинська