05 грудня 2012 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П.,
Дербенцевої Т.П., Олійник А.С.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до приватного акціонерного товариства «Комерсант-Україна» (далі - ПрАТ «Комерсант-Україна») про визнання дій відповідача незаконними та такими, що порушують трудові права позивача, поновлення на роботі, визнання недійсними наказу про звільнення та акту про прогул, стягнення компенсації за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2011 року,
У червні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 1 червня 2005 року він перебував у трудових відносинах з відповідачем, займаючи посаду директора інформаційного центру газети «Коммерсантъ-Україна». У червні 2011 року з оприлюднених у «Фейсбуку» даних дізнався, що у вересні 2006 року на цю посаду призначено ОСОБА_4 Посилаючись на те, що всупереч вимогам закону відповідач не повідомив його про факт звільнення у вересні 2006 року, з відповідним наказом він не ознайомлений, трудову книжку не отримував, з урахуванням уточнень до позовних вимог просив суд:
визнати незаконним звільнення його з посади директора інформаційного центру у вересні 2006 року;
визнати порушення відповідачем норм трудового законодавства у вигляді невидачі йому у 2006 році трудової книжки;
визнати дискримінацією та переслідуванням за національною ознакою позбавлення його премії та доплат у серпні 2006 року та стягнути з відповідача на його користь невиплачену частину зарплати у сумі 5 тисяч гривень;
визнати, що відповідач незаконно затримав оплату йому лікарняних з вересня 2006 року до 3 червня 2011 року та стягнути з відповідача компенсацію за це порушення законодавства в сумі 10 тисяч гривень;
визнати незаконним позбавлення його можливості користуватися службовим мобільним телефоном з 8 вересня 2006 року через блокування СІМ-карти та виготовлення її дублікату, який був переданий ОСОБА_4;
визнати порушення відповідачем норм трудового законодавства в частині надання відпусток та стягнути на його користь компенсацію в сумі 20 тисяч гривень;
визнати порушенням відповідачем умов трудового договору з позивачем публікацію в газеті «Коммерсантъ-Украина» 12 вересня 2006 року, яка є неправдивою та завдала значної шкоди його честі, гідності та діловій репутації, а також моральної шкоди та стягнути з відповідача компенсацію за це порушення законодавства в сумі 30 тисяч гривень;
визнати недійсним та нікчемним наказ відповідача про друге (повторне після вересня 2006 року) звільнення позивача 10 жовтня 2007 року за начебто прогул у 370 днів - з 5 жовтня 2006 року по 10 жовтня 2007 року;
визнати недійсним та незаконним складений відповідачем акт про прогул позивача з 5 жовтня 2006 року по 10 жовтня 2007 року; поновити позивача на роботі в ПрАТ «Комерсант-Україна» на посаді директора інформаційного центру з 8 вересня 2006 року; стягнути з ПрАТ «Комерсант-Україна» на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з вересня 2006 року по день ухвалення судового рішення за цим позовом, виходячи із суми 10 тисяч гривень на місяць;
стягнути з ПрАТ «Комерсант Україна» на його користь у відшкодування моральної шкоди, завданої чисельними порушеннями трудового законодавства та переслідуванням, 5 мільйонів гривень;
стягнути з ПрАТ «Комерсант Україна» на користь позивача 3 мільйони гривень у відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням у вересні 2006 року та приховуванням цього факту від судів.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 22 вересня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_3 в частині зобов'язання надати довідку про доходи позивача, як працівника ТОВ «Комерсант-Україна», розрахункові листки та копії всіх наказів, які були видані товариством щодо нього, залишено без розгляду на підставі п. 5 ч.1 ст. 207 ЦПК України.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2011 року, у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 8 грудня 2011 року і ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини справи, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Згідно з роз'ясненнями, що містяться у п.п. 11, 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК) .
У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на статті 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (статті 224 - 226 ЦПК - при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.
Проте зазначеним вимогам рішення судів попередніх інстанцій не відповідають.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в частині поновлення на роботі в ПрАТ «Комерсант-Україна» та стягнення грошових сум, в тому числі відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з відсутності доказів порушення трудових прав позивача.
Відмовляючи в задоволенні інших позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що серед визначених нормами КЗпП України способів захисту трудових прав, відсутні такі способи, як визнання недійсними і нікчемними наказів, актів, або визнання незаконними дій власника або уповноваженого ним органу; вимоги в частині стягнення компенсаційних виплат у грошовому виразі не містять доказів на підтвердження порушень законодавства про відпустки, оплату праці або лікарняних листків, а оскільки обрання способу захисту є правом позивача то, заявляючи вимоги про стягнення грошової компенсації, позивач не визначає виду компенсаційних виплат.
Погодитись з такими висновками не можна, оскільки суди дійшли їх з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Судами встановлено, що наказом директора ТОВ «Комерсант-Україна», правонаступником якого є ПрАТ «Комерсант-Україна», №010605 КП-15 від 1 червня 2005 року ОСОБА_3 було прийнято на посаду директора інформаційного центру ТОВ «Комерсант-Україна». Наказом відповідача №101007 КУ-1 від 10 жовтня 2007 року позивача було звільнено із займаної посади на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.
Згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Відповідно до законодавства України про працю прогул є дисциплінарним проступком, за вчинення якого передбачено один з таких заходів стягнення: догана або звільнення (ст. 147 КЗпП України).
Звільнення на цій підставі допускається тільки в тому випадку, якщо працівник здійснив прогул або був відсутній на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин. Оцінка поважності причин здійснюється судом при розгляді спору про звільнення. Виходячи з системного аналізу норм КЗпП України та положень п. 24 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку, яким поведінка працівника кваліфікується як порушення трудової дисципліни лише за наявності його вини, поважними причинами прогулу слід вважати причини, що виключають вину працівника. При цьому, факт відсутності працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня (прогул) має бути належним чином зафіксований власником або уповноваженим ним органом задля того аби унеможливити порушення трудових прав працівника та його безпідставне притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Встановлено, що згідно з наказом відповідача від 10 жовтня 2007 року ОСОБА_3 було звільнено з роботи за прогул без поважних причин, вчинений ним з 05.10.2006 року по 09.10.2007 року. Обґрунтовуючи заявлені вимоги в частині поновлення на роботі, позивач зазначав, що у вересні 2006 року його було фактично звільнено з посади директора інформаційного центру вказаного засобу масової інформації шляхом призначення на цю посаду з 01.10.2006 року іншої особи - ОСОБА_4 Доводи позивача щодо поважності причин невиходу на роботу з 06.10.2006 року належним чином не спростовані.
Згідно зі ст. 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення прогулу.
Суд першої інстанції у порушення вимог статей 212, 213, 214 ЦПК України зазначені обставини справи та положення закону, якими регулюються спірні правовідносини, до уваги не взяв; не перевірив належним чином доводи позивача щодо причин його невиходу на роботу з 06.10.2006 року, зокрема, у зв'язку з призначенням 01.10.2006 року на займану ним посаду директора інформаційного центру іншої особи; не з'ясував чи були підстави для звільнення позивача з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України; не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам; не з'ясував чи додержані відповідачем вимоги передбачені статтями 147, 148, 149 КЗпП України щодо строків застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з роботи, з'ясування обставин невиходу на роботу, отримання від позивача письмового пояснення з приводу відсутності на роботі з 05.10.2006 року по 09.10.2007 року та розгляду пояснення; не встановив, коли відповідачеві стало відомо про причини відсутності позивача на роботі, що, зважаючи на продовжуваний характер прогулу (з 05.10.2006 року по 09.10.2007 року), впливає на обчислення та застосування строків притягнення до дисциплінарної відповідальності .
Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно з роз'ясненнями, що містяться у п. 11 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України у мотивувальній частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд зазначеного до уваги не взяв та не врахував, що ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання дій відповідача незаконними та такими, що порушують його трудові права, поновлення на роботі, визнання недійсними наказу про звільнення та акту про прогул, стягнення компенсації за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, на підставі ст. ст. 117, 235, 237-1 КЗпП України, оскільки вважає, що саме такий спосіб захисту відповідає характеру порушення його прав та інтересів з боку відповідача. Зі змісту позовної заяви та уточнень до неї вбачається, що позивач, крім вимоги про поновлення на роботі, заявив ще 17 вимог, про що зазначено в описових частинах оскаржуваних судових рішень.
Відмовляючи у задоволенні вимог про поновлення на роботі та стягнення грошових сум, в тому числі і відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з недоведеності вимог в цій частині. У задоволенні решти заявлених позивачем вимог було відмовлено з тих підстав, що нормами чинного трудового законодавства не передбачені такі способи захисту трудових прав як визнання недійсними і нікчемними наказів, актів та визнання незаконними дій власника або уповноваженого ним органу. При цьому із оскаржуваного рішення не видно, які саме заявлені позивачем вимоги були розглянуті судом, оскільки в ньому не міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторони по суті позову.
З огляду на те, що право визначати предмет і правові підстави позову законом надано позивачеві, то відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суду необхідно було уточнити зміст позовних вимог, ураховуючи, що при зверненні до суду ОСОБА_3 підставою позову вказав ст. ст. 117, 235, 237-1 КЗпП України та посилався як на порушення його трудових прав, так і на порушення інших цивільних прав, зокрема, порушення особистого немайнового права внаслідок публікації стосовно нього в газеті «Коммерсантъ-Украина» 12 вересня 2006 року неправдивої інформації.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному та повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Однак у порушення ст. ст. 10, 213, 214 ЦПК України суд не уточнив підстави заявленого позову; не звернув уваги на заяви ОСОБА_3 про те, що аналогічні вимоги були заявлені ним в інших позовах і розглядаються судами в інших позовних провадженнях, зокрема, у справі №2-5162/11; не з'ясував чи не містяться такі самі позовні вимоги ОСОБА_3 до ПрАТ «Комерсант-Україна» у інших справах та не вжив передбачених законом заходів для правильного вирішення спору.
Відповідно до ч. 2 ст. 126 ЦПК України залежно від обставин справи суддя чи суд мають право постановити ухвалу про роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи.
У п. 3.12 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 27 червня 2006 року № 68 і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 24 липня 2006 року за № 860/12734, передбачено, що у разі роз'єднання позовів у цивільній справі в самостійні провадження нова справа реєструється як така, що надійшла до суду в день постановлення відповідного процесуального документа (постанови, ухвали) суду.
Отже, роз'єднання позовів полягає у виділенні судом у самостійні провадження об'єднаних в одному провадженні вимог.
З огляду на зазначене, суд належним чином не визначився з правовою природою вимог ОСОБА_3 про визнання неправдивою публікації в газеті «Коммерсантъ-Украина» від 12 вересня 2006 року, захист честі і гідності; не уточнив їх та не перевірив, чи можуть вони розглядатися в одному провадженні з позовом про поновлення на роботі з огляду на вимоги ст. 126 ЦПК України
Апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2011 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 08 грудня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий В.М. Сімоненко
Судді: В.І. Амелін В.П. Гончар Т.П. Дербенцева А.С. Олійник