ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6
м. Київ
21.01.2009 р. № 9/319
09:57
За позовомТовариства з обмеженою відподальністю «Комерційний індустріальний банк»
доСпеціалізованої державної податкової інспекції у місті Києві по роботі з великими платниками податків
про визнання нечинними податкові повідомлення-рішення № 0000814320/0 від 05.03.2008 р., № 0000814320/1 від 05.05.2008 р.
Суддя: Кротюк О.В.
Секретар судового засідання: Рудик Т.О.
Обставини справи:
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із адміністративним позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції у місті Києві по роботі з великими платниками податків з вимогами визнати недійсним податкове повідомлення-рішення № 0000814320/0 від 05.05.2008 р. та відшкодувати судовий збір.
21.05.2008 р. позивач подав заяву про зміну позовних вимог та просить суд визнати нечинними податкові повідомлення-рішення № 0000814320/0 від 05.03.2008 р., № 0000814320/1 від 05.05.2008 р. та відшкодувати судовий збір.
16.07.2008 р. позивач подав заяву про зміну позовних вимог та просить суд визнати нечинними податкові повідомлення-рішення № 0000814320/0 від 05.03.2008 р., № 0000814320/1 від 05.05.2008 р. та відшкодувати судові витрати: судовий збір у розмірі 3,40 грн. та витрати на правову допомогу у розмірі 3000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскаржувані рішення прийняті з порушенням норм Закону України «Про податок на додану вартість»та Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», оскільки ліквідація основних фондів не прирівнюється до поставки таких фондів, а роздача рекламних буклетів та календарів не є оподаткованою операцією.
Відповідач позовні вимоги не визнає, просить відмовити в задоволенні адміністративного позову повністю, оскільки оскаржувані рішення прийняті в межах повноважень, у порядку та спосіб, встановлені Законом України «Про державну податкову службу в Україні», Законом України «Про податок на додану вартість», Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», оскільки позивачем результаті розірвання договору оренди було ліквідовано І групу основних фондів згідно меморіального ордера № 9 від 29.11.2006 р. Крім того, позивачем безпідставно та необґрунтовано віднесено до валових витрат витрати, понесені в зв'язку з розповсюдженням рекламних буклетів та календарів.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,
Спеціалізованою державною податковою інспекцією у м. Києві по роботі з великими платниками податків проведено виїзну планову документальну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю “Комерційний індустріальний банк” за період з 01.01.2005 р. по 30.09.2007 р., за результатом якої складено акт від 20.02.2008 р. № 95/43-20/21580639 (далі -Акт перевірки).
Щодо порушення банком п.4.9. статті 4 Закону України "Про податок на додану вартість" (№168/97-ВР від 03.04.1997; далі -Закон про ПДВ) суд зазначає наступне.
Адміністративний позов в цій частині підлягає задоволенню з врахуванням наступного.
Актом перевірки встановлено (стор.30 Акту) що позивачем було укладено договір оренди не житлового приміщення № 1-1/2-97 від 01.09.1997 р. з акціонерним товариством “Трасткор” та створено І групу основних фондів, яка склалася з витрат на ремонт приміщення. В IV кварталі 2006 року цей договір оренди було розірвано за згодою орендаря. Податкова служба в Акті перевірки при цьому зазначає, що в результаті розірвання даного договору було ліквідовано І групу основних фондів згідно меморіального ордера № 9 від 29.11.2006 р.
Відповідач обґрунтовує своє рішення нормами пп. 3.1.1. пункту 3.1. статті 3 Закону про ПДВ зазначаючи про те, що ліквідація основних фондів прирівнюється до поставки таких фондів.
Ліквідація основних фондів обґрунтовується відповідачем з покликанням на норми пп. 8.4.4. пункту 8.4. статі 8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»(в редакції Закону України N 283/97-ВР від 22.05.97)" № 334/94-ВР від 28.12.1994; далі -Закон про прибуток).
Зазначений вище підпункт визначає, що в разі ліквідації основних фондів за рішенням платника податку або якщо з незалежних від платника податку обставин основні фонди (їх частина) зруйновані, викрадені чи підлягають ліквідації або платник податку змушений відмовитися від використання таких основних фондів з обставин загрози чи неминучості їх заміни, зруйнування або ліквідації.
Таким чином, аналізуючи вищезазначене, можна дійти висновку про те, що ліквідація основних фондів може бути 1) за волею платника податків і 2) у випадках незалежних від платника податків обставин. При цьому закон зазначає в цій частині, що ліквідація основних фондів за волею платника податків оформлюється відповідним рішенням такого платника податків.
Зі змісту Акта перевірки, пояснень представників відповідача вбачається, що податковою службою під час перевірки зазначений факт про ліквідацію основних фондів не обґрунтованим та безпідставним, так як будь-яке рішення платника податку з приводу ліквідації основного фонду є безпідставним та необґрунтованим. Адже меморіальний ордер не є рішенням платника податку про ліквідацію основного фонду. Крім того, зазначений меморіальний ордер за своїм змістом, визначеним у графі призначення платежу, жодним чином не підтверджує факт ліквідації основних фондів.
Перевіряючими не зазначеного в Акті перевірки видання платником податків жодного іншого, належним чином оформленого, рішення у відповідності до якого проведено ліквідацію відповідних основних фондів.
Аналізуючи матеріали справи, пояснення сторін, суд вбачає відсутність події ліквідації основних фондів. Має місце повернення орендованого майна орендодавцю без будь-якої компенсації останнім проведених поліпшень у формі ремонту на умовах договору оренди.
При цьому, платником податків застосовано норму 8.8.2. Закону про прибуток, яка визначає, що у разі повернення орендарем об'єкта оперативного лізингу (оренди) орендодавцю внаслідок закінчення дії лізингового (орендного) договору (що має місце на умовах договору, та факт повернення майна засвідчений відповідними актами прийому-передачі долученими до матеріалів справи), такий орендар користується правилами, визначеними підпунктом 8.4.8 пункту 8.4 цієї статті для заміни основних фондів.
Суд акцентує увагу, що норми пп. 8.8.2. пункту 8.8. статті 8 Закону про прибуток визначають саме про “використання правил визначеними підпунктом 8.4.8 пункту 8.4 цієї статті для заміни основних фондів”. Тобто “використання правил” не є ліквідацією основних фондів в розумінні підпунктом 8.4.8 пункту 8.4, а є порядком вчинення дій в податковому обліку при поверненні орендарем орендодавцю орендованого майна внаслідок закінчення дії орендного договору.
Крім того, в будь-якому разі нарахування податкових зобов'язань та відповідно штрафних санкцій податковою службою не є обґрунтованим, адже останньою не встановлено та не спростовано той факт, що не з амортизований залишок І групи основних фондів містить суми сплаченого ПДВ у вартості поліпшень (ремонтних робіт), на який донараховано податковою службою ПДВ.
Будь-яких належних та обґрунтованих доказів в спростування зазначеного вище представники податкової служби суду не надали.
Зазначене вище у сукупності засвідчує невідповідність прийнятого в цій частині рішення податкової служби принципам, встановленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, на відповідність яких перевіряються судом рішення суб'єктів владних повноважень, та є підставою для задоволення позовних вимог в цій частині.
Відносно порушення пп.3.1.1. п.3.1.статті 3 п.4.2. статті 4 Закону про ПДВ щодо заниження податку на додану вартість за рахунок не включення до бази оподаткування вартості безоплатного надання буклетів (річних звітів), календарів (стор.31 Акту перевірки).
В судовому засіданні представники податкової служби обґрунтовували своє рішення на підставі пп..5.4.4. п.5.4. статті 5 Закону про прибуток.
Абзацом першим пп..5.4.4.п.5.4. статті 5 Закону про прибуток встановлено, що до валових витрат включаються витрати платника податку на проведення передпродажних та рекламних заходів стосовно товарів (робіт, послуг), що продаються (надаються) такими платниками податку.
Тобто першим абзацом закон чітко визначає, що до валових витрат включаються витрати на рекламу.
Абзацом другим цього ж підпункту встановлено, що витрати на:
· організацію прийомів,
· презентацій і свят,
· придбання і розповсюдження подарунків, включаючи безоплатну роздачу зразків товарів або безоплатне надання послуг (виконання робіт) з рекламними цілями, але не більше двох відсотків від оподаткованого прибутку платника податку за попередній звітний (податковий) рік.
Тобто аналізуючи норму у сукупності суд дійшов висновку, що закон за загальним правилом визначає витрати передпродажних та рекламних заходів як такі, що відносяться на валові витрати платника податків. Разом з тим, при цьому, закон встановив обмеження віднесення на валові витрати не більше двох відсотків від оподаткованого прибутку платника податків витрат за попередній звітний рік стосовно вичерпного переліку, зазначеного вище, зокрема безоплатної роздачі товарів або безоплатного надання послуг (виконання робіт) з рекламними цілями.
Пункт 4.2. статті 4 Закону про ПДВ визначає, що уразі здійснення операцій з безоплатної передачі товарів (робіт, послуг), витрати, на які не відносяться до валових витрат виробництва (обігу) і не підлягають амортизації, база оподаткування визначається виходячи з фактичної ціни операції, але не нижчої за звичайні ціни.
З урахуванням зазначеного вище, суд не приймає до уваги покликання відповідачів згідно поданих письмових заперечень щодо можливості віднесення до валових витрат витрати платника податків пов'язаних з безоплатною роздачею товарів (робі, послуг), що безпосередньо продаються таким платником. Адже, зазначена норма чітко встановлює загальне правило -що витрати платника податку на проведення передпродажних та рекламних заходів стосовно товарів (робіт, послуг), що продаються (надаються) такими платниками податку відносяться до складу валових витрат такого платника. При цьому, з цього загального правила встановлено обмеження, які мають чіткий, зрозумілий та вичерпний перелік інших витрат, які відносяться до рекламних заходів. Відповідач помилково трактує зазначену норму закону, необґрунтовано та безпідставно змішуючи абзаци перший та другий пп. 5.4.4. п. 5.4. статті 5 Закону про прибуток огляду на наступне.
Позивач є банком та здійснює виключну діяльність -банківську у відповідності до вимог та положень норм Закону України “Про банки та банківську діяльність”(№ 2121-III від 07.12.2000; далі -Закон про банки).
Стаття 47 Закону про банки визначає зміст банківської діяльності. Стаття 48 Закону визначає, що банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних і інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника.
Отже, буклети і календарі, в силу змісту діяльності позивача, не є товаром, який виробляється, продається й, відповідно, роздається в рекламних цілях.
Актом перевірки не встановлено, що роздача рекламних буклетів та календарів є діяльністю, яка не пов'язана з проведенням передпродажних та рекламних заходів стосовно товарів (робіт, послуг), що продаються (надаються) позивачем. Окрім того, не встановлено, що зазначені буклети та календарі є товаром (роботою послугою), що виробляється платником податків та надається безкоштовно в рекламних цілях.
Зворотнього представники відповідача належними та обґрунтованими доказами не довели.
Зважаючи на зазначене вище у сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в цій частині та доцільність їх задоволення.
Щодо відшкодування витрат на юридичну допомогу суд зазначає наступне.
Статтею 90 КАС України встановлено, що витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.
У разі звільнення сторони від оплати надання їй правової допомоги витрати на правову допомогу здійснюються за рахунок Державного бюджету України.
Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.
Положеннями статті 94 КАС України встановлено, що якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
Частиною 2 Прикінцевих і перехідних положень КАС України встановлено, що положення цього Кодексу щодо звільнення особи від оплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги, а також частина третя статті 90 цього Кодексу набирають чинності з моменту набрання чинності відповідним законом. До цього часу граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави»від 27 квітня 2006 р. N 590, передбачено, що граничний розмір компенсації в адміністративних справах за витрати, пов'язані з правовою допомогою стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, якщо компенсація відповідно до закону сплачується за рахунок держави, має не перевищувати суму, що обчислюється виходячи з того, що особі, яка надає правову допомогу, виплачується 5 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день.
З огляду на те, що позивачем та його представником не надано детального розрахунку вартості юридичної допомоги, для здійснення розрахунку відшкодування у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 р. N 590, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні зазначеної вимоги.
У відповідності до частини другої статті 19 Конституції України (№ 254к/96-ВР від 28.06.1996р.) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд також бере до уваги ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Керуючись ст.ст. 9, 69-71, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Задовольнити адміністративний позов частково.
Визнати нечинними податкове повідомлення-рішення Спеціалізованої державної податкової інспекції у місті Києві по роботі з великими платниками податків № 0000814320/0 від 05.03.2008 р.
Визнати нечинними податкове повідомлення-рішення Спеціалізованої державної податкової інспекції у місті Києві по роботі з великими платниками податків № 0000814320/1 від 05.05.2008 р.
Відшкодувати Товариству з обмеженою відподальністю «Комерційний індустріальний банк» (04053, м. Київ, вул. Боровського, 6, код ЄДРПОУ 21580639) з Державного бюджету України витрати зі сплати судового збору у розмірі 3,40 грн.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя О.В. Кротюк
Дата складення та підписання постанови в повному обсязі - 02.02.2009 р.