Справа №22ц-13168/12 р. Головуючий у 1 інстанції - Федорчук М.М.
Категорія - 27 Доповідач - Зінов'єва А.Г.
20 грудня 2012 р. Апеляційний суд Донецької області в складі:
головуючого судді: Зінов'євої А.Г.
суддів: Смєлік С.Г.
Ларіної Н.О.
при секретарі: Федоровій А.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі Фонд) на рішення Калінінського районного суду м. Донецька від 01 листопада 2012 року по справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю (далі ТОВ) «Діалогбанк» (далі Банк) до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про визнання договору банківського вкладу недійсним,-
Рішенням Калінінського районного суду м. Донецька від 01 листопада 2012 року ТОВ «Діалогбанк» у задоволенні вищевказаного позову було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, третя особа - Фонд принесли апеляційну скаргу, в якій просили рішення суду скасувати як таке, що не відповідає вимогам діючого законодавства та фактичним обставинам справи, яким суд дав неправильну правову оцінку. Просили ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги Банку у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги Фонд посилався на те, що у суду першої інстанції не було підстав для відмови у задоволенні позову. Суд не встановив фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, зокрема: не встановлена кількість аналогічних договорів, укладених ОСОБА_3 від імені інших осіб; не встановлений факт передачі ОСОБА_4 коштів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 для розміщення їх у Банку, як і взагалі факт їх наявності у ОСОБА_4 для розміщення на депозит. Суд не звернув уваги на те, що у разі ліквідації банку, що у даному випадку і відбулося, ОСОБА_3 набуває права отримати начебто від довірителів, а фактично для себе, повну суму відшкодування по вкладам від Фонду. Вказані обставини свідчать про удаваність договорів банківських вкладів, оскільки вони приховують фактичні відносини між ОСОБА_3 та Банком. Крім того, судом першої інстанції порушені норми процесуального права, оскільки судовий розгляд не був спрямований на всебічний і об'єктивний розгляд справи, що призвело до постановлення необгрунтованого рішення.
До судового засідання сторони не прибули, про день, час та місце слухання справи повідомлені належним чином.
Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що скарга задоволенню не підлягає.
Як вбачається з матеріалів справи, суд правильно визначив правовідносини, які виникли між сторонами, надав їм відповідну оцінку і обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
При розгляді справи судом було встановлено, що 27.08.2010 р. між ТОВ «Діалогбанк» та ОСОБА_4, від імені якого на підставі довіреності, виданої 09.08.2010 р. та посвідченої приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_5, діяв ОСОБА_3, укладений договір банківського вкладу №27/08/159 на суму 150000 грн. (далі Договір). Постановою Правлення Національного Банку України №143 від 10.05.2011 р. (далі Постанова) з 11.05.2011 р. у позивача було відкликано банківську ліцензію і ініційовано процедуру його ліквідації. Також вказаною Постановою ліквідатором ТОВ «Діалогбанк» призначено ОСОБА_6
Відповідно до вимог ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Згідно п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду
цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. №9, за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Як вбачається з узагальнення Верховного Суду України практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 24.11.2008 р., удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Суб'єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою. Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином (наприклад, договір купівлі-продажу квартири, що насправді є договором застави в забезпечення повернення позики або укладений з метою уникнути звернення стягнення на заставлене майно в судовому порядку). При цьому позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину. Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.
В ході слухання справи судом було встановлено, що сторони Договору мали намір укласти саме договір банківського вкладу, що ними і було зроблено. Позивачем не надано доказів, які б підтверджували намір сторін укласти інший правочин. Більш того, Банк та апелянт не спростовують факт укладання договору банківського вкладу, лише наполягають на тому, що такі договори були укладені на різних осіб з метою уникнути обмеження, встановленого ст.3 Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20 вересня 2001 року (діючий на момент укладання Договору) щодо гарантованого відшкодування коштів вкладникам не більш 150000 грн.
Таким чином, в ході слухання справи судом першої інстанції було встановлено, що кошти в розмірі 150000 грн. були внесені на умовах, викладених в Договорі. При цьому позивачем не доведено, що воля сторін в укладеному Договорі була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином. Банком взагалі не зазначено, який інший правочин приховується за допомогою укладеного правочину.
Виниклі між сторонами правовідносини регулюються нормами ЦК України, Законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про захист прав споживачів» тощо, які не містять даних про нікчемність договорів банківського вкладу при їх укладанні особою, діючої за довіреністю.
За вказаних обставин у суду першої інстанції не було підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «Діалогбанк».
Апеляційний суд не може прийняти до уваги доводи Фонду про те, що суд не встановив фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, зокрема: кількість аналогічних договорів, укладених ОСОБА_3 від імені інших осіб; передачі ОСОБА_4 коштів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 для розміщення їх у Банку; наявності у ОСОБА_4 коштів для їх розміщення на депозит, оскільки вони необґрунтовані.
Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Доказів того, що укладений Договір є удаваним позивачем не надано. Щодо аналогічних договорів, наявності та передачі коштів, то вони не спростовують факт волі сторін стосовно даного Договору, а свідчать про інші правовідносини і спосіб їх захисту.
Безпідставні доводи апелянта і про порушення судом першої інстанції норм процесуального законодавства у зв'язку з тим, що судовий розгляд не був спрямований на всебічний і об'єктивний розгляд справи, та ухвалення необгрунтованого рішення.
Згідно вимог ч.1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Доказів порушення судом першої інстанції принципів диспозитивності Фондом не надано.
Таким чином, рішення суду відповідає вимогам діючого законодавства і підстав для його скасування не має. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 303-304, 307 ч.1 п.1-308, 313, 314 ч.1 п.1, 315 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відхилити.
Рішення Калінінського районного суду м. Донецька від 01 листопада 2012 року залишити без зміни.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання чинності.
Головуючий:
Судді: