Справа № 1615/2357/2012 Номер провадження 22-ц/786/438/2013 Головуючий у 1-й інстанції Степура А.А. Доповідач Хіль Л. М.
24 січня 2013 року м. Полтава
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області у складі:
головуючого судді: Хіль Л.М.,
суддів: Чічіля В.А., Мартєва С.Ю.,
за участю секретаря: Колодюк О.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи -приватний нотаріус Кременчуцького нотаріального округу ОСОБА_4, КП «Кременчуцьке МБТІ», Перша Кременчуцька державна нотаріальна контора, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дарування частини квартири недійсним ,
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 06 грудня 2012 року ,-
В червні 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом до ОСОБА_3, в якому прохали поновити строк на звернення з позовною заявою; визнати недійсним договір дарування ? частини квартири АДРЕСА_1 від 12.06.2000 року; зобов'язати КП «Кременчуцьке МБТІ»м. Кременчука анулювати реєстрацію квартири на право власності за ОСОБА_3
В обґрунтування позовних вимог позивачами зазначено, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 01.04.1994 року вони є співвласниками кв. АДРЕСА_1, в якій і до теперішнього часу проживає ОСОБА_2
ОСОБА_1 разом із дружиною ОСОБА_7 проживають за адресою: АДРЕСА_2
В 1998 році ОСОБА_7 взяла в борг у ОСОБА_3 4750 доларів США, при цьому ОСОБА_1 надав ОСОБА_3 розписку про те, що гроші у борг взяв саме він, на підставі чого вказує, що між ними було укладено договір позики.
Зазначає, що у 2000 році, скориставшись станом алкогольного сп'яніння ОСОБА_3 повіз ОСОБА_1 до нотаріуса, де в подальшому було оформлено договір дарування ? частини кв. АДРЕСА_1 ОСОБА_1 ОСОБА_3 Про укладений договір свою матір ОСОБА_2 ОСОБА_1 не повідомляв.
У 2008 році під час телефонної розмови з ОСОБА_3 ОСОБА_1 дізнався, що той має намір продати належну йому ? частину квартири. Вважаючи договір дарування від 12.06.2000 року укладеним під впливом обману, прохають визнати його недійсним, тим самим задовольнивши позовні вимоги у повному обсязі.
Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 06 грудня 2012 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування частини квартири недійсним -відмовлено.
Не погодившись з судовим рішенням ОСОБА_2 оскаржила його в апеляційному порядку. Прохає рішення суду першої інстанції скасувати як таке, що не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд у іншому складі.
Підставою для скасування рішення місцевого суду вказує неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає за наступних підстав.
Відповідно ст. 307 ч.1 п.1 ЦПК України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.
Згідно ст. 308 ч. 1 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає рішення суду першої інстанції законним, ухваленим з додержанням норм процесуального права враховуючи наступне.
По-перше, судом першої інстанції вірно встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності та житло від 01.04.1994 року № 4056/1, виданого УЖКГ адміністрації Кременчуцької міської ради народних депутатів, квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності/а. с. 8 Т.1/.
Згідно ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі, у тому числі тих, що тимчасово відсутні й за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Статтею 112 ЦК України в ред. 1963 року визначено, що майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.
Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
Згідно заяви ОСОБА_1 від 19.06.1998 року по причині втрати, Кременчуцьким УЖКГ 19.06.1998 року було видано дублікат свідоцтва про право власності на квартиру НОМЕР_1, що належала позивачам на праві спільної сумісної власності /а. с. 29 Т.1/.
Таким чином, відповідно до свідоцтва про права власності та дубліката свідоцтва про право власності на спірну квартиру вбачається, що власниками квартири -ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було обрано таку форму власності як спільна сумісна.
По-друге, в суді першої інстанції вірно встановлено, що позивач ОСОБА_1 мав перед відповідачем ОСОБА_3 борг у сумі 4750 доларів США.
06.06.2000 року ОСОБА_1 КП «Кременчуцьке МБТІ»видано довідку -характеристику для пред'явлення до нотаріальної контори на предмет дарування квартири, відповідно до якої вбачається, що частка ОСОБА_1 в квартирі АДРЕСА_1 реально не виділена та складає ? ідеальну частину.
12.06.2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладеного договір дарування частини квартири, згідно якого ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_3 прийняв у дар ? частину кв. АДРЕСА_1, /а. с. 44 Т.1/.
07.02.2006 року спірний договір дарування зареєстровано КП «Кременчуцьке МБТІ»в електронному реєстрі прав владності на нерухоме майно.
Вказаний договір укладено на забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язання щодо повернення суми боргу ОСОБА_3
Відповідно до п. 2 договору дарування визначено, що ? частина квартири АДРЕСА_1 належала дарителю ОСОБА_1 на підставі дублікату свідоцтва про право власності на житло, виданого УЖКГ адміністрації Кременчуцької міської ради народних депутатів 01.04.1994 року.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власник приватизованого майна має право розпоряджатися квартирою на свій власний розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, укласти інші угоди, не заборонені законом.
Цивільним Кодексом 1963 року та іншим законодавством не передбачено виділ часток у спільній сумісній власності, лише Законом «Про приватизацію державного житлового фонду» встановлено, що частки в спільному майні є рівні (по ? частині кожному).
В засіданні суду першої інстанції встановлено, що на час укладення договору дарування квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, їх частки у спільному майні були рівними та складали по 1/2 частині квартири, тому суд прийшов до вірного висновку, що ОСОБА_1 в силу ст. 12 Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» мав право розпоряджатися належною йому часткою квартири на свій розсуд.
Статтею 10 ч. 3 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 60 ч. 1 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
З матеріалів справи вбачається, що стороною договору дарування частини квартири від 12.06.2000 року ОСОБА_2 не була.
Окрім того, звертаючись з позовом ОСОБА_2 не надала суду доказів, які б підтверджували, що укладений договір дарування від 12.06.2000 року порушує її права як співвласника квартири. Не надала позивачка і доказів того, що вона є єдиною власницею квартири, тому місцевий суд прийшов до вірного висновку, що своїми діями щодо укладення спірного договору дарування частини квартири ОСОБА_1 не порушив права ОСОБА_2, оскільки діяв в межах вимог ст. 12 Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».
З урахуванням викладеного, місцевий суд прийшов до вірного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування частини квартири недійсним є безпідставним та не підлягають до задоволення.
По-третє, згідно Інструкції Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 14.06.1994 року №18/5 встановлено, що дана інструкція не передбачала виділення часток у спільній сумісній власності приватизованих квартир, так як їх рівність випливала із Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Відповідно до п. 27 ч.11 Інструкції встановлено, що за бажанням сторін посвідчуються й інші угоди, для яких законодавством не встановлено обов'язкової нотаріальної форми, як, наприклад, угоди учасників спільної часткової власності про виділ частки у спільному майні, про встановлення порядку користування спільним майном (жилим будинком, квартирою, садовим будинком, дачею, земельною ділянкою тощо), про встановлення розміру часток, або про зміну розміру часток, договори позики, доручення, схову, найму жилого приміщення тощо.
У зв'язку з цим, не заслуговує на увагу як суду першої інстанції так і апеляційного суду посилання позивачів на те, що нотаріус не мав права посвідчувати спірний договір дарування без попереднього визначення часток позивачів у спільному майні, оскільки вказане спростовується вищенаведеним.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_1 вказував, що договір дарування ним укладався з метою запевнити ОСОБА_3 про свої наміри повернути взяті у борг кошти, та при цьому вважав, що між ним було укладено договір позики, а спірний договір дарування укладався для забезпечення його виконання, що передбачає собою вчинення удаваного правочину.
Відповідно до ст. 243 ЦК України в ред. 1963 року за договором дарування одна сторона передає або зобов'язується передати другій стороні в майбутньому безоплатно майно у власність. Право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Відповідно ст. 58 ЦК України в ред. 1963 року якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовується правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами цього правочину, який сторони насправді вчинили.
Відповідно до ст. 374 ЦК України в ред. 1963 року за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.
Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
ОСОБА_1 не довів, що сторонами було укладено договір дарування для приховування договору позики, оскільки ніяким чином не підтвердив наявність зобов'язання відповідача, повернути у подальшому подаровану частину квартири.
У зв'язку з відсутністю підстав для визнання договору дарування удаваною угодою, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1
Вірно не залишив поза увагою місцевий суд і той факт, що з позовом до суду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися в червні 2008 року, в той час як спірний договір дарування укладався 12.06.2000 року.
Згідно ст. 71 ЦК України в ред. 1963 року встановлено, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Статтею 80 ЦК України в ред. 1963 року передбачено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.
Згідно ст. 76 ЦК України в ред. 1963 року встановлено, що перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
В даному випадку строк позовної давності закінчився до 01.01.2004 року, врахувавши, що ОСОБА_1 не надав до суду підтвердження поважності причин пропуску строку позовної давності, суд мав всі законні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1
У зв'язку з викладеним, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 06 грудня 2012 року є законним, обґрунтованим, відповідає нормам діючого законодавства України у зв'язку з чим підлягають залишенню без змін, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст. 303 ч.1 , ст. 307 ч. 1 п. 1, ст. 308 ч. 1, ст. 314 ч. 1 п. 1, ст. 316 ЦПК України, колегія суддів ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 06 грудня 2012 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.
Головуючий суддя: Л.М. Хіль
Судді: В.А. Чічіль
С.Ю. Мартєв