Справа № 0304/1391/2012 Головуючий у 1 інстанції:Антонюк О.В.
Провадження № 22-ц/773/89/13 Категорія:45 Доповідач: Здрилюк О. І.
23 січня 2013 року місто Луцьк
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:
головуючого - судді Здрилюк О І
суддів - Стрільчука В.А., Веремчук Л.М.,
при секретарі Карі С.І.,
з участю позивачів - ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідача - ОСОБА_3,
його представника - ОСОБА_4,
пр-ка відповідача: Раково-Ліської сільради - Ніщика В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Раково-Ліської сільської ради Камінь-Каширського району Волинської області, Управління Держкомзему у Камінь-Каширському районі Волинської області, Державного підприємства «Центр Державного земельного кадастру» про визнання права власності на майно, визнання незаконним рішення сільської ради, визнання недійсним державного акта про право власності на земельну ділянку, встановлення земельного сервітуту, визнання права власності на земельну ділянку за апеляційною скаргою позивачів ОСОБА_6, ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Камінь-Каширського районного суду від 19 листопада 2012 року,
Рішенням Камінь-Каширського районного суду від 19 листопада 2012 року в позові відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачі ОСОБА_6, ОСОБА_1, ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просять скасувати це рішення та ухвалити нове - про задоволення позову.
Судом першої інстанції встановлено, що позовні вимоги є безпідставними, оскільки при приватизації земельної ділянки відповідачем ОСОБА_3 порушень права позивачів щодо користування земельною ділянкою допущено не було. Також відсутні підстави для встановлення земельного сервітуту, оскільки позивачі мають можливість облаштувати інший прохід та проїзд до свого будинковолодіння.
Заслухавши осіб, які беруть участь у справі, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Із зареєстрованого 19.04.2012 року державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ № 776430 вбачається, що відповідач ОСОБА_3 на підставі рішення Раково-Ліської сільської ради від 19.12.2011 року № 16/5 являється власником земельної ділянки площею 0,2500 га, розташованої на АДРЕСА_1 По літерах А-Б вказана земельна ділянка межує із землями позивачів (а.с.79).
Із довідки Раково-Ліської сільської ради від 31.08.2012 року № 1873 вбачається, що по земельно-шнуровій книзі присадибна земельна ділянка позивачів становить 0,15 га (а.с.51).
Із розробленої у 2012 році ситуаційної схеми вбачається, що фактично у власності відповідача ОСОБА_3 перебуває земельна ділянка площею 0,2416 га, що не перевищує площі приватизованої земельної ділянки, а позивачі користуються земельною ділянкою площею 0,2314 га, що значно перевищує розмір площі земельної ділянки, наданої їм у користування (а.с.202).
Як ствердили в суді позивачі, жодних заяв щодо надання їм у користування земельної ділянки понад 0,15 га вони у сільську раду не подавали.
Судом встановлено, що дерев'яний гараж (без фундамента) позивачами встановлено самочинно. Також самовільно вибрано місце для силосної ями. Вказані об'єкти не зареєстровані у технічному паспорті на жилий будинок позивачів (а.с.20-24).
Враховуючи наведене, відсутні підстави для визнання за позивачами права власності на гараж і силосну яму.
Оскільки позивачі самочинно, без відповідного рішення сільської ради фактично користуються земельною ділянкою більшою площею, ніж надана їм у користування, а відповідачу ОСОБА_3 передана у власність земельна ділянка із земель, належних територіальній громаді, то жодних прав позивачів допущено не було, в зв'язку з чим суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відсутність підстав для визнання незаконним рішення сільської ради, визнання недійсним державного акта про право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку та визнання за позивачами права власності на частину земельної ділянки.
Крім того, позивачі не позбавлені права звернутись у сільську раду із відповідними заявами щодо надання у користування чи щодо приватизації земельної ділянки.
Згідно із ч.1 ст.401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
За змістом ст.98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Частинами 1, 2 ст.100 ЗК України визначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки.
Як встановлено судом відповідач ОСОБА_3 заперечує проти встановлення сервітуту на право позивачам проходу та проїзду на транспортному засобі по наявному шляху зі сторони АДРЕСА_1 до їх будинковолодіння по вул.Федори Денисюк,26, посилаючись на те, що позивачі мають можливість облаштувати інший прохід та проїзд до свого будинковолодіння.
Щодо наявності такої можливості підтвердив в апеляційному суді і позивач ОСОБА_2, зазначивши, що для цього необхідно провести певні роботи.
Із ситуаційної схеми вбачається, що довжина земельної ділянки, якою користуються позивачі і яка межує із землями загального користування, а саме з дорогою вулиці Федори Денисюк, становить 36,85 м проти 18,4 м, належних ОСОБА_3 (а.с.202).
Враховуючи наведене, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відсутність підстав для встановлення позивачам земельного сервітуту на право користування належною ОСОБА_3 частиною земельної ділянки.
Згідно ч.ч.1, 4 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Судом першої інстанції повно, обґрунтовано та мотивовано наведені всі підстави для відмови в позові.
Апеляційна скарга не містить в собі жодного покликання на те, в чому полягає незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції на підставі встановлених в судовому засіданні фактів, що підтверджуються належними доказами, правильно визначено правовідносини між сторонами і застосовано норми матеріального права, що регулюють ці правовідносини.
Рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
В суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_3 заявив клопотання про відшкодування позивачами понесених ним судових витрат, пов'язаних із наданням йому правової допомоги адвокатом в апеляційному суді в розмірі 600 грн. та із явкою в апеляційний суд в розмірі 200 грн. 01 коп., про що подав відповідну квитанцію, видану адвокатом ОСОБА_4 та фіскальний чек автозаправної станції WOG.
Згідно із п.33 Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 01.10.1999 року (протокол № 6/VІ від 1-2.10.1999 року) гонорар є формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту, який повинен бути законним за формою і порядком внесення і розумно обґрунтованим за розміром.
Надана відповідачем квитанція до прибуткового касового ордера № 1 від 04.01.2013 року не містить у собі відповідної печатки, тобто не є законною за формою, а тому відсутні підстави для відшкодування позивачами коштів за надання відповідачу правової допомоги адвокатом.
Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із явкою сторін та їх представників у судове засідання регулюється постановою Кабінету Міністрів України № 870 від 26.06.2007 року "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 01.07.96 р. N 710 "Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів".
При вирішенні цього питання застосовується також постанова Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 р. N 98 "Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів" і Інструкція про службові відрядження в межах України та за кордон, затверджена наказом Міністерства фінансів України N 59 від 13.03.1998 р. (з наступними змінами).
Відповідно до п. 6 розділу 2 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України N 59 від 13.03.1998 р. (з наступними змінами), витрати на проїзд до місця відрядження і назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних із придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті.
Відрядженому працівникові відшкодовуються витрати на проїзд транспортом загального користування (крім таксі) до станції, пристані, аеропорту, якщо вони розташовані за межами населеного пункту, де постійно працює відряджений, або до місця перебування у відрядженні.
Оскільки відповідачем не надано квитків щодо проїзду в суд апеляційної інстанції повітряним, залізничним, водним або автомобільним транспортом загального користування (крім таксі), то його вимоги щодо відшкодування позивачами витрат, пов'язаних із явкою до суду - не підлягають до задоволення.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу позивачів ОСОБА_6, ОСОБА_1, ОСОБА_2 відхилити, а рішення Камінь-Каширського районного суду від 19 листопада 2012 року в даній справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий
Судді