08 січня 2013 року м. Київ К-29074/10
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Рибченка А.О.
суддів: Голубєвої Г.К.
Федорова М.О.
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3
на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2010 року
у справі № 2а-3483/10/0570
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3
до Горлівської об'єднаної державної податкової інспекції Донецької області
про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень-рішень, -
Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 14 квітня 2010 року позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (позивач) до Горлівської об'єднаної державної податкової інспекції Донецької області (відповідач) задоволено в повному обсязі. Визнано нечинними та скасовано податкові повідомлення-рішення № 0001111741/0 від 02 жовтня 2009 року, № 0001251741/1 від 29 жовтня 2009 року, № 0001111741/2 від 28 грудня 2009 року, № 0001251741/2 від 28 грудня 2009 року, № 0001111741/3 від 03 лютого 2010 року та № 0001251741/3 від 03 лютого 2010 року. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ФОП ОСОБА_3 сплачену суму державного мита в розмірі 3,40 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договори, укладені між позивачем та ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, є цивільно-правовими, а не трудовими, у зв'язку з чим у позивача відсутні підстави для збільшення ставки єдиного податку.
Не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідач оскаржив її в апеляційному порядку.
Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2010 року апеляційну скаргу Горлівської ОДПІ Донецької області задоволено. Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 14 квітня 2010 року скасовано. Позовні вимоги залишено без задоволення.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням у справі, позивач оскаржив його в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.
В поданій касаційній скарзі, з посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права ставиться питання про скасування постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2010 року та залишення в силі постанови Донецького окружного адміністративного суду від 14 квітня 2010 року.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України прийшла до висновку, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з таких підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну невиїзну перевірку ФОП ОСОБА_3 з питань дотримання вимог Закону України від 22 травня 2003 року № 889-IV «Про податок з доходів фізичних осіб»(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), Указу Президента України від 03 липня 1998 року № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі -Указ № 727/98) за період з 01 лютого 2009 року по 10 вересня 2009 року, за результатами якої складено акт № 2677/17-1/НОМЕР_1 від 18 вересня 2009 року.
На підставі зазначеного акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення № 0001111741/0 від 02 жовтня 2009 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з єдиного податку в розмірі 1 700,00 грн. (1 700,00 грн. -основний платіж, 0,00 грн. -штрафні (фінансові) санкції).
За результатами адміністративного оскарження скарги позивача залишено без задоволення, а також прийнято податкові повідомлення-рішення № 0001111741/2 від 28 грудня 2009 року, № 0001111741/3 від 03 лютого 2010 року та № 0001251741/1 від 29 жовтня 2009 року, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з єдиного податку в розмірі 100,00 грн. (100,00 грн. -основний платіж, 0,00 грн. -штрафні (фінансові) санкції), № 0001251741/2 від 28 грудня 2009 року, № 0001251741/3 від 03 лютого 2010 року.
Перевіркою встановлено порушення позивачем статті 2 Указу № 727/98, пунктів 2, 4 Порядку видачі Свідоцтва про сплату єдиного податку, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 29 жовтня 1999 року № 599 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі -Порядок), у зв'язку з використанням праці неоформлених робітників без збільшення при цьому ставки єдиного податку на 50 відсотків за кожну особу.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з наступних мотивів, з якими погоджується суд касаційної інстанції.
Відповідно до статті 2 Указу № 727/98 у разі коли платник єдиного податку здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої праці або за участю у підприємницькій діяльності членів його сім'ї, ставка єдиного податку збільшується на 50 відсотків за кожну особу.
Згідно з пунктом 4 Порядку якщо платник єдиного податку здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої праці, то на кожну особу, яка перебуває з ним у трудових відносинах, включаючи членів його сім'ї, платнику єдиного податку видається довідка про трудові відносини фізичної особи з платником єдиного податку. У разі збільшення чисельності працівників (відкриття додаткових робочих місць) протягом терміну дії отриманого Свідоцтва платник єдиного податку повинен здійснити доплату за кожного додатково найманого працівника, з розрахунку не менш як за повний місяць з початку діяльності таких працівників, і отримати довідки для цих працівників.
Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтею 24 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказу чи розпорядження не було видано, але працівника фактично було допущено до роботи.
При цьому, слід зазначити, що відмінність трудового договору від цивільно-правового полягає, зокрема, в тому, що цивільно-правовий договір укладається з метою досягнення результатів роботи, а трудовий договір регламентує сам процес праці; при виконанні цивільно-правового договору виконавець виконує роботу на власний ризик, самостійно організовує виконання робіт, не підпорядковується внутрішньому трудовому розпорядку замовника, а при виконання трудового договору робітник підпорядковується внутрішньому трудовому розпорядку роботодавця, всі вигоди (виручка від реалізації товару) і ризики (можливі збитки) несе суб'єкт господарської діяльності, а не найманий працівник; за цивільно-правовим договором оплачується не процес роботи, а її конкретний результат, який визначається після закінчення робіт і оформлюється відповідним актом приймання-передачі виконаних робіт (надання послуг), а при укладанні трудового договору роботодавець зобов'язується виплачувати працівнику заробітну плату.
Поряд з цим, як встановлено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 працювали тривалий час в магазині «Хуторок», який належить позивачу, без укладання трудових договорів, але з додержанням внутрішнього трудового розпорядку, виконанням покладених на них певних обов'язків та із щомісячним отриманням заробітної плати.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції повно та всебічно, оцінивши фактичні обставини справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права дійшов вірного висновку, що в даному випадку правовідносини між позивачем та вказаними вище особами носять ознаки притаманні саме трудовим відносинам між роботодавцем та найманим працівником, у зв'язку з чим у ФОП ОСОБА_3 виник обов'язок збільшити ставку єдиного податку на 50 відсотків за кожну особу.
За наведених обставин та з урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України не знаходить підстав, які могли б призвести до зміни чи скасування постанови Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2010 року.
Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 відхилити, а постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2010 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, встановленими главою 3 розділу IV Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий Рибченко А.О.
Судді Голубєва Г.К.
Федоров М.О.