ун. № 2608/2671/12
пр. № 2/2608/2952/12
15 листопада 2012 року Святошинський районний суд м.Києва в складі: головуючого судді Кривов»яза А.П.
при секретарі Чірковій М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди, суд,-
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовними вимогами, із урахуванням їх подальших змін та уточнень у ході судового розгляду, про відшкодування моральної шкоди до ОСОБА_2 та просив постановити рішення, яким стягнути з відповідача на його користь 10 000 грн. на відшкодування спричиненої моральної шкоди.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що він є особою умовно-достроково звільненою від відбування покарання, вважає, що адвокат ОСОБА_2 з яким він уклав трудовий договір неправомірно не виплачує йому заробітну плату, дискредитує його у правоохоронних органах шляхом подання заяв про скоєння ним злочину поширивши тим самим про нього неправдиві відомості. У зв'язку із вказаним зверненням відповідача він вимушений був давати пояснення працівникам міліції. Тому він вважає, що такі дії з боку відповідача принижують його честь, гідність та ділову репутацію, негативно впливають на його професійну діяльність, а тому просить суд стягнути з відповідача моральну шкоду.
У судове засідання позивач ОСОБА_1 не з»явився, про час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, надіслав до суду заяву, у якій просив суд його позов розглядати у його відсутність.
Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні відповідач стосовно позовних вимог заперечував та просив у їх задоволенні відмовити, посилаючись не їх безпідставність та необґрунтованість. Крім того, пояснив, що працює адвокатом з 2007 року, позивача ОСОБА_1 знає з 1992 року, у 2008 році до нього почали надходити листи від ОСОБА_1, який за вчинений ним тяжкий злочин відбував покарання у Менській ВК № 91, у яких останній прохав ОСОБА_2, як адвоката надати йому правову допомогу, по умовно-достроковому звільненню від покарання.
У подальшому, після умовно - дострокового звільнення у 2010 році у травні місяці до нього знову зателефонував ОСОБА_1 і поскаржився на те, що не може ніде працевлаштуватись і попрохав посприяти працевлаштуванню на, що той погодився прийняти ОСОБА_1 на роботу референтом адвоката за умови переїзду до м.Бахмач Чернігівської області за місцем розташування адвокатського офісу. 13 травня 2010 року між ним та позивачем був укладений трудовий договір і зареєстрований у Святошинському РЦЗ м.Києва. З моменту укладання трудового договору ОСОБА_1 жодного разу до робочого місця не прибув за що був звільнений з роботи за прогули, а трудовий договір знято з реєстрації у Святошинському РЦЗ. Крім того ОСОБА_2 пояснив, що під час виконання Угоди про здійснення захисту укладеної з громадянкою ОСОБА_3 він попрохав ОСОБА_1 отримати від ОСОБА_4 екземпляр підписаної угоди і авансову суму коштів у розмірі 23 000 грн. ОСОБА_1 погодився і їх отримав, але згодом надіслав лише екземпляр підписаної угоди і частину коштів банківським переказом, а саме 14 000 грн., решту коштів привласнив. З цього приводу ОСОБА_2 подавав заяви до прокуратури м.Дніпропетровська про вчинення ОСОБА_1 злочину за ст. 190 КК України.
Суд, заслухавши пояснення відповідача, дослідивши матеріали справи та письмові докази, вважає, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що 13 травня 2010 року відповідач по справі ОСОБА_2 уклав трудовий договір з позивачем ОСОБА_1 і зареєстрував його у Святошинському районному центрі зайнятості м.Києва. У подальшому, у зв'язку з невиходом на роботу ОСОБА_1 без поважних причин, відповідачем комісійно було складено акти про невихід на роботу ОСОБА_1, направлено повідомлення -запрошення ОСОБА_1 про необхідність його явки у Святошинський РЦЗ м.Києва для врегулювання питань стосовно виконання умов договору. Після цього, ОСОБА_1 був звільнений за прогули, а трудовий договір знято з реєстрації.
Крім цього, як пояснив у ході судового розгляду відповідач ОСОБА_2, він у якості адвоката, неодноразово відвідував засудженого ОСОБА_1 у Менській ВК № 91, для надання тому правової допомоги.
У червні 2012 року ОСОБА_1 подав до Святошинського РУ ГУМВС України у м.Києві заяву про притягнення до відповідальності ОСОБА_2, в наслідок проведеної перевірки ВДСБЕЗ Бахмацького РВ УМВС України у Чернігівській області 2.07.2012р. винесена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи за п.2 ст.6 КПК України.
Крім того, ОСОБА_1 29.06.2011 року подана скарга до Амур - Нижньодніпровської районної прокуратури м. Дніпропетровськ, але ніякого процесуального рішення прийнятого зазначеною прокуратурою, що підтверджує неправомірність дій відповідача, позивачем надано у судове засідання не було.
Також, позивач звертався із скаргами щодо неправомірних дій відповідача ОСОБА_2 до Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, однак будь-яких доказів щодо притягнення відповідача до дисциплінарної відповідальності суду також не надано.
Вирішуючи вказаний спір суд приходить до висновку, що відповідачем по справі не було поширено відносно позивача неправдиву інформацію чим могло бути принижено його честь, гідність та ділову репутацію, а тому суд визнає позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними.
Так, відповідно до ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Судом установлено, що 21 липня 2011 року відповідач по справі ОСОБА_2 звернувся до прокуратури м.Дніпропетровська та Дніпропетровської обласної прокуратури із заявою про притягнення позивача по справі до кримінальної відповідальності за ст.190 КК України з метою захисту порушених ОСОБА_1 його майнових прав.
Проте, звернення до правоохоронного чи державного органу із заявою або скаргою про неправомірні дії іншої особи, якщо цей орган наділений владними повноваженнями щодо поновлення законності у відповідних відносинах чи застосування передбачених законом санкцій до правопорушника, не може розцінюватись як поширення неправдивих відомостей, якщо не встановлено, що фактично метою цих дій було приниження честі, гідності та ділової репутації певної особи.
Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 про офіційне тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української РСР (справа про поширення відомостей) № 1-9/2003 від 10 квітня 2003 року №8-рн/2003, звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами. Такі звернення за змістом частини першої статті 7 Цивільного кодексу не можуть вважатися поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам посадової чи службової особи правоохоронного органу.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звертаючись до суду із вказаними позовними вимогами посилалися саме на те, що відповідач поширив про нього неправдиву інформацію подавши заяву до органів прокуратури. Однак оскільки дане звернення відповідача було направлено не на поширення щодо позивача неправдивої інформації, а з метою захисту порушених прав та законних інтересів, і вказаний орган наділений власними повноваженнями щодо поновлення законності у відповідних відносинах та застосування передбачених законом санкцій до правопорушника, тому вказане звернення відповідача не може розцінюватися як поширення неправдивих відомостей.
Посилання позивача на законне звернення відповідача до правоохоронних органів з метою захисту порушених прав та законних інтересів як на підставу для відповідальності відповідача за поширення неправдивої інформації та відшкодування моральної шкоди є на думку суду безпідставним.
Враховуючи викладені вище обставини суд приходить до висновку про ухвалення рішення по справі про відмову в задоволенні позовних вимог, як не доведених у ході судового розгляду.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року N1п4 - під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб - підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 пояснив, що працював референтом адвоката ОСОБА_2, під час роботи на вказаній посаді дійсно до адвоката ОСОБА_2 неодноразово телефонував ОСОБА_1 і прохав надати йому правову допомогу в частині умовно-дострокового звільнення від покарання, оскільки останній відбував покарання за тяжкий злочин у Менській ВК № 91. Таку допомогу адвокат ОСОБА_2 ОСОБА_1 надав. Крім того, ОСОБА_2 неодноразово відвідував ОСОБА_1, для надання консультацій у Менській ВК № 91 та Домницькому виправному центрі № 135 Чернігівської області. В порядку надання правової допомоги ОСОБА_1 звертався до Бахмацької громадської організації інвалідів «Вікторія»про надання клопотання до Менської ВК № 91, щодо взяття ОСОБА_1 на перевиховання у разі його умовно -дострокового звільнення. Також пояснив те, що ОСОБА_1 під час укладання трудового договору у м.Києві було роз'яснено те, що його робоче місце буде знаходитись у м.Бахмач Чернігівської області за місцем розташування регіонального офісу адвоката ОСОБА_2, а також те, що ОСОБА_1 не може бути прийнятий на роботу і в подальшому помічником адвоката оскільки є засудженою особою.
Крім того, свідок ОСОБА_6 пояснив, що ОСОБА_1 з часу укладення трудового договору до робочого місця не прибув жодного разу, про, що були складені відповідні акти, а згодом адвокат ОСОБА_2 прийняв рішення про звільнення з роботи ОСОБА_1 за прогули. Також йому відомо те, що ОСОБА_1 привласнив частину коштів авансового платежу, здійсненого клієнткою адвоката ОСОБА_2
Оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності та співставленні, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено тієї обставини, що відповідачем заподіяно йому моральну шкоду. Враховуючи зазначене, у суду відсутні підстави для задоволення даного позову.
Керуючись ст.ст. 200, 201, 275, 277, 297, 299 ЦК України, ст.ст.57-60, 209, 212, 213, 215 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м.Києва через районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня проголошення.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя: