ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
в письмовому провадженні
м. Київ
21 грудня 2012 року № 2а-15920/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Маруліної Л.О., суддів Амельохіна В.В., Донця В.А., вирішив у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомГромадянина Узбекистану ОСОБА_2
доДержавної міграційної служби України
провизнання неправомірним та скасування рішення,
Громадянин Узбекистану ОСОБА_2 (надалі -Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовною заявою до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 578-12 від 05.11.2012 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання повторно розглянути заяву Позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.11.2012 р. відкрито провадження в адміністративній справі № 2а-15920/12/2670.
В судове засідання 18.12.2012 р. Позивач, представники Позивача та Відповідача прибули.
З урахуванням вимог ст. 122 КАС України, в судовому засіданні 18.12.2012 р. суд продовжив розгляд справи у письмовому провадженні.
Позовні вимоги мотивовані тим, що спірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, № 578-12 від 05.11.2012 року є неправомірним та необґрунтованим, прийнятим формально без врахування всіх обставин по справі, оскільки у заяві про надання статусу біженця Позивач вказував, що змушений був покинути територію Узбекистану через релігійні переконання, а саме приналежність до Євангельської церкви (п'ятидесятників).
Представник Відповідача заперечує проти заявленого адміністративного позову з підстав, викладених у письмових запереченнях та наданих в судовому засіданні поясненнях. Зазначає, що Рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, № 578-12 від 05.11.2012 року прийнято з урахуванням всіх обставин справи та ґрунтується на вимогах чинного законодавства, зокрема, п. 4, 13 ч. 1 ст. 1, п. 4 ч. 1 ст. 6, ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що 05 листопада 2012 року Рішенням Державної міграційної служби України № 578-12 було відмовлено Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі -Рішення № 578-12). По даному рішенні Позивачу було надіслане Повідомлення №157 від 14.11.2012 року, яке Позивач отримав 15.11.2012 року.
Як зазначає Позивач, в своїй заяві про надання статусу біженця та під час співбесіди, ним було зазначено, що в країні його громадянської належності відбуваються переслідування таких осіб як він, через причини релігійного характеру. Він не міг залишатися в Узбекистані через те, що впродовж; останніх років, збільшилися випадки переслідування, порушення його прав та свобод на вільне сповідування релігії та діяльності пов'язаної з нею, адже Позивач був служителем Євангельської церкви (п'ятидесятників). Позивач зазначив, що його постійно принижували через те, що мав при собі Біблію та іншу християнську літературу, звільняли з робочих місць з причини приналежності до протестантської конфесії, проти якої представники влади Узбекистану та ЗМІ ведуть протистояння та боротьбу. Позивачу перешкоджали вільно заявляти про його релігійні, наукові та інші світоглядні погляди. Через страх того, що співробітники служби безпеки залякували та погрожували Позивачу, він був змушений покинути країну походження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши сторін, Окружний адміністративний суд міста Києва приходить до наступних висновків.
Рішення № 578-12 винесено на підставі абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до якого не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1 ч. 1 ст. 1).
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 13 ч. 1 ст. 1).
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства -за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951р., а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З матеріалів особової справи № 12 Kyiv 136-01 гр. Узбекистану ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, вбачається, що порядок розгляду заяви Головним управлінням Державної міграційної служби України у м. Києві після прийняття Наказу від 18.05.2012 р. № 237 про прийняття в оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відбувався відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»:
- Наказом від 18.07.2012 р. № 414 продовжено строк розгляду заяви з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,
- 10.05.2012 р. та 05.06.2012 р. працівником управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві проведено співбесіди із Позивачем за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»,
- спільно з органами Служби безпеки України проведено перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»,
- направлено Позивача на медичне обстеження,
- підготовлено письмовий висновок від 25.07.2012 р. щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
- особову справу заявника разом з письмовим висновком надіслано до Державної міграційної служби України для прийняття остаточного рішення за заявою.
Рішення № 578-12 за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято Відповідачем на виконання вимог частини першої ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Рішення, що приймаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, є неприпустимою відмова в задоволенні позову в цій справі у зв'язку з недоведеністю іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Таку саму думку висловлено й в п. 8 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.08.2009р. (згідно Інформаційного листа Вищого адміністративного суду України №2197/11/13-11 від 24.11.2011р.).
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»від 18.03.2004 № 1629-IV метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
З матеріалів справи вбачається, що Громадянин Узбекистану ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю - росіянин, за віросповіданням - християнин.
22.10.2010 Позивач прибув до України легально, на підставі міграційної картки.
Причиною залишення країни громадянської належності зазначає побоювання за власне життя через переслідування органами державної влади у зв'язку з його діяльністю у Церкві Християн Повного Євангелія, а саме через зберігання християнської релігійної літератури вдома, організацію гуртків та зборів.
Під час співбесіди, заявник повідомив, що з 2003 року його постійно зупиняють співробітники міліції, перевіряють особисті речі, а коли знаходять релігійну літературу, то звинувачують у незаконному зберіганні. Позивачем також зазначено, що кілька разів його затримували на деякий час, але потім відпускали.
На питання працівника органу міграційної служби позивач повідомив, що фізичному насиллю з боку органів влади Узбекистану не піддавався.
Слід зауважити, що кордон країни громадянської належності позивач перетнув легально, тобто ніяких перешкод з боку органів влади Республіки Узбекистан не зазнавав.
Також, позивачем повідомлено, що після його виїзду з країни громадянської належності, правоохоронними органами Республіки Узбекистан не розшукувався (протокол додаткової співбесіди від 05.06.2012).
До приїзду в Україну позивач майже два місяці перебував в Російській Федерації. В судовому засіданні встановлено, що Позивач не звертався в даній країні за захистом.
Під час співбесіди 10.05.2012 року Позивач повідомив, що вирішив поїхати до Російської Федерації, оскільки вважав, що там буде легше знайти роботу та вступити до навчальних закладів, так як за національністю він росіянин.
Причиною приїзду в України вказав, що зв'язався зі знайомим, який був президентом Євангельської теологічної семінарії та який допоміг подати документи до вказаної семінарії. Його та його дружину прийняли на навчання і дали житло в Україні.
За час перебування в Україні Позивач для продовження терміну реєстрації виїжджав до Російської Федерації.
Причиною звернення до органу міграційної служби за захистом в Україні, позивач зазначив, що звернувся для того, щоб легально знаходитись на території в Україні, оскільки йому не відкривають ні студентську, ні релігійну візу.
Таким чином, при прийнятті Рішення № 578-12 Відповідачем бралось до уваги, що Позивачем не надано конкретних відомостей про його утиски у країні походження та жодних документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Таким чином, у відповідності до офіційної позиції ООН, факти в підтвердження заяв біженців визначають шляхом підтверджень або доказів викладеного. Обов'язок надання доказів покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Отже, судом встановлено, що Позивач не надав органу міграційної служби фактів на підтвердження переслідування його в Узбекистані за ознаками національності, мови та релігії, а також фактів фізичного насилля та дискримінації по відношенню до шукача притулку в порядку п. 4, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Що стосується твердження Позивача, що орган міграційної служби України за його заявою не збирав та не аналізував даних щодо ситуації в країні належності, а тільки надав Позивачу формальну відмову, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 8 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Згідно ч. 3 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Таким чином, право органів міграційної служби та центрального органу виконавчої влади з питань міграції звертатись до зазначених органів з'являється у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів і є в даному випадку дискреційним повноваженням.
Під дискреційним повноваженням суд розуміє повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду -тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів).
Відповідно до вищезазначеного, суд не вбачає порушень Відповідачем чинного законодавства щодо відмови Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до цього вимоги Позивача є необґрунтованими.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд прийшов до висновку, що матеріалами справи доведено правомірність рішення Відповідача про відмову Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Керуючись ст.ст. 9, 69-71, 94, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. У задоволенні позову громадянина Узбекистану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про скасування Рішення № 578-12 від 05.11.2012 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовити у повному обсязі.
Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Л. О. Маруліна
Судді В. В. Амельохін
В. А. Донець