Харківський окружний адміністративний суд 61004 м. Харків вул. Мар'їнська, 18-Б-3
Харків
30 листопада 2012 р. № 2а- 12500/12/2070
Харківський окружний адміністративний суд у складі
головуючого судді Зоркіної Ю.В., суддів Лук'яненко М.О., Самойлової В.В.
при секретарі судового засідання Мелконян А.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
встановив:
Позовні вимоги заявлені до Державної міграційної служби України,третя особа Головне управління державної міграційної служби в Харківській області про скасування рішення від 24.09.2012 року № 127-12 про відмову ОСОБА_1 у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту; зобов'язання відповідача переглянути скаргу на наказ № 176-о від 06.07.2012 року.
У судовому засіданні представник позивача заявлений позов підтримав у повному обсязі, просив позов задовольнити, пославшись на те, що позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області з заявою про надання статусу біженця з тих підстав, що має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за відмову від участі у військових угрупованнях та має цілком обґрунтовані побоювання бути жертвою в майбутньому, про що надав відповідачу необхідні докази. Проте відповідачем відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач не погодившись із вказаним рішенням оскаржив його в адміністративному порядку, проте за результатами розгляду скарги рішення залишено без змін.
Представник відповідача та третьої особи у судовому засіданні проти позову заперечував, зазначивши, що звернення позивача до міграційної служби є необґрунтованим та не містить умов передбачених п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а відтак, просив суд відмовити в задоволенні позову, зазначивши, що До управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши долучені до матеріалів справи документи, суд встановив наступні обставини.
Судом встановлено, що позивач звернувся з заявою про надання статусу біженця в Україні 14.06.2012 р. до Управління міграційної служби в Харківській області (а.с.26).
06.07.2012 р. відносно позивача прийнято наказ про відмову в оформленні документів, оформлений наказом № 176-0 (а.с.62 зворотній бік). Не погодившись з зазначеним рішенням, позивач звернулася зі скаргою до Державного комітету України у справах національностей та релігій. Рішенням Державної міграційної служби України від 24.09.2012 року № 127-12 відхилено скаргу позивача, з тих підстав, що необхідних аргументів на підтвердження обставин щодо загрози йому на батьківщині позивач не надав, не навів жодного конкретного факту або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення на батьківщину є обґрунтованими та відповідають вимогам, визначеним Законом України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ". Таким чином, оскільки, на думку відповідача, не виявлено ознак переслідування, заява позивача є очевидно необґрунтованою.
Перевіряючи оскаржувані рішення відповідача на відповідність положенням ч.3 ст.2 КАС України суд зазначає наступне. Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі по тексту Закон № 3671-VI).
Відповідно до ст.1 зазначеного Закону, під біженцем визнано особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п.1 ч.1 ст.1).
Особою, яка потребує додаткового захисту, вказаним Законом визнано особу, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.13 ч.1 ст.1).
Приписами ч. 6 ст.5 Закону № 3671-VI визначено підстави відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту:1. заявник видає себе за іншу особу, 2. якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, 3 за відсутності умов, передбачених п. 1,13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, поняття "біженець" включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:а) расової належності;б) релігії;в) національності (громадянства);г) належності до певної соціальної групи;д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
У відповідності до підпунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців"1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем не надано до установи відповідача жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині. Так, позивач, додав інформацію по країні походження, однак ці матеріали свідчать про загальновідому ситуацію в країні і не містять інформації щодо переслідування або утисків особисто позивача в країні його громадянської належності.
З наданої представником відповідача особової справи позивача, вбачається, що обґрунтовуючи подання заяви, позивач вказав, що основними причинами виїзду з країни походження та звернення за захистом в Україні є етнічні причини, а саме -побоювання за своє життя через те, що у 2008 році на їх селище напала озброєна група осіб, після чого він був змушений тікати в інше місце, після чого тривалий час супроводжував угруповання «Демократичних сил звільнення Руанди». При цьому інформацію щодо переслідувань саме позивача за національною ознакою особисто та її родичів позивач на співбесіді не підтвердив. Наявності загрози саме власному життю в країні походження позивачем не наведено. У ході співбесіди позивач обмежувалася переважно загальновідомою інформацією та не довів наявності будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя на батьківщині. Отже на підставі дослідженої особової справи позивача, суд робить висновок, що він не обґрунтував неможливості повернення до країни громадянської належності через особисті побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності, фактичною підставою залишення країни походження є внутрішній збройний конфлікт у країні.
Згідно п.164, А, гл. V Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців особи, вимушені покинути країну походження в результаті внутрішніх і міжнародних озброєних конфліктів, звичайно не розглядаються як біженці по визначенню Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року. Конвенція не застосовується до конфліктів між групами, що змагаються, чи за відсутності ефективного уряду, що відповідає за здійснення міжнародних зобов'язань у сфері прав людини.
Загроза життю, безпеці та свободі внаслідок загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини не є конвенційною ознакою набуття статусу біженця, а потребує надання заявнику додаткового (гуманітарного) захисту, який у чинному законодавстві України відсутній. Позивач не навів фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї. Позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, безперешкодно отримав національний паспорт, має можливість повернутися на батьківщину, а чинна влада країни громадянської належності забезпечує їх права. Згідною з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто видати національний паспорт, або продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Судом встановлено, що позивач у країні громадянської належності не перебував членом жодної політичної, громадської, військової та релігійної організації та утисків на батьківщині за жодною з конвенційних ознак не мав, причини виїзду з країни проживання мали сімейний характер (а.с.35 -36)
Як вбачається з матеріалів справи, міжетнічний конфлікт не призвів до виникнення підстав для побоювань позивачем щодо небезпеки його життю у разі повернення на батьківщину. Разом з тим позивач не навів жодних доказів, які б свідчили про те, що в разі повернення на батьківщину він буде підданий нелюдському поводженню та матиме загрозу смерті внаслідок особистого переслідування. Таким чином будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині позивачем не наведено.
З матеріалів справи вбачається, що в Україні позивач намагається легально залишитись з метою подальшого проживання та роботи, що підтверджується протоколом співбесіди від 03.07.2012 року (а.с.43). Ознак того, що позивач міг бути причетною до подій, які могли бути підставою для кваліфікації її правового статусу положеннями про виключення, які містяться в підпункті а) b) з) пункту F статті 1 Конвенції 1951 року судом не встановлено.
Враховуючи викладене приходить до висновку, що позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді її заяви про надання статусу біженця. Причини, якими позивач обґрунтовує підстави для того щоб залишитись в Україні не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, релігійних та інших переконань, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення прийнято в межах компетенції, згідно з вимогами законодавства, є правомірним, обґрунтованим та на підставі повного і всебічного вивчення обставин особової справи позивача. Таким чином, позовні вимоги позивача про його скасування не підлягають задоволенню. Інші позовні вимоги є похідними, у зв'язку з чим в їх задоволенні також належить відмовити.
Судові витрати підлягають розподілу в порядку, визначеному ст..94 КАС України
Керуючись ст.ст.160-163, 185-186 КАС України, суд
постановив
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії залишити без задоволення
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження
У повному обсязі постанова виготовлена та підписана 30.11.2012 року
Головуючий суддя Зоркіна Ю.В.
Судді Лук'яненко М.О.
Самойлова В.В.