Справа № 1570/464/2012
04 грудня 2012 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Балан Я.В.
судді - Андрухів В.В.
судді - Білостоцький О.В.
розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної Міграційної служби України про визнання рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії № 468-11 від 25.10.2011 р. про відмову у визнанні біженцем неправомірним та його скасування, зобов'язання Державної Міграційної служби України визнати ОСОБА_1 біженця в Україні,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної Міграційної служби України про визнання рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії № 468-11 від 25.10.2011 р. про відмову у визнанні біженцем неправомірним та його скасування, зобов'язання Державної Міграційної служби України визнати ОСОБА_1 біженця в Україні, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що позивач не бажає користуватися захистом країни своєї громадянської належності -Демократичної Республики Конго внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань по причині етнічного конфлікту, який сполохнув між етнічними групами тутсі і уту, а також підданій сексуальному насиллю солдатами. Крім того, позивач зазначив, що рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії № 468-11 від 25.10.2011 р. про відмову в наданні статусу біженця є необґрунтованим та неправомірним, тому як при прийнятті оскаржуваного рішення не було вирішено питання щодо наявності чи відсутності у позивача підстав для надання додаткового захисту в Україні.
У судовому засіданні позивач та його представник підтримали позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені в адміністративному позові та просили розглянути справу в порядку письмового провадження (аркуш справи 193).
Відповідачі до судового засідання не з'явились, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлялись належним чином. Заперечень проти адміністративного позову від відповідачів до суду не надходило. 04.12.2012 р. через канцелярію Одеського окружного адміністративного суду вхід. № 38826/2012 від представника Державної міграційної служби України надійшла заява про перенесення розгляду справи у зв'язку із зайнятістю представника у іншому судовому засіданні (аркуш справи 191). Дане клопотання було залишине судом без задоволення, тому як доказів зайнятості представника у іншому судовому засіданні суду надано не було, крім того, розгляд справи неодноразово відкладався, що призводить до затягування розгляду справи урозумінні приписів ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (аркуш справи 191).
Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, дослідивши обставини якими обґрунтовуються вимоги позивача, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженка Демократичної Республики Конго, за студентською візою, літаком, рейсом Кіншаса - Лібревіль (Габон) -Касабланка (Марокко) -Стамбул (Туреччина) -Одеса (Україна) 11.01.2011 р. покинув країну постійного проживання. Під час перебування в Габон, Марокко, Туреччина не зверталась за наданням притулку або за наданням статусу біженця. 13.01.2011 р. за студентською візою перетнула кордон України (аркуш справи 91).
З матеріалів особової справи та пояснень позивача судом встановлено, що 01 квітня 2011 р. позивач звернулась до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання їй статусу біженця, обґрунтувавши тим, що у зв'язку із військовими діями та громадянською війною 10.10.2008 р. її чоловік вийшов з дому на роботу та більше не повернувся. Військові дії почали приближуватися до її району, оскільки вона залишилась із сином, їй потрібно було рятувати своє життя. Зібравши речі вона із сином вирушили у інший район. У Кібаті вони мешкали приблизно два роки, через холеру помер її син. У травні 2009 р. позивач потрапила у полон де її було піддано сексуальному насиллю солдатами, один із яких відпустив її. В середині липня 2009 р. позивач потрапила до лагеря біженців у м. Кібаті, де зустріла ОСОБА_2 який за грошову винагороду, а саме 500 доларів підготовив документи для виїзду та допоміг залишити країну.
Згідно наказу Управління міграційної служби в Одеській області № 25 від 05.04.2011 р. заява ОСОБА_1 про надання статусу біженця була прийнята до розгляду (аркуш справи 88).
На підставі висновку начальника відділу у справах міграції Управління міграційної служби в Одеській області Максименко А.В. стосовно матеріалів справи № ODS 11/87 громадянки Демократичної Республики Конго щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні, наказом № 31 від 26.04.2011 р. було прийнято рішення про оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину Демократичної Республики Конго ОСОБА_1 (аркуш справи 108).
01.08. 2011 р. висновком органу міграційної служби по справі № ODS 11/87 позивачу було відмовлено в надані статусу біженця у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 не має цілком обґрунтованих причин для отримання статусу біженця (аркуші справи 142-144).
Державним комітетом України у справах національностей та релігій 25.10.2011 р. було прийнято рішення № 468-11 про відмову у визнанні біженцем відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»№ 3671-VI від 08.07.2011 р., як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні (аркуш справи 79).
Судом встановлено, що позивач -ОСОБА_1 не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, що були пов'язані із расовою, національною, релігійною та політичною належністю та не була членом політичних, релігійних та інших організацій.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»№ 1629-IV вiд 18.03.2004 р. з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»№ 3671-VI від 08.07.2011 р. біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»№ 3671-VI від 08.07.2011 р. додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 ст. 1 вищевказаного Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб'єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Таким чином, є неприпустимою відмова в задоволенні позову у справі в зв'язку з недоведеністю іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Таку саму думку висловлено і в п. 8 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №1 від 25.08.2009 р. (згідно Інформаційного листа ВАСУ №2197/11/13-11 від 24.11.2011р.)
Положеннями п. 1 та п. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»№ 3671-VI від 08.07.2011 р. передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування та одночасно визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про біженців»№ 2557-III від 21.06.2001 р. (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., №47, ст.250; 2003 р., №27, ст.209; 2005 р., №25, ст.336).
Вказаний Закон був опублікований в друкованому виданні газеті «Голос України», 2011, 08, 03.08.2011 №142. Як наслідок, з 04 серпня 2011 року Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»№ 3671-VI від 08.07.2011 р. набув чинності, а Закон України «Про біженців»№ 2557-III від 21.06.2001 р. втратив чинність.
Водночас, відповідно до п.4 Прикінцевих положень Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 р. заяви про надання статусу біженця, що були подані до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, встановленому ним для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Таким чином, відповідач мав застосовувати під час розгляду заяви позивача чинне законодавство, зокрема положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 р.
Колегією суду встановлено, що позивач звернулась із заявою про надання статусу біженця 01.04.2011 р. На момент набрання чинності законом України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту»№ 3671-VI від 08.07.2011 р. рішення по заяві ще не було прийнято. Тобто, заява ОСОБА_1 повинна бути розглянута в порядку, встановленому вищевказаним законом для розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Закон України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту»№ 3671-VI від 08.07.2011 р. не передбачає відокремлення заявником прохання про визнання біженцем від прохання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту. Тобто, законом не передбачено, що заявник повинен уточнювати у заяві на яку форму захисту він претендує: статус біженця чи додатковий захист.
Однак, не зважаючи на норми зазначеного Закону Державним комітетом України у справах національностей та релігій своїм рішенням № 468-11 від 25.10.2011 р. вирішив тільки питання щодо визнання позивача біженцем, проте питання щодо надання позивачу додаткового захисту відповідачем не розглядалось та не вирішувалось, що є порушенням ст. 1, п. 1, 4 Прикінцевих положень Закон України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 р.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної Міграційної служби України про визнання рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії № 468-11 від 25.10.2011 р. про відмову у визнані біженцем неправомірним та його скасування, зобов'язання Державної Міграційної служби України визнати ОСОБА_1 біженця в Україні є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»№ 3671-VI від 08.07.2011 р., ст. ст. 11, 69, 71, 86, 159-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної Міграційної служби України про визнання рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії № 468-11 від 25.10.2011 р. про відмову у визнані біженцем неправомірним та його скасування, зобов'язання Державної Міграційної служби України визнати ОСОБА_1 біженця в Україні - задовольнити частково.
Скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії № 468-11 від 25.10.2011 р. про відмову у визнані біженцем громадянці Демократичної Республіки Конго -ОСОБА_1.
Зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігії переглянути заяву громадянки Демократичної Республіки Конго -ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 у порядку визначеному Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»від 08.07.2011, № 3671-VI, із вирішенням питання щодо надання позивачу додаткового або тимчасового захисту.
В решті позовних вимог відмовити.
Судові витрати розподілити відповідно до приписів ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова суду може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Я.В. Балан
суддя В.В. Андрухів
суддя О.В. Білостоцький