ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
28 листопада 2012 року
№ 2а-16689/09/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Келеберди В.І. , суддів Качура І.А. Данилишана В.М. при секретарі судового засідання Віруцькій О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом Спільного підприємства "Вітмарк-Україна" в формі Товариства з обмеженою відповідальністю Іноземного підприємства "Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед" Товариства з обмеженою відповідальністю "Тетра Пак"
до Кабінету Міністрів України, треті особи без самстійних вимог на предмет спору: Державне підприємство з питань поводження з відходами як сторинною сировиною, Українська пакувально-екологічна коаліція
провизнання незаконними та нечинними нормативно-правових актів
Позивачі -товариство з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями «Тетра Пак», Іноземне підприємство «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед», спільне підприємство «Вітмарк-Україна»в формі товариства з обмеженою відповідальністю - звернулись до суду з вимогами, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, про визнання незаконними та нечинними абзац 2 пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України №915 від 26.07.2001 «Про впровадження системи збирання, заготівлі та утилізації відходів як вторинної сировини», абзац 4 пункту 2 змін, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №508 від 20.05.2009 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 №915», пункт 2 Постанови Кабінету Міністрів України №915 від 26.07.2001 «Про впровадження системи збирання, заготівлі та утилізації відходів як вторинної сировини».
В обґрунтування позовних вимог позивачі посилаються на невідповідність оскаржуваних актів Закону України «Про захист економічної конкуренції», Цивільному кодексу України та Господарському кодексу України, Закону України «Про відходи», Закону України «Про ціни та ціноутворення»також позивачі зазначають, що ДП «Укрекопромресурси»поставлено у привілейоване становище, так як укладання договорів з іншими суб'єктами господарювання оскаржуваними актами не передбачена.
Відповідач -Кабінет Міністрів України -заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи та зазначив.
Тертя особа без самостійних вимог -Українська пакувально-екологічна коаліція -підтримала позовні вимоги та зазначила, що оскаржувані акти є такими, що підлягають визнанню незаконними та нечинними.
Третя особа без самостійних вимог -державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною -заперечував проти задоволення позовних вимог.
Ухвалою від 28.11.2012 залишено без розгляду позовні вимоги в частини визнання незаконним та нечинним пункт 2 Постанови Кабінету Міністрів України №915 від 26.07.2001 «Про впровадження системи збирання, заготівлі та утилізації відходів як вторинної сировини».
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,
Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України № 508 від 20.05.2009 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 № 915»(далі -Постанова № 508), пункт 5 постанови Кабінету Міністрів України № 915 від 26.07.2001 «Про впровадження системи збирання, сортування, транспортування, переробки та утилізації відходів як вторинної сировини»(далі - Постанова № 915) викладено в новій редакції, за якою підприємства, установи та організації усіх форм власності, які використовують в Україні тару і пакувальні матеріали або імпортують їх разом з продукцією, зобов'язано самостійно з дотриманням вимог законодавства забезпечити приймання та утилізацію використаних тари і пакувальних матеріалів або укласти з державною компанією "Укрекокомресурси" договори про організацію їх збирання, заготівлі та утилізації.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, позовні вимоги обумовлені тим, що постанови №915 та №508 в оскаржуваних частинах суперечать нормам антимонопольного законодавства.
Згідно з положеннями частини 1 статті 113, пункту 3 статті 116 Конституції України та Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, забезпечує виконання Конституції і законів України, актів Президента України, здійснює внутрішню політику держави, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечує проведення політики у сферах охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.
Також, частиною 1 статті 117 Конституції України, частиною 1 статті 50 закону України «Про Кабінет Міністрів України»встановлено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції та на виконання Конституції та Законів України видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Статтею 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»акти Кабінету Міністрів України видаються у формі постанов.
Спеціальним законом, який регулює відносини, пов'язані з утворенням, збиранням і заготівлею, перевезенням, зберіганням, обробленням (переробленням), утилізацією, видаленням, знешкодженням та захороненням відходів, що утворюються в Україні, перевозяться через її територію, вивозяться з неї, а також з перевезенням, обробленням та утилізацією відходів, що ввозяться в Україну як вторинна сировина є Закон України «Про відходи».
Закон України "Про відходи" визначає відходи як об'єкт права власності та передбачає, що право власності на відходи може переходити від однієї особи до іншої в порядку, передбаченому законом (стаття 8), суб'єкти права власності володіють, користуються і розпоряджаються відходами в межах, визначених законом (частина четверта статті 9).
Разом з тим ст. 5 Закону України «Про відходи»встановлено, що основними принципами державної політики у сфері поводження з відходами є пріоритетний захист навколишнього природного середовища та здоров'я людини від негативного впливу відходів. Також, до основних напрямів державної політики щодо реалізації зазначених принципів серед іншого забезпечення повного збирання і своєчасного знешкодження та видалення відходів, а також дотримання правил екологічної безпеки при провадженні з ними.
Відповідно до ст. 18 Закону України «Про відходи»до компетенції Кабінету Міністрів України у сфері поводження з відходами відноситься: реалізація державної політики у сфері поводження з відходами; затвердження переліку операцій, пов'язаних з утилізацією та видаленням відходів; визначення порядку обліку утворення, утилізації та видалення відходів; визначення органу ліцензування таких видів господарської діяльності: операції у сфері поводження з небезпечними відходами; збирання і заготівля окремих видів відходів як вторинної сировини; встановлення порядку ввезення, вивезення і транзиту через територію України окремих видів відходів.
Також, ст. 31 Закону України «Про відходи» встановлено, що З метою запобігання або зменшення обсягів утворення відходів та стимулювання впровадження маловідходних технологій Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні і місцеві органи виконавчої влади в межах своєї компетенції здійснюють: а) розроблення та впровадження науково обґрунтованих нормативів утворення відходів на одиницю продукції (сировини та енергії), виконання робіт і надання послуг, що регламентують їх кількісний та якісний склад, відповідно до передових технологічних досягнень; б) періодичний перегляд встановлених нормативів утворення відходів, спрямований на зменшення їх обсягів, з урахуванням передового вітчизняного і зарубіжного досвіду та економічних можливостей; в) встановлення на основі затверджених нормативів (питомих показників обсягів утворення відходів) лімітів на утворення відходів; г) розроблення та впровадження системи поводження з пакувальними матеріалами і тарою; системи збирання, видалення, знешкодження та утилізації відпрацьованих мастил (олив); системи збирання, заготівлі та утилізації зношених шин, резинотехнічних виробів та відходів резинотехнічного виробництва; системи заготівлі та утилізації непридатних до використання транспортних засобів; системи збирання та утилізації електричного та електронного обладнання; системи збирання, видалення, знешкодження, утилізації відходів, що утворюються у процесі медичного обслуговування, ветеринарної практики, пов'язаних з ними дослідних робіт; д) розроблення загальних вимог щодо поводження з побутовими відходами; е) розроблення системи інформаційного, науково-методичного забезпечення виробників відходів відомостями про технологічні та інші можливості зменшення обсягів утворення та утилізації відходів; є) запровадження відповідно до закону санкцій за перевищення лімітів на обсяги утворення та розміщення відходів.
З системного аналізу викладених норм законодавства вбачається, що Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями, щодо розроблення та впровадження системи поводження та утилізації та видалення відходів, а отже при прийнятті оскаржуваних постанов Кабінет Міністрів України на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом України «Про відходи».
Щодо твердження позивачів про невідповідність оскаржуваних положень Постанов №915, №508 Закону України «Про відходи»колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про відходи»суб'єктами у сфері поводження з відходами є громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також підприємства, установи та організації усіх форм власності, діяльність яких пов'язана із поводженням з відходами.
Статтею 17 закону України «Про відходи»визначено обов'язки суб'єктів господарювання у сфері поводження з відходами, а саме: запобігати утворюванню та зменшувати обсяги утворення відходів; забезпечувати приймання та утилізацію використаних пакувальних матеріалів і тари, в яких знаходилась продукція цих підприємств, установ, організацій -суб'єктів господарської діяльності або укладати угоди з відповідними організаціями на їх збирання та утилізацію; передбачати при укладанні угод на поставку в Україну товарної продукції утилізацію чи вивезення з України використаних пакувальних матеріалів і тари.
З системного аналізу викладеного вбачається, що ст. 17 Закону України «про відходи»покладено на суб'єктів господарської діяльності обов'язок укладати договори з юридичною особою, що у встановленому порядку визначена виконавцем послуг на вивезення побутових відходів на певній території, на якій знаходиться об'єкт утворення відходів.
З порівняльного аналізу норм оскаржуваних постанов і зазначених вище норм Закону України «Про відходи»вбачається, що як і оскаржувані пункти Постанов №915, №508, так і ст. 17 Закону України «Про відходи»зобов'язує суб'єктів господарювання здійснювати певні дії з поводження з відходами та забезпечувати приймання, утилізацію використаних тари та матеріалів, а відтак, оскаржувані положення Постанов №915, №508 відповідають змісту наведених положень «Закону України «Про відходи», а отже твердження позивачів є необґрунтованими.
Щодо твердження позивачів анти конкурентний характер оскаржуваних положень постанов №915, №508 колегія суддів зазначає наступне.
Так, пунктом 5 постанови №915 (в редакції від 20.05.2009) встановлено, що установити, що підприємства, установи та організації усіх форм власності, які використовують в Україні тару і пакувальні матеріали або імпортують їх разом з продукцією, зобов'язані:
- самостійно з дотриманням вимог законодавства забезпечити приймання та утилізацію використаних тари і пакувальних матеріалів відповідно до встановлених пунктом 3 цієї постанови мінімальних норм утилізації або укласти з Компанією договори про організацію їх збирання, заготівлі та утилізації з оплатою послуг за тарифами, затвердженими пунктом 2 цієї постанови;
- забезпечити виконання встановлених пунктом 3 цієї постанови норм утилізації, незалежно від того, самостійно чи на підставі укладених договорів вони здійснюють збирання і заготівлю використаних тари і пакувальних матеріалів;
- подавати щороку до 10 грудня територіальним органам Міністерства охорони навколишнього природного середовища інформацію про обсяги використаних ними тари і пакувальних матеріалів.
Кошти, що надходять як плата за послуги з організації збирання, заготівлі та утилізації використаних тари і пакувальних матеріалів відповідно до цієї постанови, зараховуються на спеціальний рахунок, відкритий Компанією в Державному казначействі, і використовуються в порядку та за напрямами, визначеними Кабінетом Міністрів України.
Отже, пункт 5 постанови №915 зобов'язує суб'єктів господарювання у сфері поводження з відходами забезпечити утилізацію використаної тари або укласти договір про організацію такої утилізації. Разом з тим п. 5 Постанови №915 надає також можливість укладати Договір з Компанією на організацію, збирання, заготівлю та утилізацію використаних тари і пакувальних матеріалів.
При цьому суд звертає увагу, що зазначений пункт постанови не обмежує суб'єктів господарської діяльності у сфері поводження з відходами у проведенні самостійної діяльності з утилізації і вчинення інших дій щодо забезпечення утилізації, втому числі і укладання відповідних договорів з іншими суб'єктами господарської діяльності, отже укладення договору з Державною компанією є не єдиним можливим варіантом дій імпортера при здійсненні митного оформлення імпортних товарів у тарі і пакувальних матеріалах, отже суб'єкт господарської діяльності має альтернативні варіанти виконати вимоги законодавства щодо забезпечення приймання та утилізації тари і пакувальних матеріалів.
З аналізу викладеного вбачається, що оскаржувані положення Постанов №915, №508 не встановлюють обмеження щодо кола суб'єктів надання послуг по утилізації відходів, оскільки з Державною компанією укладається лише договір щодо організації збирання, заготівлі та утилізації тари і пакувальних матеріалів, тобто Компанія самостійно не буде проводити всі вищезазначені операції, вона буде організовувати цю діяльність шляхом проведення тендеру серед суб'єктів господарювання, які мають ліцензії на провадження господарської діяльності по збиранню, заготівлі та утилізації тари і пакувальних матеріалів, а відтак відповідачем при прийнятті оскаржуваних постанов не порушено вимоги антиконкурентного законодавства.
Так, представник позивача в судовому засіданні посилаючись на порушення відповідачем при прийнятті оскаржуваних постанов антиконкуренткого законодавства в судовому засіданні зазначила, що позивачі позбавлені можливості самостійно вчиняти дії щодо забезпечення утилізації відходів, оскільки така діяльність має бути прямо передбачена статутом, спеціалізовані підприємства мають відповідати ліцензійним умовам та мати відповідні виробничі потужності, також, суб'єкти господарювання повинні мати певні пункти приймання тари по всій території України, отже підприємства, що використовують тару, на думку представника позивача мають перепрофілюватися та стати спеціалізованими підприємствами по зберігання та утилізації тари та не зможуть займатись основними видами діяльності та укладаючи договори з державним підприємством позбавлений права щодо вільного вибору контрагента.
Посилання позивачів на ст. 25 Господарського кодексу України, ст. Закону України «Про захист економічної конкуренції», колегія суддів вважає безпідставними виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції»антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Згідно ч. 3 ст. 18, ст. 25 Господарського кодексу України органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють конкурентам у підприємницькій діяльності чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Суд звертає увагу, що позивачами не надано жодного належного доказу на підтвердження того, що оскаржувані пункти постанов обмежують право підприємницької діяльності, якою займаються позивачі, зазначеними вище постановами не встановлено обмежень на здійснення окремих видів їх діяльності, не примушено до вступу в асоціації, а отже враховуючи, відповідачем при прийнятті оскаржуваних постанов не порушено вимоги антиконкурентного законодавства, посилання позивачів на порушення відповідачем вимог Господарського кодексу України та Закону України «Про захист економічної конкуренції»є необґрунтованим.
Щодо посилання представника позивачів на те, що у зв'язку з реалізацією оскаржуваних постанови позивачі змушені укладати два договори, суд зазначає наступне.
Як зазначено вище, відповідно до п.п. «б», «в», «п»ч. 1 ст. 17 Закону України «Про відходи»суб'єкти господарської діяльності у сфері поводження з відходами зобов'язані: забезпечувати приймання та утилізацію використаних пакувальних матеріалів і тари, в яких знаходилася продукція цих підприємств, установ та організацій - суб'єктів господарської діяльності, або укладати угоди з відповідними організаціями на їх збирання та утилізацію; визначати склад і властивості відходів, що утворюються, а також за погодженням із спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері поводження з відходами ступінь їх небезпечності для навколишнього природного середовища та здоров'я людини; передбачати при укладанні угод на поставку в Україну товарної продукції утилізацію чи вивезення з України використаних пакувальних матеріалів і тари.
Аналіз наведених законодавчих приписів у системному зв'язку з положеннями оскаржуваних постанов не дають підстав стверджувати, що імпортер зобов'язується двічі укладати договори на утилізацію щодо одного й того ж пакувального матеріалу. Уклавши договір з організації збирання, заготівлі та утилізації тари і пакувальних матеріалів з Державною компанією, імпортер не зобов'язується укладати жодних додаткових договорів, оскільки умовами договору з Державною компанією передбачено її обов'язок здійснювати виконання умов договору шляхом укладання угод про збирання, заготівлю та утилізацію використаних тари та пакувальних матеріалів замовника з відповідним підприємством.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 05.07.2012 по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Тетра Пак, Спільного підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Вітмарк-Україна»та Іноземного підприємства «Кока-Кола Беверіджиз Україна Лімітед»до Міністерства охорони навколишнього природного середовища, Державної митної служби України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, треті особи: ЗАТ "Куп"яновський солочноконсервний комбінат", ТОВ "Юнілівер Україна", ЗАТ "Крафт Фудз Україна" ВАТ "Елопак Фастів" Державна компанія з утилізації відходів як вторинної сировини"Укрекокомресурси" про визнання незаконним та нечинним нормативно-правового акту. Зокрема, Вищим адміністративним судом України встановлено, що аналіз наведених законодавчих приписів не дає підстав стверджувати, що імпортер зобов'язується двічі укладати договори на утилізацію щодо одного й того ж пакувального матеріалу. Уклавши договір з організації збирання, заготівлі та утилізації тари і пакувальних матеріалів з Компанією, імпортер не зобов'язується укладати жодних додаткових договорів, що підтверджується змістом самого договору з Компанією. Так, умовами договору з Компанією передбачено її обов'язок здійснювати виконання умов договору шляхом укладання угод про збирання, заготівлю та утилізацію використаних тари та пакувальних матеріалів замовника з відповідним підприємством.
Також, нормами Директиви Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу від 19.111.2008 «Про відходи та скасування деяких директив», встановлено, що Держави члени повинні вжити всіх заходів для того, щоб первісний виробник відходів або інший власник самостійно піклувався про відходи, або доручив піклування про відходи дилеру чи установі або підприємству, яке займається обробкою відходів, або ж доручив це приватному або публічному збирачу (п. 1 ст. 15 Директиви). Для посилення повторного використання, зберігання, переробки та іншого виду утилізації відходів держава-член можу вжити законодавчих чи не законодавчих заходів, щоб кожна фізична особа, яка за родом діяльності розвиває, обробляє, має справу, продає чи імпортує продукти (виробник продукту) мала розширену відповідальність виробника (п. 1 ст. 8 Директиви).
Отже, оскаржувані постанови відповідають нормами Директиви Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу від 19.11.2008 «Про відходи та скасування деяких директив».
Також, суд звертає увагу, що згідно з довідкою про погодження проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 №915 проект оскаржуваної постанови погоджено Міністром юстиції України, Міністром фінансів України, Міністром економіки України та Міністром охорони навколишнього природного середовища (т. 1 а.с. 157-166).
Також, суд звертає увагу, що згідно з висновком Міністерства юстиції України за результатом правової експертизи проекту оскаржуваної постанови, копія якого долучена до матеріалів справи, проект постанови відповідає Конституції України, законодавчим актам, що мають вищу юридичну силу, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи, що при прийнятті оскаржуваних положень постанов №915, №508 Кабінет Міністрів України діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законодавством, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Головуючий Суддя В.І. Келеберда
Судді І.А. Качур
Судді
В.М. Данилишин
Повний текст постанови виготовлено 03.12.2012.