вул. Севастопольська, 43, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95013
Іменем України
10 вересня 2012 р. Справа №2а-8833/12/0170/31
Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі головуючого судді Дудіна С. О. розглянув у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Сімферополя АРК
За участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головного Управління Державної казначейської служби України в АР Крим
про визнання неправомірними дій та стягнення 8429,07 грн.
Суть спору:
ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду АР Крим з позовною заявою та просить визнати неправомірними дії Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Сімферополь в АР Крим стосовно відмови у поверненні позивачеві помилково сплаченого збору у сумі 8429,07 грн. та просить стягнути з відповідача та повернути позивачу примусово та помилково сплачений збір у розмірі 8429,07 грн. шляхом списання з відповідного розрахункового рахунку та перерахування на розрахунковий рахунок позивача.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що вимоги Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.1998р. №1740 суперечать п. 7 ст. 1 Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» в редакції, яка була чинною на момент сплати бору позивачем за операцією з придбання автомобілю.
Відповідач проти позову заперечує та вважає, що сплата збору при операціях з придбання автомобілів прямо передбачена п. п. 12 п. 14 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1740 від 03.11.1998р. Крім того, відповідач вважає, що позивач помилково трактує термін «відчуження», який використовується в п. 7 ст. 1 Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування».
Ухвалами суду від 13.08.2012 р. було відкрито провадження в адміністративній справі, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду, до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, було залучено Головне Управління Державної казначейської служби України в АР Крим.
10.09.2012р. до Окружного адміністративного суду АР Крим від ОСОБА_1 надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутністю. Відповідно до зазначеного клопотання позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
10.09.2012р. до Окружного адміністративного суду АР Крим від відповідача також надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутністю. Відповідно до зазначеного клопотання відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує та вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Третя особа у судове засідання не з'явилася, про причини неявки суд не повідомила, про час та місце розгляду справи була проінформована належним чином рекомендованою кореспонденцією.
Відповідно до частини 6 статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи, що матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, та приймаючи до уваги те, що учасники судового процесу були належним чином проінформовані про дату, час і місце судового розгляду, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно з пунктом 10 частини 1 статті 3 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без виклику осіб, які беруть участь у справі, та проведення судового засідання на основі наявних у суду матеріалів у випадках, встановлених цим Кодексом.
Вищий адміністративний суд України в пункті 11 Листа від 30.11.2009 р. N 1619/10/13-09 зазначив, що під час вирішення справи у порядку письмового провадження його фіксування за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється, оскільки в такому разі не проводиться судове засідання і, відповідно, справа розглядається без участі секретаря.
На підставі цього, справа розглядається без проведення судового засідання.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, які є у справі, суд
26.03.2012р. між ТОВ «Дельта Моторс Крим» (Продавець) та ОСОБА_1 (Покупець) був укладений договір купівлі-продажу №Д-12-0059, відповідно до якого Покупцем був придбаний автомобіль Toyota RAV4 Prestige CVT (3I) 070 (білий перламутр) 2012р.в. за 318 106,00 грн., в т.ч. податок на додану вартість 53017,67 грн.
У зв'язку з оформленням придбаного автомобілю, позивачем на підставі квитанції №044К010065 від 20.04.2012р. був сплачений збір на обов'язкове державне пенсійне страхування в розмірі 7951,95 грн., у в'язку з чим сплачена комісія до банківської установи в сумі 477,12 грн., всього - 8249,07 грн. (а.с. 17).
Заявою від 16.07.2012 р. позивач звернувся до Управління ПФУ в Київському районі м. Сімферополя АР Крим та просив розглянути та вирішити питання щодо повернення позивачці примусово та помилково сплаченої суми в розмірі 8429,07 грн.; згідно з Типовим положенням про Головне управління Державного казначейства України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі та Порядком повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів - повернути помилково сплачені кошти в розмірі 8429,07 грн. шляхом списання з розрахункового рахунку (вказаного в квитанції) та перерахувати на розрахунковий рахунок позивачки.
Листом від 25.07.2012р. вих. №10759/7 Управління ПФУ в Київському районі м. Сімферополя АР Крим повідомило позивача, що відповідно до Порядку сплати бору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1740 від 03.11.1998р., платниками збору з операцій з відчуження легкових автомобілів є підприємства, установи та організації всіх форм власності, а також фізичні особи, які придбавають право власності на легковий автомобіль шляхом покупки. Органи державної автомобільної інспекції здійснюють реєстрацію легкових автомобілів тільки за умови сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що підтверджується відповідним документом про сплату такого збору. Відповідач зазначив, що у випадку, якщо таки кошти були сплачені помилково, то для їх повернення необхідно надати ксерокопію платіжного доручення з відміткою органу ДАІ, який здійснив постановку на облік, про незатребуваність такого платежу.
Не погодившись з такою відповіддю, позивач звернувся до суду з вимогами про визнання дій відповідача по відмові неправомірними та стягнення з відповідача суми сплачених за квитанцією №044К010065 від 20.04.2012р. коштів у розмірі 8429,07 грн.
Розглянувши позовні вимоги, суд вважає їх такими, що підлягають частковому задоволенню через наступне.
Підставою для звернення позивача до суду були неправомірні, на думку позивача, дії відповідача - Управління ПФУ в Київському районі м. Сімферополя у вигляді відмови позивачеві повернути йому примусово та помилково сплачений збір в сумі 8429,07 грн.
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, тощо, при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства.
При цьому, суд зауважує, що в такому сенсі відповідальність органів влади має деякі особливості, ніж підстави для відповідальності, встановлені главами 82-83 Цивільного кодексу України, а саме відповідно до положень ст. 19 Конституції України органи державної влади несуть відповідальність не лише за протиправну діяльність, а за діяльність поза межами своєї компетенції, в контексті чого, будь-яке відступлення від обсягу повноважень або не вчинення прямо передбаченого законом вже є правопорушенням.
Проте, як вбачається матеріалів справи, Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Сімферополя АР Крим не вчиняло дій (відмова), не приймало рішень про відмову позивачеві в поверненні сплачених позивачем при оформленні автомобілю коштів, а лише листом від 25.07.2012р. вих. №10759/7 роз'яснило позивачеві порядок повернення помилково або надмірно сплачених коштів та надало перелік документів, які мають бути надані позивачем для повернення коштів органом казначейства.
Разом з тим, відповідно ч. 2 ст. 124 Конституції України, яку необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.
Положення ж ч. 2 ст. 124 Конституції України слід розглядати в системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав юридичних осіб, встановлюючи юридичні гарантії для їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права незабороненим законом способом відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України. Це означає насамперед право будь-якої особи вільно обирати спосіб захисту своїх прав.
Відповідно до ст.. 138 КАС України встановлено, що предметом доказування в адміністративному процесі є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, які позивач направив на відновлення свого порушеного права за веж наявним, на його думку, правопорушенням з боку суб'єктів владних повноважень.
Таким чином, звертаючись до адміністративного суду з даним позовом, позивач пов'язував факт порушення своїх прав, як власника грошових коштів, які були помилково ним сплачені, з відмовою Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Сімферополя такі кошти повернути.
Оцінюючи зазначений лист відповідача, як вчинення дії, яка оскаржується позивачем як відмова, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до п.п. 5, 8 Наказу Державного казначейства України від 10 грудня 2002 р. №226 «Порядок повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів» повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, тобто у даному випадку, за поданням органів Пенсійного фонду України.
Подання надається до органу Державного казначейства України за формою, передбаченою відповідними спільними нормативно-правовими актами Державного казначейства України та органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, з питань повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету коштів, або в довільній формі на офіційному бланку установи.
Подання в довільній формі надається платником до органу Державного казначейства України разом із його заявою про повернення коштів з бюджету та оригіналом або копією розрахункового документа (квитанції, платіжного доручення тощо), який підтверджує перерахування коштів до бюджету.
Заява про повернення коштів з бюджету, яка подається до відповідного органу Державного казначейства України, складається платником у довільній формі з обов'язковим зазначенням такої інформації: причини повернення коштів з бюджету, найменування (П. І. Б.) платника, ідентифікаційного коду за ЄДРПОУ, реєстраційного номера облікової картки платника податків з ДРФО, або серії та номера паспорта, адреси та номера контактного телефону, суми платежу, що підлягає поверненню, способу перерахування коштів з бюджету - у безготівковій формі із зазначенням реквізитів рахунку одержувача коштів або готівкою шляхом оформлення чека чи поштовим переказом на адресу, визначену в цій заяві.
Заява та/або подання надається до органу Державного казначейства України за місцем зарахування платежу до бюджету (до Державного казначейства України або відповідного територіального органу Державного казначейства України).
Позивач звернувся з такою заявою до відповідача, але останній, не відмовляючи у поверненні помилково сплачених позивачем коштів, надав лише роз'яснення замість вчинення дій, передбачених таким Порядком. Проте, предметом оскарження з п. 1 позовних вимог є саме відмова відповідача, у зв'язку з чим, суд відмовляє позивачеві в задоволенні позовних вимог про визнання неправомірними дій Управління ПФУ в Київському районі м. Сімферополя стосовно відмови у повернені позивачем примусово та помилково сплаченого збору, оскільки таких дій відповідачем не вчинялося. Бездіяльність відповідача в позовній заяві не оскаржувалася, позивач наполягав в клопотанні від 10.09.2012р. на задоволенні саме заявлених позовних вимог.
Проте, суд, надавши оцінку бездіяльності відповідача, вважає, що позовні вимоги щодо стягнення сум сплаченого позивачем судового збору в розмірі 7951,95 грн. без урахування сум сплаченої комісії до банківської установи, підлягають задоволенню через наступне.
Пунктом 7 статті 1 Закону України від 26.06.1997р. №400/97-ВР «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» (тут та надалі - в редакції, яка була чинною на момент сплати позивачем пенсійного збору у розмірі 7951,95 грн.), було визначено виключний перелік осіб - платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування та передбачено, що платниками збору є юридичні та фізичні особи при відчуженні легкових автомобілів, крім легкових автомобілів, якими забезпечуються інваліди, та тих автомобілів, які переходять у власність спадкоємцям за законом.
Отже, відповідно до цього Закону обов'язок і сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування покладався лише на осіб, які відчужували, а не придбавали легкові автомобілі.
У той же час, пунктом 12 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1740 від 03.11.1998р., передбачено, що платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій з відчуження легкових автомобілів є підприємства, установи та організації всіх форм власності, а також фізичні особи, які набувають право власності на легкові автомобілі шляхом купівлі легкових автомобілів, у тому числі у виробників або торгівельних організацій (крім випадків забезпечення автомобілями інвалідів згідно із законодавством).
Відповідно до частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, Закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Таким чином, положення п. 12 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1740 від 03.11.1998р. суперечили положенням 7 статті 1 Закону України від 26.06.1997р. №400/97-ВР «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування»,а, відтак, не підлягали застосуванню в частині, яка суперечила положенням Закону.
Твердження відповідача щодо помилкового тлумачення позивачем терміну «відчуження» судом до уваги не приймаються з наступних підстав.
Відчуження майна визначене згідно п. 1 ч. 1 ст. 346 Цивільного кодексу України як одна з форм припинення права власності і саме в такому розумінні застосовується у Цивільному кодексі України, а також у Господарському кодексі України.
Згідно пп. 14.1.31 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України відчуження майна - будь-які дії платника податків, унаслідок вчинення яких такий платник податків у порядку, передбаченому законом, втрачає право власності на майно, що належить такому платникові податків, або право користування, зокрема, природними ресурсами, що у визначеному законодавством порядку надані йому в користування.
В такому самому значенні використовується словосполучення "при відчуженні легкових автомобілів" у п. 7 ст. 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування".
При цьому, ст. 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" містить випадок, коли законодавець покладає обов'язок зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на покупця майна, а не на продавця.
Зокрема, згідно п. 9 ст. 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та фізичні особи, які придбавають нерухоме майно, за винятком державних підприємств, установ і організацій, що придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, що користуються імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.
Таким чином, логічне та системне тлумачення ст. 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" у його взаємозв'язку з іншими нормами цього Закону, Цивільного та Господарського кодексів України, дає підстави для висновку про те, що законодавцем недвозначно був визначений платник збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, а саме: продавець легкових автомобілів, який сплачує збір при відчуженні вказаного майна.
Згідно ст. 3 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" збір на обов'язкове державне пенсійне страхування платники збору сплачують до Пенсійного фонду України у порядку, визначеному законодавством України.
Згідно ст. 6 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" саме на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок прийняти рішення, спрямовані на виконання цього Закону.
Таким чином, Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 03.11.98 р. N 1740 "Про затвердження Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій" в межах своєї компетенції та на виконання покладених на нього повноважень. Проте, визначаючи порядок сплати збору, Кабінет Міністрів України не наділений повноваженнями змінювати особу платника збору, передбачену Законом.
Додатково суд звертає увагу на те, що питання відповідності п. 12 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.98 р. №1740, вимогам п. 7 ст. 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" було предметом неодноразового судового розгляду у справах за зверненням фізичних та юридичних осіб до органів Пенсійного фонду України про повернення сплаченого збору на обов'язкове державне пенсійне страхування.
При цьому, у судових рішеннях судами неодноразово надавалася оцінка п. 12 Порядку в контексті ст. 9 КАС України, згідно якої у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, Закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 17.06.2008 р. (http://reyestr.court.gov.ua/Review/3399596) Верховний Суд України дійшов наступних висновків.
Відповідно до частини 4 статті 9 КАС у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, Закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
У роз'ясненні Пленуму Верховного Суду України, яке міститься в постанові від 1 листопада 1996 року №9 (пункт 5) зазначено, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.
Пунктом 7 статті 1 Закону України від 26 червня 1997 року №400/97-ВР "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування", якою визначено виключний перелік осіб - платників збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, передбачено, що платниками збору є юридичні та фізичні особи при відчуженні легкових автомобілів, крім легкових автомобілів, якими забезпечуються інваліди, та тих автомобілів, які переходять у власність спадкоємцям за законом.
Натомість, відповідно до пункту 12 Порядку платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій з відчуження легкових автомобілів є підприємства, установи та організації всіх форм власності, а також фізичні особи, які набувають право власності на легкові автомобілі шляхом купівлі легкових автомобілів, у тому числі у виробників або торгівельних організацій (крім випадків забезпечення автомобілями інвалідів згідно із законодавством). Таким чином, застосування приписів зазначеного Порядку в контексті положень п. 7 ст. 1 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" (в редакції, яка була чинною на час сплати позивачем сум збору в розмірі 7951,95 грн.) суперечить загальним принципам застосування нормативно-правових актів.
Більш того, суд зазначає, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.12.2011 р. у справі N 2а-12484/11/2670 п. 12 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.98 р. N 1740, був визнаний таким, що не відповідає нормативному акту вищої юридичної сили, та нечинним.
Таким чином, позовні вимоги в частині стягнення збору в розмірі 7951,95 грн. підлягають задоволенню.
Позовні вимоги щодо стягнення з відповідача 477,12 грн. комісії, сплаченої позивачем до банківської установи задоволенню не підлягають, оскільки були примусово сплачені не з вини відповідача.
Так, відповідно п. п. 12 п. 14 Порядку сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1740 від 03.11.1998р. органи державтоінспекції здійснюють реєстрацію легкових автомобілів лише за умови сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, що підтверджується документом про сплату цього збору. Як зазначає позивач у позовній заяві, такі кошти були нею сплачені примусово для закінчення процедури оформлення придбаного автомобілю, але не за вимогою відповідача. Таким чином, суми сплаченої позивачем комісії банківської установи не можуть бути стягнути з відповідача, як майнова шкода, оскільки відсутній причинний зв'язок, факт протиправної поведінки відповідача при сплаті такої комісії позивачем тощо. Вимог щодо державтоінспекції позивачем не заявлялося.
Відповідно до ч. 3 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог.
Керуючись ст.ст. 161-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, р/р НОМЕР_2 в ПАТ комерційний банк «Приватбанк», МФО 305299, ЄДРПОУ 14360570) 7951,95 грн. шляхом їх списання з рахунку № 31218224700004 в ГУ ДКСУ в АР Крим, МФО 824026.
3. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
4. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, р/р НОМЕР_2 в ПАТ комерційний банк «Приватбанк», МФО 305299, ЄДРПОУ 14360570) судовий збір в сумі 101,23 грн.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим протягом 10 днів з дня проголошення. У разі проголошення вступної та резолютивної частини постанови або розгляду справи у порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом 10 днів з дня отримання.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Севастопольського апеляційного адміністративного суду.
Суддя Дудін С.О.