22.11.2012 Справа № 5008/951/2012
За позовом Відкритого акціонерного товариства „Закарпатавтотранс", м. Ужгород
до Товариства з обмеженою відповідальністю „Карпатлайн", м. Москва, Російська Федерація
про врегулювання переддоговірного спору,
Суддя господарського суду - Кривка В.П.
представники:
Позивача - Кречко Й.В., акціонер, довіреність від 14.11.2012 року,
Тараненко Д.О., довіреність від 19.11.2012 року;
Відповідача -Куцин П.П., директор ТОВ „Карпатлайн",
Савула Р.Ю., довіреність від 29.09.2012 року;
Ребар М.М., довіреність від 29.09.2012 року.
СУТЬ СПОРУ: Відкритим акціонерним товариством „Закарпатавтотранс", м. Ужгород заявлено позов до Товариства з обмеженою відповідальністю „Карпатлайн", м. Москва, Російська Федерація про врегулювання переддоговірного спору.
У судовому засіданні 15.11.2012 року за клопотанням сторін судом оголошувалась перерва в порядку ст. 77 ГПК України для надання додаткового часу на реалізацію процесуальних прав.
Позовні вимоги вмотивовано тим, що між Відкритими акціонерним товариством „Закарпатавтотранс" та Товариством з обмеженою відповідальністю „Карпатлайн" укладено договір № 502 від 29.12.2010 року про надання послуг автостанцією перевізникові, при цьому п.п. 3.3., 3.4 сторони погодили, що порядок фіксації кількості квитків, проданих Перевізником самостійно, агентом Перевізника чи водієм Перевізника після закриття квитково -касової відомості, встановлюється за домовленістю сторін. 08.08.2012 року, з метою забезпечення виконання вказаних умов договору позивач звернувся до відповідача з пропозицією привести у відповідність до діючих нормативних актів зазначений договір, шляхом укладення додаткової угоди для фінансового врегулювання питання сплати частини автостанційного збору та суми винагороди за надання послуг перевізнику за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків у разі продажу квитків Перевізником самостійно або через агентства у випадках та у спосіб передбачених законодавством, при цьому долучив проект додаткової угоди від 05.07.2012 року, в якій відповідно до проведених товариством „Закарпатавтотранс" розрахунків, відповідачу було запропоновано узгодити вартість таких послуг у розмірі - 15,9 % від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира, зафіксованого у визначеному даною додатковою угодою спосіб, у разі попереднього продажу квитків Перевізником самостійно чи агентом Перевізника. Проте відповідач листом № 107 від 12.09.2012 року вказану пропозицію відхилив, та запропонував власний проект додаткової угоди, тому покликаючись на ст. 187 ГК України заявник просить суд врегулювати переддоговірний спір, який виник між сторонами, шляхом визнання прийнятою та укладеною для відповідача додаткову угоду від 05.07.2012 року до вказаного договору у запропонованій ним редакції.
У ході судового розгляду уповноважені представники позивача позовні вимоги підтримали у повному обсязі, покликаючись на долучені до матеріалів справи докази, та додаткові письмові пояснення по суті спору і просять суд позов задоволити повністю.
Уповноважені представники відповідача, проти позову категорично заперечили з підстав зазначених у письмовому відзиві по суті спору, з доданням підтверджуючих документів, який долучено до матеріалів справи. Заперечення мотивовано безпідставністю та економічною необґрунтованістю заявлених вимог щодо встановлення розміру автостанційного збору в заявленому розмірі, неузгодженням вказаного питання з органами влади, як цього вимагають положення законодавства, тощо. Зважаючи на це, відповідач просить в позові відмовити повністю.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення
представників сторін,
суд встановив:
29 грудня 2010 року між Відкритими акціонерним товариством „Закарпатавтотранс" - Власник та Товариством з обмеженою відповідальністю „Карпатлайн" - Перевізник було укладено договір про надання послуг автостанцією перевізникові № 502, відповідно до умов якого Власник за завданням Перевізника надає йому на території своїх автостанцій (автовокзалів) комплекс обов'язкових послуг, пов'язаних з організацією і здійсненням процесу прийняття та відправлення пасажирів транспортом Перевізника, продажем проїзних квитків, диспетчерським управлінням, організацією прибуття і відправлення автобусів, інформуванням водіїв щодо умов дорожнього руху, а також інші послуги відповідно до вимог ЗУ „Про автомобільний транспорт" і Правил (а.с. 9 -10).
Пунктами 3.3., 3.4. вказано договору обумовлено, що у разі попереднього продажу квитків Перевізником самостійно, агентом Перевізника чи водієм Перевізника після закриття квитково -касової відомості частину автостанійного збору, за вирахуванням вартості послуг з касового продажу квитків громадянам, та суму винагороди за надання послуг згідно з предметом цього договору, за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків, Перевізник зобов'язаний перераховувати автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку та встановлено, що порядок фіксації кількості квитків, проданих Перевізником самостійно, агентом Перевізника чи водієм Перевізника після закриття квитково -касової відомості, встановлюється за домовленістю сторін.
Як стверджує позивач, з метою забезпечення виконання вказаних умов договору 08 серпня 2012 він звернувся до відповідача з пропозицією привести у відповідність до діючих нормативних актів зазначений договір, шляхом укладення додаткової угоди для фінансового врегулювання питання сплати частини автостанційного збору та суми винагороди за надання послуг перевізнику за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків у разі продажу квитків Перевізником самостійно або через агентства у випадках передбачених законодавством, при цьому долучив проект додаткової угоди від 05.07.2012 року для узгодження (а.с. 11 - 12).
Згідно тексту додаткової угоди від 05.07.2012 року позивачем запропоновано наступний порядок фіксації пасажирів з міжнародними квитками, що реалізовані Перевізником самостійно чи агентом Перевізника. Кількість пасажирів за звітний період встановлюється на підставі актів, які складаються обслуговуючим персоналом автостанцій Власника. Форма актів повинна відповідати узгодженому сторонами цієї Угоди взірцю. Одночасно із заповненням актів працівники Власника роблять відмітку у квитково -облікових документах водіїв Перевізника. Із актом водій Перевізника ознайомлюється під розпис, у разі його відмови в акті робиться відповідна відмітка. Акти (їх зведені реєстри) надсилаються Перевізнику або надаються його представникам при проведенні звірки розрахунків за звітний період (п. 1). Сторони домовились, що у разі попереднього продажу квитків Перевізником самостійно чи агентом Перевізника, Перевізник зобов'язаний перерахувати Власнику суму в розмірі 15,9 % від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира зафіксованого у спосіб визначений цією угодою (п. 2).
Вказану пропозицію відповідачем було відхилено, з огляду на необґрунтованість укладення додаткової угоди до договору на умовах позивача, про що надіслано лист № 107 від 12.09.2012 року з доданням власного проекту додаткової угоди (а.с. 14 -19).
Зазначені обставини спонукали позивача вдатися до судового захисту, шляхом звернення до суду з даним позовом, при цьому в обґрунтування заявлених вимог та запропонованого в додатковій угоді розміру 15,9 % плати від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира у разі попереднього продажу квитків Перевізником самостійно чи агентом Перевізника, посилається на Калькуляцію витрат для встановлення вартості обов'язкових послуг, що надаються автостанцією перевізникові та пасажирам від реалізованих квитків перевізником самостійно, агентом перевізника чи водієм перевізника після закриття квитково - касової відомості, яка затверджена головою правління ВАТ „Закарпатавтотранс" від 27.06.2012 року (а.с. 21 - 22). Між тим, належних доказів погодження з відповідним органом державної влади вказаної калькуляції не подав, в т.ч. і на виконання вимоги суду з даного приводу (ухвала суду від 24.10.2012 року, а.с. 1).
Аналізуючи правовідносини сторін та встановлюючи дійсні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору суд дійшов наступних висновків.
Згідно ст. 32 Закону України „Про автомобільний транспорт" відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, із власниками автостанцій визначаються договором, при цьому примірна форма такого договору затверджується Міністерством інфраструктури України (Наказ Міністерства транспорту та зв'язку України від 30.11.2010, № 860 "Про затвердження Примірної форми договору про надання послуг автостанцією перевізникові").
Відповідно до ст. 36 Закону України „Про автомобільний транспорт" автостанції надають пасажирам послуги, пов'язані з їх проїздом автобусними маршрутами загального користування, а автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, - послуги, пов'язані з відправленням та прибуттям автобусів згідно з розкладом руху. Перелік обов'язкових послуг, що надаються автостанціями, чітко визначено коментованою нормою.
За надання обов'язкових послуг, передбачених статтею 36 Закону України "Про автомобільний транспорт", з пасажира справляється автостанційний збір, що входить у вартість квитка, при цьому розмір автостанційного збору визначається власником автостанції за погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими держадміністраціями, на території яких розташована автостанція. Порядок визначення розміру автостанційного збору затверджує Мінтрансзв'язку (Постанова КМ України, від 18.02.1997, № 176 "Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту" з послідуючими змінами та доповненнями п. 116 Правил).
Законодавцем визначено, що автостанційний збір -це плата за надання обов'язкових послуг автостанціями, що справляється з осіб, які придбавають квитки на проїзд автобусами приміських, міжміських та міжнародних маршрутів, і включається до вартості квитка, при цьому вартість квитка це сума, що складається з вартості проїзду автобусом, автостанційного збору, плати за послуги з попереднього продажу квитків (за наявності такої). У разі продажу квитків через агентство або перевізником самостійно частину автостанційного збору перевізник перераховує автостанції, на якій пасажир повинен здійснити посадку (п. 115 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту).
Згідно Порядку регулювання діяльності автостанцій, затвердженого Наказом Міністерства транспорту та зв'язку, від 27.09.2010, № 700 розмір автостанційного збору на плановий період розраховується власником за результатами діяльності автостанції у звітному періоді як відносна величина до вартості проїзду (у відсотках) з урахуванням класу автостанції та погоджується з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями, на території яких розташована автостанція. Порядок визначення розміру автостанційного збору чітко встановлено розділом ІІІ коментованого Порядку (п. 3.1., розділ ІІІ). При цьому, п. 3.6 зазначеного Порядку передбачено, що розмір автостанційного збору переглядається відповідно до цього Порядку один раз на рік або частіше за ініціативою власника та за погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями, на території яких розташована автостанція, за умови зміни сумарної собівартості обов'язкових послуг більше ніж на 10 %.
Як вбачається з матеріалів справи, для фінансового врегулювання питання сплати частини автостанційного збору та суми винагороди за надання послуг перевізнику за вирахуванням вартості автостанційних послуг з продажу квитків у разі продажу квитків Перевізником самостійно або через агентства у випадках передбачених законодавством, запропонований позивачем у додатковій угоді розмір 15,9 % плати від вартості проїзду за тарифом за кожного пасажира у разі попереднього продажу квитків Перевізником самостійно чи агентом Перевізника та надана заявником Калькуляція від 26.07.2012 року витрат для встановлення вартості таких обов'язкових послуг, на яку він також покликається як на підставу своїх вимог, всупереч вищезазначених положень законодавства в установленому порядку не погоджено з обласною державною адміністрацією, не представлено таких доказів і на вимогу суду під час вирішення спору по суті і такі в справі відсутні. При цьому, суд бере до уваги, що до компетенції господарських судів не віднесено вирішення спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін (ст. 12 ГПК України).
Поданий позивачем лист Закарпатської ОДА, на який покликається позивач як на погодження запропонованого розміру не заслуговує на увагу, оскільки не відповідає формі і змісту рішення, які приймає обласна адміністрація з даного питання, носить рекомендаційний характер до завершення атестації автостанцій, яку на даний час як вказує сам позивач вже завершено, а тому не стосується спірних правовідносин, більше того такий було видано ОДА ще 04.01.2011 року.
Згідно з ст. 43 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Згідно з ст. 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно з ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно з ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Згідно з ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, враховуючи вищенаведене, дослідивши всі обставини справи у їх сукупності з врахуванням наявних у справі доказів та зазначеного нормативного врегулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що в задоволенні позову слід відмовити повністю.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 43, 32, 33, 34, 36, 43, 44, 49, 82 -85 Господарського процесуального кодексу України,
1. В задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Рішення набирає законної сили в порядку ст. 85 ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 27.11.2012 року.
Суддя В.Кривка