м.Вінниця
12 листопада 2012 р. Справа № 2а/0270/4739/12
Вінницький окружний адміністративний суд в складі
Головуючого судді Жданкіної Наталії Володимирівни,
Суддів: Воробйової Інни Анатоліївни
Комара Павла Анатолієвича
розглянувши у порядку письмового провадження матеріали адміністративної справи
за позовом: ОСОБА_2
до: Державної міграційної служби України
про: визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії
15.10.2012 року адвокат ОСОБА_3 від імені та в інтересах ОСОБА_2 звернулася до Вінницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, у якому просила визнати протиправним рішення Державної міграційної служби від 10.08.2012 року №461-12 про відмову ОСОБА_2 в захисті в державі Україна та скасувати його.
Позовні вимоги мотивовані тим, що після прибуття в Україну нелегальним шляхом ОСОБА_2 звернувся до відділу Міграційної служби у Вінницькій області із заявою про надання йому захисту в державі Україна. Вказану заяву було прийнято до розгляду та проведено співбесіду. Українською мовою адміністративний відповідач не володіє, тому співбесіда проводилася за посередництвом перекладача. Як зазначає позивач, він чесно відповідав на питання щодо підстав залишення країни походження, зокрема зазначивши, що в Сомалі існує дуже багато проблем для життя простої мирної людини. Адміністративний позивач не може повернутися до країни свого походження, оскільки там немає для нього безпеки та правосуддя. Він готовий повернутися до країни свого походження відразу, коли з'явиться можливість отриманти захист своїх прав людини та не бути примусово втягнутим в терористичну та військову діяльність.
Представник позивача стверджує, що працівниками відділу міграційної служби не було проведено належної оцінки дійсного становища у Сомалі з точки зору дотримання визначальних прав і свобод, що викладені в Європейській Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та/або Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та/або Конвенції проти катувань, зокрема, від яких не слід відступати згідно із ст..15 Європейській Конвенції про захист прав людини основоположних свобод, що послугувало подальшій відмові в наданні статусу біженця.
Також відповідач не врахував останні рекомендації УВКБ ООН щодо ситуації в Сомалі як країни походження біженців, згідно із якими навіть ті, хто не відповідають критеріям надання статусу біженця, повинні мати можливість скористатися додатковими формами міжнародного захисту, які використовуються в ситуаціях загального насилля або збройного конфлікту. Крім того, не було взято до уваги Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні процедур надання та скасування статусу біженця в державах-членах" від 30.04.2004 року № 8771/04 на сьогоднішній день Сомалі не може розглядатися як безпечна країна. Вважає, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України №461-12 від 10.08.2012 року прийняте без з'ясування фактичних обставин справи і суперечить нормам міжнародного права.
В судові засідання представник позивача двічі не з'явилась, про час, дату та місце їх проведення була повідомлена належним чином, про що свідчить реєстр про направлення електронної пошти (а.с. 15, 87) та підтвердження про отримання електронної пошти представником позивача (а.с. 16). В матеріалах справи містяться заяви представника позивача б/н від 01.11.2012 року (а.с. 78) про відкладення судового засідання у зв'язку із зайнятістю в іншому суді та заява б/н від 12.11.2012 року (а.с. 89) про розгляд справи в письмовому провадженні та без участі представника позивача.
Представник відповідача у судові засідання не з'являвся, надавши через канцелярію суду заяву від 12.11.2012 року (а.с. 90), якою просив розглянути справу за його відсутності та відмовити у задоволенні позову, посилаючись на надані до суду заперечення.
Так, з наданих 29.10.2012 року представником відповідача заперечень вбачається, що у ході проведеної з позивачем співбесіди, яка мала місце 10.04.2012 року згідно протоколу співбесіди (а.с. 40-44), позивач повідомив, що його сім'я складалась із 6 осіб: він, мати - ОСОБА_6 (44 роки), батько - ОСОБА_7 (64 роки), брати - ОСОБА_9 (1995 р.н.) та ОСОБА_10 (1985 р.н.), сестра - ОСОБА_11 (1989 р.н.). Проте, в протоколі співбесіди від 29.05.2012 року (а.с. 54-55) ОСОБА_2 повідомив, що в Сомалі залишились один брат та три сестри, а батьки загинули у 2006 році під час військових дій, що суперечить його попереднім свідченням.
Під час співбесіди 10.04.2012 року ОСОБА_2 повідомив, що у вересні 2011 року до них додому прийшли люди із угруповання ОСОБА_12 і намагались його залучити до свого угрупування. ОСОБА_2 свідчить: «я відмовився і вони мене поранили, куля до цього часу знаходиться в моєму тілі. Потім я 3 місяці лежав у лікарні «Мадіна»». Крім того, ОСОБА_2 зазначив, що представники ОСОБА_12 після цього випадку більше до нього не приходили.
В свою чергу необхідно зазначити, що під час співбесіди від 29.05.2012 року він повідомляє: «наприкінці 2010 року до нас додому прийшли люди із ОСОБА_12 і запропонували мені йти до них, я не погодився, вдарив одного із них і став тікати. Тоді мене поранили і я лікувався в лікарні Мадіна півроку».
Отже, ОСОБА_2 надає суперечливі та нелогічні свідчення, які не можуть бути доказом переслідувань (або загрози переслідувань) її в країні походження та громадської належності. У зв'язку з цим не можна вважати, що у неї є підстави побоюватися застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, які відповідно до закону є підставами для отримання в Україні додаткового захисту або набуття статусу біженця.
Враховуючи відсутність перешкод у розгляді справи та потреби у виклику свідків чи експерта, суд вважає за можливе розглянути справу у письмовому провадженні. При цьому, відповідно до положень статті 41 КАС України, технічна фіксація судового процесу не здійснюється.
Суд, дослідивши матеріали справи та надані докази, надавши їм юридичну оцінку, дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи 10.04.2012 року позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області із заявою про надання йому в Україні статусу біженця (а.с. 28-29), у якій назвався громадянином Сомалі на ім'я ОСОБА_2. При цьому документів, які б засвідчували його особу, він не надав, у зв'язку з чим усі анкетні дані було встановлено зі слів самого позивача.
У ході проведеної співбесіди (а.с. 40-44, 54-55) позивач повідомив, що є громадянином Сомалі ІНФОРМАЦІЯ_1, належить до клану Хавія, мусульманин - суніт і до приїзду в Україну проживав в м. Могадішо (Сомалі). У вересні 2011 року до них додому прийшли люди із угруповання ОСОБА_12 і намагались його залучити до свого угрупування, а після відмови йти з ними поранили. Потім він виїхав з країни.
Територію Сомалі залишив 20.02.2012 року. Літаком прибув до Росії і там жив 9 днів. 02.03.2012 року позивач прибув до України. На даний час проживає по АДРЕСА_1. На запитання представника міграційної служби про те, до якої саме країни він їхав, відповів, що йому перевізники не називали країни. Доказів, які б підтверджували факт його переслідування або загрози на батьківщині немає, в будь-яких політичних, релігійних чи громадських організаціях в Сомалі не перебував. Висловив бажання отримати документи, щоб отримати статус біженця.
У ході проведення співбесіди встановлені значні розбіжності між протоколом співбесіди за 10.04.2012 року та 29.05.2012 року.
З копії висновку відділу міграційної служби у Вінницькій області від 03.07.2012 року (а.с. 60-64) вбачається, що керівник органу міграційної служби Наливайко Б.О. на підставі зібраних матеріалів дійшов до висновку про доцільність прийняття рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 та 7 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв'язку із відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та перебування у третій безпечній країні.
10.08.2012 року на підставі вищезазначеного висновку, Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову громадянину ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 у визнанні біженцем, відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього закону, відсутні.
Перевіряючи правомірність такого рішення відповідача, суд виходить з наступного.
Згідно із п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI) біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 вказаного Закону передбачено, що особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець»включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця необхідно враховувати всі чотири підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Як видно із матеріалів справи, зокрема з реєстраційного листка (а.с. 38-39), анкети (а.с. 30-32), позивач є громадянином Сомалі, але не може та не бажає користуватися захистом країни походження, внаслідок побоювань стати жертвою угрупування ОСОБА_12.
Суд встановив, що аналогічні пояснення надавались ОСОБА_2 під час співбесід 10.04.2012 року та 29.05.2012 року. Проте, в обґрунтування фактів переслідування або загрози переслідування позивачем не надано жодних доказів.
Крім того, суд звертає увагу на те, що відповідно до пункту 164 глави 5 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особи, які вимушені покинути країну походження через внутрішні та міжнародні конфлікти, зазвичай не кваліфікуються як біженці за Конвенцією 1951 року і Протоколом 1967 року. Пунктом 65 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що переслідування зазвичай відносяться до дій влади країни.
Відповідно до Позиції ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців»факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і письмові. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу в правдивості своїх фактичних тверджень.
Натомість наведені позивачем обставини на підтримку своєї заяви про надання статусу біженця в Україні не підтвердженні будь-якими доказами і викликають істотні сумніви у їх об'єктивності та вірогідності з огляду на відсутність документів та неможливість підтвердження анкетних даних.
З аналогічних мотивів суд виходить при вирішенні питання про наявність у позивача підстав для визнання його в Україні особою, яка потребує додаткового захисту.
За правилами, встановленими статтею 6 Закону 3671-VI, не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Як встановлено судом під час розгляду даного публічно-правового спору, до приїзду в Україну позивач певний час незаконно перебував на території інших держав, зокрема Росії, однак про звернення для надання йому статусу біженця доказів не надав, а мета його перебування в Україні полягала у отриманні документів.
Крім того, відповідно до ч.2 ст. 5 Закону 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За змістом вказаного положення відповідний обов'язок особи, яка з наміром набути статус біженця, незаконно перетнула державний кордон України, необхідно розуміти як такий, що здійснений сумлінно і за першої можливості, тобто без необґрунтованих затримок.
Як вбачається з відомостей реєстраційного листка (а.с. 38-39), позивач незаконно перетнув кордон України ще 02.03.2012 року, однак із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в органи міграційної служби звернувся тільки 10.04.2012 року, не навівши при цьому обґрунтованих причин такого тривалого зволікання.
Відповідно до ч.4 ст. 8 Закону 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
Частиною 6 зазначеної статті 8 Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону .
На підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження наявних у справі доказів, оцінивши належність, допустимість та достовірність кожного із них окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до переконання, що УДМС у Вінницькій області, приймаючи рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання позивачці статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, правильно встановив відсутність у неї передбачених законами України та нормами міжнародного права умов для надання їй відповідного статусу.
Відтак, заявлений адміністративний позов задоволенню не підлягає.
В силу вимог ст. 94 КАС України підстав для присудження позивачу понесених ним судових витрат у справі немає.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.
Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Головуючий суддя Жданкіна Наталія Володимирівна
Суддів: Воробйової Інни Анатоліївни
Комара Павла Анатолієвіча