Справа №1490/4242/12 24.10.2012 24.10.2012 24.10.2012
Справа № 22ц-2836/12 Головуючий у 1-й інстанції Коваленко І.В.
Категорія Доповідач апеляційного суду Кушнірова Т.Б.
Ухвала
Іменем України
24 жовтня 2012 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:
головуючого - Буренкової К.О.,
суддів: Кушнірової Т.Б.,Кутової Т.З.,
при секретарі Дубовій К.В.,
за участю:
- позивача ОСОБА_2,
- представника позивача ОСОБА_3,
- представника відповідача ОСОБА_4,
- представника третьої особи по справі ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу
за апеляційною скаргою
ОСОБА_2
на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 серпня 2012 року
за позовом
ОСОБА_2 до ОСОБА_6
про
визнання договору дарування недійсним,
У квітні 2012 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_6 про визнання договору дарування квартири недійсним.
Позивач зазначав, що квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належала по 1/3 частки ОСОБА_7, його батьку ОСОБА_8 та матері ОСОБА_9
Після смерті ОСОБА_10, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1, її частку квартири успадкувала ОСОБА_9 27 жовтня 2003 року за договором дарування від ОСОБА_8 та ОСОБА_9 подарували вказану квартиру ОСОБА_6
Вважає, що цей договір вчинений в момент поганого самопочуття і безпорадного стану батька та під впливом обману матері, оскільки вона вважала, що відповідачка буде її доглядати. Але, як з'ясувалось у подальшому, в останньої таких намірів не було. Посилаючись на наведене та приписи ст. ст. 225, 230 ЦК України позивач просив визнати договір дарування недійсним.
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 серпня 2012 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм матеріального права.
Перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню із наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що трикімнатна квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належала ОСОБА_8 - 1/3 частка та ОСОБА_9
27 жовтня 2003 року між ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_6 був укладений договір дарування, за яким ОСОБА_8 та ОСОБА_9 подарували належну їм квартиру своїй онуки ОСОБА_6 Договір був посвідчений державним нотаріусом Другої Миколаївської державної нотаріальної контори ОСОБА_11
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 помер, а ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_9
За життя ОСОБА_8 та ОСОБА_9 не оспорювали договір дарування у судовому порядку.
Наполягаючи на задоволенні позову, ОСОБА_2 посилався на те, що вказаною угодою порушені його права як спадкоємця. На час укладання угоди, його батько ОСОБА_8 міг не розуміти значення своїх дій та керувати ними, а мати - ОСОБА_9 була введена в оману відповідачкою ОСОБА_6 стосовно умов і наслідків правочину.
Статтею 548 ЦК Української РСР 1963 року (чинного на час укладення спірної угоди), встановлено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
За змістом ч.1, ч. 2 ст. 549 цього Кодексу, спадкоємець визнається таким, що прийняв спадщину, як у разі подання ним у шестимісячний строк відповідної заяви до державної нотаріальної контори, так і в разі фактичного його вступу в управління або володіння спадковим майном, що означає можливість спадкоємця мати майно у своєму віданні, вчинення ним відповідних дій стосовно зазначеного майна до закінчення шестимісячного строку з часу відкриття спадщини.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 із відповідною заявою до нотаріальної контори у встановлений ч. 2 ст. 549 ЦК УРСР строк не звертався за прийняттям спадщини і фактично не прийняв спадщину після смерті батька ОСОБА_8
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Приймаючи до уваги те, що ОСОБА_2 не є спадкоємцем за законом майна померлого ОСОБА_8, яким останній до того ж розпорядився за життя, а тому не можна вважати, що порушені його майнові права щодо спадкового майна.
З матеріалів справи також вбачається, що після смерті матері позивача -ОСОБА_9 позивач 03 серпня 2012 року, тобто у встановлений ст. 1270 ЦК України шестимісячний строк подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.
Обгрунтовуючи вимоги щодо визнання угоди недійсною, позивач посилався на те, що договір дарування 27 жовтня 2003 року укладено його матір'ю під впливом обману з боку відповідачки щодо фактичних умов і наслідків укладення цього правочину.
Відповідно до ст. 57 ЦК Української РСР 1963 року, чинного на час виникнення спірних правовідносин, угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.
Згідно роз'яснень, що містяться в п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року, № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», тільки при доведеності факту обману (тобто винних дій сторони в угоді) і безпосереднього впливу цього обману на волевиявлення іншої сторони укласти оспорювану угоду на зазначених в угоді умовах, така угода могла бути визнана недійсною на підставі ст. 57 ЦК Української РСР.
Така ж правова позиція викладена і в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 6 листопада 2009 року.
Виходячи з вимог закону, та враховуючи, що оскільки позивач не був стороною оспорюваної угоди, а тому підстави, передбачені ст. 57 ЦК Української РСР для визнання її недійсною за його позовом відсутні.
Встановивши наведені обставини, суд прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність вимог у ОСОБА_2 щодо визнання угоди недійсною з підстав, передбачених ст. 57 ЦК Української РСР 1963 року та необгрунтованість вимог про визнання цієї ж угоди недійсною з підстав, передбачених ст.55 ЦК Української РСР.
Посилання суду першої інстанції на положення ЦК України в редакції 2004 року хоча і є помилковими, оскільки спірні правовідносини врегульовані ЦК Української РСР 1963 року, але це не вплинуло на правильність висновків суду по суті спору.
Крім цього, посилання суду на пропуск позивачем строку позовної давності є зайвими та також не впливають на правильність висновків суду.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд безпідставно відмовив у призначенні посмертної судово - психіатричної експертизи по справі, яка є обов'язковою відповідно до ст. 145 ЦПК України, не є підставою для скасування рішення суду, оскільки вирішуючи даний спір, суд не виходив із стану здоров'я ОСОБА_8 під час укладання угоди, а відмовив у задоволенні позову з інших підстав.
Враховуючи наведене, колегія не вбачає підстав для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 серпня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий
Судді