26 вересня 2012 р.Справа № 2а-4839/12/2070
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Калитки О. М.
Суддів: Бенедик А.П. , Калиновського В.А.
за участю секретаря судового засідання Дерев'янко А.О.
представник позивача Лихогляд А.С.
представник відповідача Хорольська Г.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Основ'янської міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області Державної податкової служби на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25.06.2012р. по справі № 2а-4839/12/2070
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ХЛВЗ"
до Основ'янської міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області Державної податкової служби
про скасування податкового повідомлення - рішення,
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "ХЛВЗ", звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м.Харкова, в якому просив скасувати податкове повідомлення-рішення № 0001332310 від 23.11.2011 року, яким підприємству зменшено розмір від'ємного значення з податку на додану вартість у розмірі 353055,00 грн.
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 25 червня 2012 року адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ХЛВЗ" задоволено.
Скасовано податкове повідомлення-рішення №0001332310 від 23.11.2011р. ДПІ у Комінтернівському районі м. Харкова.
Стягнуто з державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ХЛВЗ" сплачений судовий збір у розмірі 2 146 (дві тисячі сто сорок шість) гривень 00 коп.
Відповідач, не погодившись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25.06.2012р. та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, відповідач посилається на прийняття оскаржуваної постанови при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також на доводи та обставини, викладені в апеляційній скарзі.
Позивач надав письмові заперечення на апеляційну скаргу, в яких, посилаючись на обґрунтованість та об'єктивність рішення суду, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити, посилаючись на доводи та обґрунтування, викладені в апеляційній скарзі.
Представник позивача, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити його без змін, а апеляційну скаргу відповідача без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, представника позивача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ХЛВЗ", пройшовши передбачену діючим законодавством процедуру державної реєстрації, набув статусу суб'єкта господарювання - юридичної особи, про що йому видане відповідне свідоцтво.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ХЛВЗ" взяте на податковий облік в ДПІ у Комінтернівському районі м. Харкова 07.02.2002 року за № 53, і станом на даний час перебуває на обліку в Основ'янській міжрайонній державній податковій інспекції у м.Харкові Харківської області ДПС.
Фахівцями державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м.Харкова була проведена планова виїзна перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства, валютного та іншого законодавства України за період з 01.07.2009 року по 30.09.2010 року. За результатами перевірки складено акт № 248/23-104/31798944 від 21.03.2011 року.
23.11.2011 року відповідачем було винесено податкове повідомлення-рішення № 0001332310 від 23.11.2011 року, яким підприємству зменшено розмір від'ємного значення податку на додану вартість у розмірі 353055,00 грн.
Позивач не погодився з винесеним рішенням та оскаржив його до ДПА у Харківській області та до ДПА України.
За результатами розгляду скарги підприємства залишенні без задоволення, а податкове повідомлення -рішення -без змін.
За матеріалами справи вбачається, що підставою для встановлення вищевказаних порушень відповідачем стало наступне.
Актом перевірки, встановлено здійснення позивачем нікчемних операцій з ТОВ "Екотехпромсервіс", який згідно "Бази співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту на рівні ДПА України" має стан "23" - місцезнаходження не встановлено, а тому угоди укладені між позивачем та ТОВ "Екотехпромсервіс" визнані в акті перевірки нікчемними у зв'язку з тим, що даними угодами порушені ст. ст. 203, 215, 228 ЦК України в частині недодержання правочинів, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними. До такого висновку податковий орган прийшов з огляду на наступні порушення:
- до перевірки не було надано сертифікати якості та сертифікати відповідності по товаро-матеріальним цінностям, що зазначені у видаткових накладних;
- ТОВ "Екотехпромсервіс" не є виробником товаро-матеріальних цінностей, перелік яких наведено в накладних за період з 01.07.2009 року по 31.07.2010 року, виданих на адресу позивача, він є посредником;
- по ТОВ "Екотехпромсервіс" відсутня інформація щодо наявності виробничих потужностей, складських приміщень, достатньої кількості фахівців, які б могли здійснювати фінансово-господарську діяльність;
- відсутні товаро-транспортні накладні, що не доводить здійснення операцій по фактичному перевезенню від постачальника до покупця таких ТМЦ;
- відсутня інформація щодо виробника ТЦМ та дати їх виготовлення;
- постачальниками ТОВ "Екотехпромсервіс" є підприємства, які мають стани відмінні від нульового.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було правомірно сформовано податковий кредит з податку на додану вартість, що підтверджується належним чином оформлених первинних документів.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач виконав усі необхідні умови, передбачені діючим законодавством, які надають йому правові підстави для нарахування податкового кредиту.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Відповідно до пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.
Згідно з пунктом 1.7 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість" податковий кредит це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначене згідно з цим Законом
Підпунктом 7.4.1. пункту 7.4 статті 7 цього Закону України "Про податок на додану вартість" встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (робіт, послуг), але не вище рівня звичайних цін, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:
- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;
- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (робіт, послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.
Крім того, право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (роботи, послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
У відповідності до підпункту 7.5.1 пункту 7.5 ст. 7 Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:
- або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку і оплата товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;
- або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).
Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), які не підтверджені податковими накладними. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.
Згідно пп. 7.2.6 п. 7.2. ст. 7 зазначеного Закону податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.
Отже, в даному випадку контрагентом позивача були виписані податкові накладні з додержанням вимог пп. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".
Підпунктом 7.2.3 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" встановлено, що податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).
Підпунктом 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" встановлено, що право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.
Відповідно до пункту 6.2. Порядку заповнення податкової накладної № 166, податкова накладна дає право покупцю, зареєстрованому, як платник податку, на включення до податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість. В абзаці 1 пункту 5 Порядку № 166 зазначається, що податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення особою, яка не зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій не присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.
Письмовими доказами встановлено що сума податку на додану вартість, яка була включена позивачем до складу податкового кредиту у періоді, що перевірявся, підтверджена відповідними податковими та видатковими накладними.
Також встановлено, що розрахунки по укладеним між позивачем та його контрагентом договорам здійснювались в готівковій формі, що підтверджується квитанціями до прибуткового ордеру.
Суд першої інстанції правомірно посилався на те, що чинним законодавством України на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку перевірки відповідності законодавству установчих документів постачальників товару та дотримання ними вимог податкового законодавства.
На думку колегії суддів, суд першої інстанції правомірно зазначив, що навіть якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.
Чинне податкове законодавство не ставить в залежність право позивача на формування податкового кредиту від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету. Питання податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.
При цьому Закон України "Про податок на додану вартість" не встановлює обов'язку покупця сплачувати податок на додану вартість ще й до бюджету, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця в ціні товару. Покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця.
Таким чином, позивачем правомірно було сформовано податковий кредит з ПДВ за період, що перевірявся. Таке формування здійснено на підставі належним чином оформлених первинних документів.
Як свідчать письмові докази, оптова торгівля напоями, виробництво дисцильованих алкогольних напоїв, виробництво мінеральних вод та інших безалкогольних напоїв, тощо є основним видом діяльності позивача, що підтверджується довідкою з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України АА № 126094. Операції з реалізації товару відображені підприємством у бухгалтерському та податковому обліку.
Колегія суддів зазначає, що заборгованості за розрахунками за вищезазначеними договорами, згідно даним бухгалтерського обліку позивача не значиться, а товарно-матеріальні цінності придбавались позивачем з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.
Тобто порядок здійснення розрахунків в готівковій формі повністю відповідав вимогам Положення про ведення касових операцій в національній валюті в Україні, що підтверджується відповідними квитанціями до прибуткового касового ордеру.
Щодо твердження апелянта про те, що у результаті порушення контрагентом позивача своїх податкових зобов'язань, приписів господарського та цивільного законодавства (моральних засад), угоди, укладені з ним мають протиправний характер, а такий правочин, внаслідок якого неправомірно віднесений ПДВ до складу податкового кредиту за рахунок позивача по суті спрямований на незаконне заволодіння майном держави, суперечить інтересам держави і суспільства, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже згідно ч. 2 ст. 228 ЦК України є нікчемним, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Обґрунтування відповідача щодо нікчемності правочинів не є підставою для визнання таких правочинів нікчемними, оскільки відповідачем не доведено, на підставі якої саме статті Цивільного кодексу України правочини, вчинені між позивачем та його контрагентом є нікчемним.
Крім того, пунктом 3 ст. 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину).
Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Колегія суддів звертає увагу, що відповідачем не надано доказів ні до суду першої інстанції ні до суду апеляційної інстанції про те, що договори, які були укладені між позивачем та зазначеними вище контрагентами є недійсними.
Таким чином, відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України та згідно з позицією Верховного Суду України, викладеною в Узагальненнях "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 24.11.2008 р. - законодавцем закріплено презумпцію правомірності правочину. Правомірність є конститутивною ознакою правочину, як юридичного факту.
Згідно з приписами частини 2 статті 215 ЦК України правочин є нікчемним лише, якщо його недійсність встановлена законом.
Таким чином, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з частиною 1 статті 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
Суд першої інстанції правомірно вважав, що відповідач при складанні акту перевірки та прийнятті на його підставі оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, вийшов за межі своїх повноважень і самостійно, поза судовою процедурою, визнав вищезазначені договори, укладені між позивачем - з одної сторони та ТОВ "Екотехпромсервіс" - з другої сторони, недійсними.
Окрім цього, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо відсутності в позивача сертифікатів якості та сертифікатів відповідності по товаро-матеріальним цінностям, що зазначені у видаткових накладних та товаро-транспортних накладних, що не доводить здійснення операцій по фактичному перевезенню від постачальника до покупця таких ТМЦ, оскільки їх наявність підтверджується письмовим доказами у справі та договорами поставки, укладеними між ТОВ "Екотехпромсервіс" та позивачем, відповідно до яких постачання ТМЦ здійснювалось останнім та актами прийому-передачі ТЦМ.
Також колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про недоведеність факту транспортування товарно-матеріальних цінностей, оскільки як зазначено позивачем у поясненні до заперечення на апеляційну скаргу та підтверджено наявними у справі письмовими доказами, що відповідно до договорів зберігання №2/11-05-09 від 11.05.2009 року ТОВ «ХЛВЗ» зобов'язується зберігати майно (комплектуючі) передане ТОВ «Екотехпромсервіс», та договорів доручення №1/11-05-09 від 11.05.2009 року ТОВ «ХЛВЗ» зобов'язується здійснити приймання та відпуск майна (комплектуючих) від імені ТОВ «Екотехпромсервіс».
Таким чином, враховуючи положення зазначених договорів доручення та зберігання, укладених між позивачем та ТОВ «Екотехпромсервіс», факту транспортування товарно-матеріальних цінностей не могло бути, оскільки товарно-матеріальні цінності отримувалися позивачем від імені ТОВ «Екотехпромсервіс» на складі позивача, там же і відпускалися позивачемвід імені ТОВ «Екотехпромсервіс», після чого використовувалися у господарській діяльності підприємства.
Відповідно до ч.1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
Колегія суддів зазначає, що позивач, надавши письмові докази, що були предметом дослідження при проведенні перевірки та при розгляді справи судом першої інстанції, виконав вимоги ч.1 ст. 71 КАС України.
Натомість, відповідач, заперечуючи проти позову, в порушення вимог ч.2 ст. 71 КАС України, не надав жодних належних і допустимих доказів на підтвердження законності та обґрунтованості прийнятого податкового повідомлення -рішення, що є предметом оскарження позивачем.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Колегія суддів зазначає, що дії відповідача, пов'язані з прийняттям оскаржуваного податкового повідомлення -рішення, не кореспондуються з вимогами ч.2 ст. 19 Конституції України.
Відповідно до ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.
Колегія суддів вважає, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 25.06.2012 р. по справі № 2а-4839/12/2070 відповідає вимогам ст. 159 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта, відповідача у справі.
Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись із судовим рішенням суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 160, 167, 195, п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, п.1 ч.1 ст. 205, ст. ст. 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Основ'янської міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області Державної податкової служби залишити без задоволення.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25.06.2012р. по справі № 2а-4839/12/2070 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя (підпис)Калитка О. М.
Судді(підпис) (підпис) Бенедик А.П. Калиновський В.А.
ЗГІДНО З ОРИГІНАЛОМ: Калитка О. М.
Повний текст ухвали виготовлений 01.10.2012 р.