01 листопада 2012 року м. Київ К-24604/10
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Суддів:Черпіцької Л.Т.
Васильченко Н.В.
Розваляєвої Т.С.
провівши попередній розгляд адміністративної справи за касаційною скаргою Першого заступника прокурора Полтавської області на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 21.07.2009р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 28.01.2010р. у справі № 2-а-9893/09 за позовом Полтавського транспортного прокурора до Відкритого акціонерного товариства "Полтававтотранс" про зобов'язання вчинити дію, -
Полтавський транспортний прокурор звернувся до Відкритого акціонерного товариства "Полтаваавтотранс" з позовом, в якому просив зобов'язати привести у відповідність до вимог чинного законодавства наказ № 58 від 18.04.2008 року «Про затвердження тарифу на автостанційні послуги».
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що при винесенні вищезазначеного наказу ВАТ «Полтаваавтотранс»не враховано, що окрема категорія громадян має право на безоплатний проїзд автобусами приміських та міжміських маршрутів, у тому числі внутрішньорайонних, внутрішньо - та міжобласних, незалежно від відстані та місця проживання, а тому стягнення автостанційного збору з таких осіб є безпідставним.
Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 21.07.2009р., залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 28.01.2010р., в позові відмовлено.
На постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 21.07.2009р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 28.01.2010р. надійшла касаційна скарга Першого заступника прокурора Полтавської області, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, ставиться питання про їх скасування та прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», «Про соціальний захист дітей війни»передбачено право окремих категорій громадян безплатного проїзду автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, автобусами приміських і міжміських маршрутів, у тому числі внутрішньорайонних, внутрішньо - та міжобласних, незалежно від відстані та місця проживання. Відповідно, ці особи не сплачують вартості проїзду за користування пасажирськими транспортними засобами.
Водночас, відповідно до пп. 6 п. 2 «Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. N 176, вартість проїзду - сума, за якою автомобільний перевізник здійснює перевезення, що включає вартість за тарифом, страховий платіж та податок на додану вартість.
Згідно з ст. 37 Закону України «Про автомобільний транспорт»пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування.
Пунктом 116 вищезазначених Правил визначено, що за надання обов'язкових послуг, передбачених статтею 36 Закону України "Про автомобільний транспорт", з пасажира справляється автостанційний збір, що входить у вартість квитка. Стаття 37 Закону України «Про автомобільний транспорт»визначає, що до обов'язкових послуг, що повинні надаватися автостанціями пасажирам, належать: продаж квитків; користування приміщеннями для чекання поїздки, облаштованими місцями для сидіння; можливість користування громадськими вбиральнями; інформування щодо розкладу руху автобусів та вартості поїздки.
Автостанційний збір - плата за надання обов'язкових послуг автостанціями, що справляється з осіб, які придбавають квитки на проїзд автобусами приміських, міжміських та міжнародних маршрутів, і включається до вартості квитка. Розмір автостанційного збору визначається власником автостанції за погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими держадміністраціями, на території яких розташована автостанція.
Пп. 5 п. 2 «Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. N 176, розрізняє таке поняття як вартість квитка - сума, що складається з вартості проїзду автобусом, автостанційного збору, плати за послуги з попереднього продажу квитків (за наявності такої). П. 130 вищезазначених Правил передбачає, що особи, які користуються пільгами з оплати проїзду автобусами міжміського та/або приміського сполучення, звертаються у квиткову касу автостанції для внесення відповідної позначки до касової відомості та отримання квитка на пільговий проїзд, що не є тотожним придбанню квитка.
З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанції стосовно того, що коли особи, які користуються пільгами з оплати проїзду, купують квиток, то вони оплачують лише обов'язкові послуги, які надаються автостанціями, або послуги з попереднього продажу квитків (за наявності такої).
Таким чином, судова колегія дійшла висновку, що при вирішенні справи судами першої та апеляційної інстанцій вірно застосовані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. За таких обставин підстав для задоволення касаційної скарги судова колегія не вбачає.
Згідно із ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України
Касаційну скаргу Першого заступника прокурора Полтавської області відхилити, а постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 21.07.2009р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 28.01.2010р. залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України з підстав, у порядку та у строки, передбачені статтями 235-2391 КАС України.
Судді: