30 жовтня 2012 року Апеляційний суд Донецької області в складі:
головуючого-судді Пономарьової О.М.
суддів Соломахи Л.І., Шигірта Ф.С.
при секретарі Забавіній М.О.
за участю:
позивача ОСОБА_1
відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Донецької товарної біржі, ОСОБА_2 (третя особа - Перша артемівська державна нотаріальна контора) про визнання дійсним договору купівлі-продажу з апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 11 вересня 2012 року, -
11 липня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Донецької товарної біржі, ОСОБА_2 (третя особа - Перша артемівська державна нотаріальна контора) про визнання дійсним договору купівлі-продажу.
Зазначав, що 03 вересня 2001 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу, згідно якого ОСОБА_2 продала, а він придбав житловий будинок з господарськими будівлями, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 Артемівського району Донецької області, на земельній ділянці розміром 1200 кв.м. Зазначений договір був зареєстрований в Артемівській філії Донецької товарної біржі під № 262 - Н.
На протязі чотирнадцяти днів він зареєстрував цей договір в Комунальному підприємстві «Артемівське бюро технічної інвентаризації».
Посилаючись на те, що в теперішній час він бажає продати цей житловий будинок, проте Перша артемівська державна нотаріальна контора відмовляє йому у реєстрації договору купівлі-продажу житлового будинку, посилаючись на недійсність біржового контракту № 262-Н, оскільки така угода потребує обов'язкового нотаріального посвідчення, що згідно ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню і вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі, з метою відчуження належного йому житлового будинку просив:
- визнати дійсним договір купівлі - продажу (біржовий контракт № 262-Н) від 03 вересня 2001 року, зареєстрований Артемівською філією Донецької товарної біржі, та визнати за ним право власності на житловий будинок з господарськими будівлями, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 Артемівського району Донецької області, на земельній ділянці розміром 1200 кв.м. (а.с. 2-3).
Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 11 вересня 2012 року ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог відмовлено (а.с. 45-49).
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення його позову (а.с. 50-51).
В судовому засіданні апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 проти доводів апеляційної скарги не заперечувала.
Представник відповідача - Донецької товарної біржі та представник третьої особи - Першої артемівської державної нотаріальної контори у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Представник Донецької товарної біржі надіслав клопотання про розгляд справи у його відсутність.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_1, відповідача ОСОБА_2, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення з наступних підстав:
З матеріалів справи встановлено, що 03 вересня 2001 року в Артемівській філії Донецької товарної біржі був зареєстрований біржовий контракт № 262-Н, згідно якого член біржі (б/к № 308) в особі брокера ОСОБА_3, який діяв на підставі договору доручення № 843-Н від 03.09.01р. від імені ОСОБА_2 (Продавець), та член біржі (б/к № 309) в особі ОСОБА_4, який діяв на підставі договору доручення № 844-Н від 03.09.01р. від імені ОСОБА_1 (Покупець), уклали контракт про наступне:
Продавець продав, а Покупець придбав житловий будинок з господарськими спорудами, які розташовані за адресою: м. Соледар Артемівського району Донецької області АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці розміром 1200 кв.м. Характеристика об'єкта: житловий будинок саманний, обкладений цеглою, критий шифером, житлова площа 11,0 кв.м, інвентаризаційна оцінка згідно довідки-характеристики БТІ № 204 від 05 червня 2001 року - 5 680 грн. (п. 1).
Продаж вчинено за 1 800 грн. (п. 2).
Майно, що є предметом контракту, належить Продавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого Першою артемівською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2938 від 30.04.1993р., зареєстроване Артемівським БТІ за реєстровим номером № 1-41 (п. 3).
Згідно п. 2.1 Покупець зобов'язаний здійснити оплату за придбане майно в сумі 1 800 грн. в день підписання цього контракту.
Згідно п. 3.1, п. 1.5 контракту Продавець зобов'язується передати Покупцю продане майно з усіма необхідними документами у дводенний строк з моменту реєстрації даного контракту в Артемівській філії Донецької товарної біржі (а.с. 4).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку та підтвердження за ним права власності на цей житловий будинок, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на придбаний житловий будинок не ґрунтуються на законі, оскільки таке право позивача ґрунтується на договорі, укладеному у письмовій формі й додаткового визнання не потребує. У разі порушення такого права, позивач має право вимагати усунення таких порушень у порядку встановленому для захисту права власності.
Сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, відбулося повне виконання договору (відповідач не має матеріальних претензій до позивача, а позивач сплатив вартість майна), проте позивачем не доведено факт ухилення іншої сторони (відповідача) від нотаріального посвідчення договору, як не доведено і того факту, що будь-яка особа порушує, не визнає чи оспорює право власності позивача або оспорює дійсність біржового контракту № 262-Н від 03 вересня 2001 року.
ЦК України не передбачений такий спосіб захисту, як підтвердження права власності.
З такими висновками суду першої інстанції погодитися неможливо, оскільки вони є суперечливими та до них суд дійшов внаслідок порушення норм матеріального права.
Відповідно до частини 1 ст. 309 ЦПК України порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.
Відповідно до ст. 227 ЦК УРСР від 18 липня 1963р., який діяв на час виникнення спірних правовідносин 03 вересня 2001 року, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).
З матеріалів справи встановлено, що договір купівлі-продажу спірного житлового будинку (біржовий контракт № 262-Н) від 03 вересня 2001 року, укладений між Продавцем ОСОБА_2 та Покупцем ОСОБА_1 та зареєстрований в Артемівській філії Донецької товарної біржі, нотаріально посвідчений не був.
Відповідно до ст. 47 ЦК УРСР від 18 липня 1963р. нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 ст. 48 ЦК УРСР від 18 липня 1963р. по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Враховуючи зазначене, висновок суду першої інстанції про те, що право власності позивача на житловий будинок ґрунтується на договорі, укладеному у письмовій формі й додаткового визнання не потребує, є таким, що суперечить вимогам ст. 227, ст. 48 ЦК УРСР від 18 липня 1963р.
Посилання суду на те, що дійсність договору від 03 вересня 2001 року ніким не оспорюється, також є необгрунтованим, оскільки недійсність цього договору встановлена законом, а саме, ст. 227, ст. 47 ЦК УРСР від 18 липня 1963р., а тому він і не визнається особами публічного права, в тому числі, нотаріусом, що і є перешкодою для здійснення позивачем права розпорядження спірним майном.
Відповідно до частини 2 ст.47 ЦК УРСР від 18 липня 1963р., який діяв на час укладення угоди купівлі-продажу спірного житлового будинку, якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28.04.1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (із змінами згідно з постановою Пленуму Верховного Суду від 25.05.98 року № 15), яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, в тому числі при придбанні на біржових торгах) міни або дарування жилого будинку (квартири) чи його (її) частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб.
Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 105, 114 ЦК).
Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.
Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР від 18 липня 1963р. за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Суд першої інстанції правильно встановив, що між продавцем ОСОБА_2 та покупцем ОСОБА_1 було досягнуто згоди з усіх істотних умов, що підтверджується змістом біржового контракту № 262-Н, в якому зазначено предмет продажу, його характеристика, порядок передачі предмета продажу у власність покупця, визначена ціна продажу.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку і про те, що сторони повністю виконали угоду.
З матеріалів справи встановлено, що покупець ОСОБА_1 повністю сплатив продавцю ОСОБА_2 вартість житлового будинку, обумовлену в договорі, що підтверджується заявою відповідача ОСОБА_2 від 20 серпня 2012 року, згідно якої матеріальних претензій до позивача вона не має (а.с. 31).
Продавець житлового будинку ОСОБА_2 відповідно до п. 3.1.1, п. 1.5 договору отримала від покупця гроші, що вона підтвердила у судовому засіданні апеляційного суду, звільнила та в передбачений договором строк передала покупцю ОСОБА_1 спірний житловий будинок.
Позивач ОСОБА_1 згідно п. 3.2.2 договору купівлі-продажу прийняв від продавця ОСОБА_2 спірний житловий будинок та на виконання п. 5.3 біржового контракту 17 вересня 2001 року зареєстрував своє право власності в Бюро технічної інвентаризації відділу комунального господарства виконавчого комітету Артемівської міської ради, що підтверджується відповідним реєстраційним написом на договорі (а.с. 4).
Позивач вважав, що укладений договір є законним, оскільки згідно ст. 15 Закону України від 10.12.1991 року № 1956-XII «Про товарну біржу» угоди, зареєстровані на біржі, нотаріальному посвідченню не підлягають. Проте в 2012 році при вирішенні питання про продаж спірного житлового будинку він дізнався, що укладений між ним та ОСОБА_2 договір потребує обов'язкового нотаріального посвідчення.
Згідно п. 1.1, п. 1.7 «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5, який діє з 07 березня 2012 року, правочини щодо відчуження майна, право власності на яке підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується. Крім правовстановлюючого документа на житловий будинок, квартиру садибу та інше нерухоме майно, якщо воно підлягає реєстрації, долучається витяг із Реєстру прав власності на нерухоме майно.
З матеріалів справи встановлено, що на теперішній час друга сторона угоди - продавець ОСОБА_2 від нотаріального оформлення угоди ухиляється, а саме, не бажає з'являтися у нотаріальну контору.
Як обґрунтовано зазначає позивач в апеляційній скарзі, на теперішній час відповідач ОСОБА_2 не має для нотаріального посвідчення договору ні правовстановлюючих документів на спірний житловий будинок на своє ім'я, та через реєстрацію в вересні 2001 року права власності позивача на спірний житловий будинок не може без оскарження в судовому порядку законності такої реєстрації права власності за позивачем отримати витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно, які потрібно надати нотаріусу.
Зазначене підтверджується, як п. 1.1, п. 1.7 «Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», який затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5, а також п. 3.5.5. «Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно», яке затверджено наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 року № 7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28.07.2010 року № 1692/5), зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 року за № 157/6445, згідно якого реєстратор БТІ відмовляє у проведенні державної реєстрації прав, якщо заявлене право вже зареєстроване.
Враховуючи зазначене, висновок суду першої інстанції про те, що позивачем не доведено факт ухилення продавця ОСОБА_2 від нотаріального посвідчення договору, є таким, що не відповідає обставинам справи, про що обгрунтовано зазначає позивач в апеляційній скарзі.
Із змісту договору купівлі-продажу № 262-Н від 03 вересня 2001 року встановлено, що будь-яких протизаконних умов він не містить.
Згідно розширеного витягу з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на запит органу державної влади від 29 жовтня 2012 року на спірний житловий будинок АДРЕСА_1 м. Артемівськ Донецької області заборона на відчуження або арешт за вилученими та чинними записами відсутня (а.с. 66).
Апеляційним судом встановлено, що будь-які перешкоди для нотаріального посвідчення договору на час його укладення були відсутні, що договір не був посвідчений нотаріально в зв'язку із неправильним тлумаченням на той час ст. 15 Закону України «Про товарну біржу», згідно якого угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню, що не виключало дотримання при його укладенні вимог ст. 227 ЦК УРСР 1963р.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України від 16 січня 2003 року, який діє з 01 січня 2004 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності., а тому посилання суду першої інстанції при вирішенні зазначеного спору на норми ст. 657, ст. 220, частини 3 ст. 334 ЦК України 2003р. є порушенням норм матеріального права, оскільки зазначені норми матеріального права на правовідносини, що виникли між сторонами, не розповсюджуються.
Висновок суду першої інстанції про те, що ЦК України не передбачений такий спосіб захисту порушеного права, як підтвердження права власності, також не ґрунтується на законі.
Згідно ст. 16 ЦК України 2003р. кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.
Такий спосіб захисту цивільних прав був передбачений і ст. 6 ЦК УРСР 1963р.
Що стосується некоректного зазначення позивачем «підтвердження права», замість передбаченого законом «визнання права», то суд зобов'язаний виходити з обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в разі застосування позивачем не тієї норми закону чи некоректного способу захисту цивільного права суд мав уточнити спосіб захисту, який відповідає нормі закону, незалежно від відсутності посилань на це позивача. Зазначене роз'яснення міститься в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», згідно якого предмет позовних вимог зазначається виходячи з вимог закону, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, та підстав заявленої вимоги.
Враховуючи зазначене, апеляційний суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного між ним та ОСОБА_2 03 вересня 2001 року та зареєстрованого в Артемівській філії Донецької товарної біржі під № 262-Н, та визнання за ним права власності на цей житловий будинок є такими, що ґрунтуються на законі та підлягають задоволенню.
Рішення суду про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, як таке, що постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. 307, ст. 309, ст. 314, ст. 316 ЦПК України, апеляційний суд Донецької області, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 11 вересня 2012 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Визнати дійсним договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, зареєстрований 03 вересня 2001 року в Артемівській філії Донецької товарної біржі за № 262-Н, згідно якого ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купив житловий будинок номер 44 з господарськими спорудами, які розташовані за адресою: м. Соледар Артемівського району Донецької області АДРЕСА_1, на земельній ділянці розміром 1200 кв.м.
Визнати за ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець м. Торезу Донецької області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2, ІНН НОМЕР_1) право власності на житловий будинок номер 44 з господарськими спорудами, які розташовані за адресою: м. Соледар Артемівського району Донецької області АДРЕСА_1.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.
Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий: О.М. Пономарьова
Судді: Л.І. Соломаха
Ф.С. Шигірт