ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
02 жовтня 2012 року 15:14 № 2а-11969/12/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії:
головуючого судді Шулежка В.П.,
судді Іщука І.О.,
судді Погрібніченка І.М.,
при секретарі Воронюк М.М.,
за участю сторін:
позивач -ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_2.,
представники відповідача - Салімський О.В.,
за участю перекладача - ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом громадянина Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 341-12 від 26.07.2012 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, зобов'язання вчинити певні дії,-
З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 26.07.2012 р. № 341-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, зобов'язання повторно розглянути заяву Позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що оспорюване рішення є протиправним, оскільки прийняте з порушенням приписів Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту", а відтак підлягає скасуванню. Одночасно, на думку позивача, відповідачем не виконано обов'язків, покладених на нього Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки останній не збирав та не аналізував навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах. Таке зловживання процедурою явно свідчить не лише про порушення принципів об'єктивності, добросовісності та своєчасності прийняття рішень органами державної влади, а й про упереджене ставлення до позивача.
В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали повністю та просили суд позов задовольнити.
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував у повному обсязі з підстав, викладених у письмових запереченнях на позов та зазначив суду, що до України позивач прибув нелегально з території третьої безпечної країни (Російська Федерація) без документів, що посвідчують особу, а відповідно до чинного законодавства України особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту якщо стосовно неї встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця, перебувала в третій безпечній країні.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали судом встановлено наступне.
Матеріалами особової справи встановлено, що громадянин Сомалі ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 р. н., за національністю - сомалієць (клан Мідган), за віросповіданням -мусульманин.
До України позивач прибув 08.09.2011р. нелегально з території третьої безпечної країни (Російська Федерація) без документів, що посвідчують особу.
У своїй заяві про надання статусу біженця, яку позивач30.01.2012р. подав до органу міграційної служби, та відповідній анкеті позивач вказав причини, через які він змушений був залишити країну громадянської належності.
Так, в заяві на статус біженця, анкеті та під час співбесіди позивач стверджував, що станом на теперішній час в Сомалі відбуваються переслідування таких осіб як він, тобто через конвенційні причин, зокрема зазначав наступне:«..Я поїхав з країни свого походження в цілях безпеки. По-перше, терористична група, яка діє в Сомалі, а саме Аль Шабаб на початку 2011 року почали звинувачувати мене в тому, що я надаю інформацію про них державним органам. По-друге, моє плем'я Мідган (мадібан), є одним з найменших в Сомалі. До нас дуже погано ставляться і ущемляють наші права. Тому я з дружиною і донькою вирішив поїхати з країни, а якщо я повернуся в Сомалі, то члени Аль Шабаб вб'ють мене».
Рішенням ДМС України від 26.07.2012р. № 341-12 відмовлено громадянину Сомалі ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки встановлено, що умови, передбачені п.1 та 13 частини першої ст. 1 вказаного Закону відсутні.
Повідомленням № 87 від 16.08.2012 р. Головного управління ДМС в м. Києві про відмову у визнанні біженцем, яке отримано позивачем 27.08.2012 р. проінформовано ОСОБА_1 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»(далі - Закон) особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтувати, що вона є жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, задокументовані докази наявності переслідувань у країні громадянської належності позивача відсутні. Інформація, отримана органом міграційної служби, ґрунтується виключно твердженнями самого позивача.
Надана заявником інформація носить суперечливий характер, що знижує ступінь правдивості його тверджень та викликає недовіру до заявника.
Так, у заяві-анкеті від 30.01.2012р. заявник вказав, що належить до соціально незахищеного клану. Проте, у ході співбесіди від 13.02.2012р. позивач вказав, що проживав у місті Афгоє, працював на фермі і у себе на землі.
У відповідності до офіційної позиції ООН, факти в підтвердження заяв біженців визначають шляхом підтверджень або доказів викладеного. Обов'язок надання доказів покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином заявник зобов'язаний доказувати достовірність своїх тверджень і точність фактів на яких ґрунтується його заява.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Вказане знаходить своє підтвердження і у національному законодавстві.
Відповідно до п. 4.1. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011р. № 649 під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону; б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 14).
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
В той же час, відповідно до п. 10 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні»від 25.06.2009р. № 1, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження
Судом встановлено, що відповідач в порядку, встановленому чинним законодавством, провів перевірку наявності чи відсутності у позивача підстав для отримання додаткового захисту.
Крім того, як встановлено судом та не заперечувалось позивачем, останній за допомогою своїх знайомих отримав візу для в'їзду до Росії.
У судовому засіданні позивач визнав, що у Російській Федерації його життю нічого не загрожувало. Також позивач визнав, що він не звертався до органу міграційної служби Російської Федерації, перебуваючи на території цієї країни протягом терміну, достатнього для звернення (приблизно один місяць).
В подальшому ОСОБА_1 потрапив на територію України з Російської Федерації.
Згідно ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частина 22 статті 1 вказаного Закону дає визначення терміну: "третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, за винятком транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна:
дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;
дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту;
має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;
забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним;
погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Державною митною службою України досліджено, з чим погоджується суд, що Російська Федерація підпадає під таке визначення третьої безпечної країни, оскільки:
дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання);
дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховного Совета Російської Федерації від 13.11.1992 № 3870-1 "Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців" Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації);
має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації "Про біженців" від 19.02.1993 № 4528-1) яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним.
Статтею 10 Закону встановлено, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції може вимагати подання додаткової інформації від органу міграційної служби, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Як вбачається з матеріалів справи, за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача ГУДМС України в м. Києві 17.05.2012р. складено вмотивований висновок щодо відсутності відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якої встановлено, що загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону обставин, у тому числі тих, що вказав позивач.
Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідно до пунктів 4 та 6 ч. 1 ст. 6 Закону у позивача присутні одночасно дві умови, за наявності хоча б однієї з яких, особа не визнається біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця, перебувала в третій безпечній країні.
Беручи до уваги вищезазначене, суд приходить до висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 26.07.2012 р. № 341-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні є обґрунтованим та прийнято Державною міграційною службою України у межах повноважень та з підстав, передбачених чинним законодавством України.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Зважаючи на викладене, відповідач по справі, як суб'єкт владних повноважень, повністю виконав покладений на нього обов'язок щодо доказування, спростував у повному обсязі твердження позивача та довів правомірність своїх дій.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог і відсутність підстав для їх задоволення.
Керуючись ст.ст. 94, 158-163 КАС України суд,-
В задоволенні позовних вимог громадянина Сомалі ОСОБА_1 відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі до Окружного адміністративного суду міста Києва апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.
Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.
Повний текст постанови складений та підписаний 08.10.2012 року.
Головуючий суддя В.П. Шулежко
Суддя І.О. Іщук
Суддя І.М. Погрібніченко