Справа № 22/0591/1088/2012 Головуючий у 1 інстанції Федотова В.М.
Категорія 54 Доповідач Кочегарова Л.М.
19 червня 2012 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:
головуючого Ігнатоля Т.Г.
суддів Сорока Г.П. Кочегарової Л.М.
при секретарі Велигоненко В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом Державного підприємства «Маріупольський морський торгівельний порт» (далі ДП «ММТП») до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди за апеляційною скаргою позивача на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 11 травня 2012 року
Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 11 травня 2012 року в задоволенні позовних вимог ДП «ММТП» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди в сумі 6 772 грн.92 коп. відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено норми матеріального і процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача - Ямпілець Ю.Г., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що Маріупольським відділом КРУ в Донецькій області була проведена позапланова ревізія окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП «ММТП» за період з 1 липня 2006 року по 1 травня 2009 року і зокрема, перевірявся облік витрат та списання пального, яке використовувалося при роботі автобусів автогосподарства порту.
За результатами ревізії був складений акт № 05-931/075 від 28 серпня 2009 року, відповідно до якого ревізори дійшли висновку про необґрунтоване списання на підприємстві дизельного пального на суму 409, 62 тис.грн., внаслідок завищення фактичних відстаней маршрутів з перевезення робочих порту на роботу та з роботи автобусами автогосподарства порту, без документального підтвердження виконання додаткових завдань, крім здійснення руху за вказаними маршрутами за графіками за вказаний період, що є порушенням п.1, 8 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», п. 12 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати», затвердженого наказом Мінфіну України № 318 від 31 грудня 1999 року.
Відповідно до акту ревізії КРУ, підприємству 10 вересня 2009 року була пред'явлена вимога про усунення порушень, якою позивача було зобов'язано вжити заходи щодо відшкодування сум необґрунтовано списаного дизельного палива шляхом внесення винними особами коштів до каси або перерахування коштів на рахунки підприємства.
Постановами Донецького окружного адміністративного суду від 8 грудня 2010 року (справа № 2а-26084/10/0570), Донецького апеляційного адміністративного суду від 2 листопада 2010 року (справа № 2а-182775/09/0570) та ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2011 року (справа № 2а-26084/10/0570) вимога КРУ № 25-01-34/2419 від 10 вересня 2009 року, в частині зобов'язання порту вжити заходів щодо відшкодування сум необґрунтовано списаного дизельного палива, визнана законною та підлягає виконанню.
На виконання судових рішень адміністративного суду, ДП «ММТП» було видано наказ № 182 від 5 квітня 2011 року, згідно з яким проведено корегування бухгалтерського обліку на суму вартості списаного пального, встановлену перевіряючими під час проведення ревізії порту.
Даним наказом відповідачу ОСОБА_1, який з 5 січня 1994 року працює водієм автотранспортних засобів Маріупольського морського торгівельного порту, було запропоновано у добровільному порядку відшкодувати вартість дизельного пального в сумі 6 772 грн.92 коп., але відповідач з цим не погодився.
Відмовляючи ДП «ММТП» в задоволенні позову до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися, оскільки вони випливають з обставин справи, наявних у справі доказів та відповідають нормам матеріального права.
Згідно ч.1,2 ст.130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Відповідно до ст.132 КЗпП України, за шкоду заподіяну підприємству при виконанні трудових обов'язків працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна шкода понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.
Згідно п.2 ст. 134 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації у випадку, коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами.
Відповідно до п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» (з наступними змінами), суд у кожному випадку зобов'язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 135-3, 137 КЗпП залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з'ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника).
Згідно з п.4 зазначеної постанови під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати.
З матеріалів справи вбачається, що згідно вимоги КРУ від 10 вересня 2009 року, в результаті ревізії встановлено необґрунтоване списання дизельного палива внаслідок завищення фактичних відстаней маршрутів з перевезення робочих порту на роботу та з роботи автобусами автогосподарства порту, визначених контрольними замірами, без документального підтвердження виконання додаткових завдань, крім здійснення руху за вказаними маршрутами за графіком за період з 1 липня 2006 року по 1 травня 2009 року на суму 409,62 тис.грн. Перевіркою встановлено, що відповідальними особами є начальник автогосподарства порту та його заступник (а.с.7-8).
Згідно зведеної таблиці, за період роботи ОСОБА_1, з червня 2006 року по травень 2009 року, зайво списано дизельне паливо на суму 6 772 грн.92 коп. (а.с.9).
З наказу № 182 від 5 квітня 2011 року, яким запропоновано відповідачу відшкодувати шкоду у зазначеному розмірі, вбачається, що в ході перевірки автогосподарства порту робочою комісією, створеною наказом по порту від 25 червня 2009 року № 268, були виявлені факти порушень встановлених вимог з ведення подорожньої документації з боку диспетчерів автогосподарства та недостатнього контролю за роботою підлеглих працівників з боку керівництва автогосподарства, що стало підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності начальника автогосподарства, заступника начальника автогосподарства з експлуатації, начальника автоколони автогосподарства, старшого диспетчера та диспетчерів автогосподарства порту (а.с.18-20).
Відповідно до ст.39 Закону України «Про автомобільний транспорт» водій зобов'язаний дотримуватися визначеного маршруту та розкладу руху автобуса, водію забороняється змінювати маршрут та розклад руху.
Згідно ст. 1 Закону України «Про автомобільний транспорт» подорожній лист - це документ установленного зразка для визначення та обліку роботи транспортного засобу.
Згідно з п.1.3 Інструкції про порядок застосування подорожнього листа службового легкового автомобіля та обліку транспортної роботи, затвердженої Наказом Державного комітету статистики України № 74 від 17 лютого 1998 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 5 березня 1998 року за № 149/2589, подорожний лист службового легкового автомобіля типової форми № 3 є для перевізника підставою для обліку транспортної роботи та списання витраченого пального на загальний пробіг службових легкових автомобілів, а також для розрахунків між перевізником і замовником за надання транспортних послуг.
Даною Інструкцією визначено порядок заповнення та видачі подорожнього листа. Зокрема, в рядку «Автомобіль прийняв» водій своїм підписом засвідчує прийняття автомобіля технічно справним і одержання завдання; в рядку «Автомобіль здав» водій своїм підписом стверджує здачу автомобіля механіку в технічно справному (несправному) стані. Що ж стосується рядків 8-10 розділу Ш «Рух пального», на які позивач посилається як на підству своїх вимог, то в них заправник (або інша відповідальна особа перевізника) записує марку, код, залишки і кількість виданого пального та стверджує ці дані підписом. Положеннями зазначеної Інструкції зобов'язання щодо заповнення та видачі подорожнього листа щодо зазначенням маршруту руху, виконання додаткових завдань, часу виконання роботи, витрат пального, показників спідометра та повернення автомобіля в гараж покладено на диспетчера, відповідальну особу, в чиє розпорядження направлено транспортний засіб, заправника та механіка.
Зазначеною Інструкцією не передбачено зобов'язань водія та його відповідальності за правильність заповнення подорожнього листа щодо відображення руху за маршрутом чи виконання додаткових завдань та витрат пального.
Заперечуючи проти позову, відповідач стверджував, що він виконував роботу відповідно до маршруту та наданих диспетчером, адміністрацією автогосподарства порту додаткових завдань, руху поза маршрутом чи додаткових завдань не здійснював.
Представник позивача в судовому засіданні не заперечував, що відстань маршруту руху була встановлена окремим наказом по порту і витрати пального списувались відповідно до цієї відстані, а також, що відповідачу видавались завдання на виконання додаткових робіт, окрім руху за маршрутом.
Будь-яких доказів, які б свідчили про відхилення відповідача від визначеного маршрутом руху або використання автомобіля без вказівки диспетчера чи адміністрації автогосподарства порту на виконання додаткових робіт поза маршрутом руху, ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не надано. Також не надано суду ніяких доказів про покладання на відповідача зобов'язань щодо правильності оформлення подорожнього листа та списання витрат пального.
Окрім того, ні в позовній заяві, ні в судовому засіданні не наведено будь-яких конкретних обставин порушення відповідачем дорожньо-транспортної дисципліни, відхилення від руху за встановленим маршрутом, завищення відстані встановленого маршруту безпосередньо водієм, самочинного виконання додаткових робіт поза маршрутом, того, що відповідач причетний до списання паливно-мастильних матеріалів та ніяких доказів про такі обставини суду не надано.
Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог на підставі доказів наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
У відповідності з вимогами ч.3 ст.10, ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно дійшов до висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки не встановлена вина відповідача у заподіянні підприємству матеріальної шкоди необґрунтованим списанням дизельного палива внаслідок завищення фактичних відстаней маршрутів та без документального підтвердження виконання додаткових завдань, окрім руху по маршруту, у зв'язку з чим доводи апеляційної скарги позивача про невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права є безпідставними.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд не звернув уваги на положення ст.139 КЗпП України, Інструкції з охорони праці № 7.1, Закону України «Про автомобільний транспорт», згідно яких на відповідача покладається обов'язок з дбайливого ставлення до майна підприємства та встановлено відповідальність за забезпечення схоронності автотранспортного засобу та інших матеріальних цінностей, що водієві забороняється відхилятися від встановлених маршрутів руху, є неспроможними, оскільки даним нормативним актам суд першої інстанції в своєму рішенні дав відповідний аналіз з урахуванням обставин справи по заявленим вимогам та наданим позивачем доказам.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд залишив без уваги Довідник кваліфікаційних характеристик, затверджений наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 14 лютого 2006 року (випуск 69) «Автомобільний транспорт», згідно якого на водія покладається обов'язок щодо належного ведення дорожньої документації, є безпідставними, оскільки суду не надано затвердженої у встановленому порядку посадової інструкції водія, яка б передбачала покладання на відповідача зобов'язань щодо заповнення подорожньої документації та відповідальність за невиконання цих обов'язків. Зазначеним довідником кваліфікаційних характеристик не визначається, які графи подорожньої документації зобов'язаний заповнювати водій, відповідальність його не встановлена. Окрім цього, даним Довідником зобов'язання щодо оформлення та видачі подорожньої документації, контроль за правильністю її оформлення та витратами пального покладається на ряд інших працівників автотранспортного підприємства.
Посилання в скарзі на те, що відповідач не надав ніяких доказів на підтвердження виконання ним додаткових завдань і це суд залишив без уваги, є безпідставними, оскільки відповідно до загальних вимог законодавства про працю, роботодавець повинен довести порушення працівником трудової дисципліни, а на працівника не покладаються зобов'язання щодо доведеності належного виконання ним своїх трудових обов'язків та дотримання трудової дисципліни.
Також колегія суддів не може погодитися з доводами позивача про поважність причин пропуску встановленого ч.3 ст.233 КЗпП України річного строку для звернення до суду з позовом про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству.
Як вбачається з матеріалів справи, акт ревізії КРУ було складено 28 серпня 2009 року і 10 вересня 2009 року позивачу пред'явлена вимога про усунення виявлених порушень. Однак, до суду з позовом про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівником при виконанні трудових обов'язків, позивач звернувся лише в липні 2011 року, тобто за межами річного строку, передбаченого ст.233 КЗпП України.
Поважності причин пропуску зазначених строків позивачем не наведено. Посилання на оскарження в судовому порядку акту ревізії та пред'явленої вимоги, тривалість розгляду цих справ не є поважними причинами, оскільки не є тими об'єктивними та непереборними причинами, які б перешкоджали зверненню до суду з позовом до відповідача про відшкодування матеріальної шкоди.
Тому, підстав для поновлення пропущеного позивачем строку для звернення до суду з позовом на підставі ч.4 ст.233 КЗпП України у справі не вбачається. Пропущення строку позовної давності без поважних на то причин є також підставою для відмови в задоволенні позову.
Ніяких нових обставин, які б не були предметом розгляду суду першої інстанції та могли б вплинути на правильність рішення суду позивачем не наведено та доказів не надано. В апеляційному суді представник позивача пояснив, що суду першої інстанції надано всі необхідні докази. Тому доводи апеляційної скарги про неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи є неспроможними.
Порушень норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, та є безумовною підставою для скасування рішення суду першої інстанції, у справі не встановлено.
Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів до уваги не приймає, оскільки вони не випливають з обставин справи, ніякими належними, допустимими та переконливими доказами не підтверджені, не ґрунтуються на законі та не спростовують правильність висновків і рішення суду першої інстанції.
Оскільки справа вирішена у відповідності з нормами матеріального права, рішення відповідає нормам процесуального права, підстав для його скасування немає.
Керуючись п.1 ч.1 ст.307, ст. 308 ЦПК України, колегія суддів, -
апеляційну скаргу Державного підприємства «Маріупольський морський торговельний порт» відхилити.
Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 11 травня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Судді