20 червня 2011 року 2а-2204/11/1070 м. Київ
Київський окружний адміністративний суд у складі:
головуючий суддя: Журавель В.О.
при секретарі судового засідання: Горбуновій К.С.,
за участю:
представника позивача - Яковчук Я.М.,
представника відповідача - не прибув,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом до проКиївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів Комунального підприємства «УЖКГ» стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, ВСТАНОВИВ:
10.05.2011 до Київського окружного адміністративного суду надійшов позов Київського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів до Комунального підприємства «УЖКГ»про стягнення заборгованості в сумі 47 759 грн. 22 коп.
Ухвалою від 12.05.2011 провадження у справі за цим позовом відкрито.
Позивач обґрунтував позовні вимоги тим, що відповідач порушив вимоги статті 19 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»(далі - Закон України від 21.03.1991 №875-ХІІ) і не виконав встановленого нормативу по створенню робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, тому зобов'язаний сплатити до Фонду соціального захисту інвалідів передбачені законом адміністративно-господарські санкції та пеню. Оскільки суму -47759 грн 22 коп., адміністративно-господарських санкцій та пені відповідач добровільно не сплатив, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення сум вказаної заборгованості.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити, надав пояснення, аналогічні викладеним у позові. Визнав, що робочі місця для працевлаштування інвалідів відповідачем створювалися, але норматив працевлаштування не виконано; вважає, що відповідач зобов'язаний самостійно здійснювати пошук інвалідів для забезпечення виконання нормативу їх працевлаштування.
Представник відповідача в судове засідання не прибув, позовні вимоги не визнав, надав письмові заперечення та пояснив, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для забезпечення працевлаштування інвалідів та недопущення господарського правопорушення.
Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Комунальне підприємство «УЖКГ»є юридичною особою -працедавцем, який відповідно до статті 18 Закону України № 875-ХІІ зобов'язаний виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів.
На виконання вимог п.2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70, щодо надання до центру зайнятості інформації про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів, відповідач щомісячно у 2010 році відповідно до вимог Інструкції щодо заповнення форми звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій», затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 №420 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 21.12.2005 за №1534/11814, подавав до Славутицького міськрайонного центру зайнятості звіт про наявність вакансій за 2010 рік (форма № 3-ПН, за січень -грудень 2010 року), згідно з яким відповідач самостійно зазначав кількість вакантних посад для інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях (Контролер технічного стану автотранспортних засобів - одна посада; Інженер з організації експлуатації та ремонту - одна посада; Слюсар з експлуатації та ремонту газового устаткування - три посади), створених відповідно до вимог статті 19 Закону України від 21.03.1991 №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Таким чином, упродовж 2010 року у відповідача працювали 2 інвалідів, які в подальшому звільнилися (ОСОБА_2 за власним бажанням - Наказ №68ос від 25.02.2010; ОСОБА_3 за власним бажанням - Наказ №224ос від 09.06.2010). Прийняті на роботу протягом 2010 року інваліди: ОСОБА_4 - Наказ №393ос від 06.12.2010.
Наведене підтверджується копіями вказаних звітів та листом № 162/03 від 26.01.2011 Славутицького міськрайонного центру зайнятості, згідно з яким центр зайнятості відповідно до наданих звітів направляв відповідачу для працевлаштування інвалідів, фактів відмови відповідача у працевлаштуванні інвалідів не було. Вказані обставини не заперечуються і позивачем.
Згідно з розрахунком, наданим позивачем, за порушення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідач зобов'язаний сплатити на користь Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції в зазначеній сумі, а саме 47759 грн 22 коп.
Суму адміністративно-господарських санкцій та пені відповідач добровільно не сплатив, тому позивач звернувся до суду про стягнення сум вказаної заборгованості.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.
Правові засади соціальної захищеності інвалідів в Україні, що гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, визначаються Законом України від 21.03.1991 №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Право інвалідів на працю, їх працевлаштування реалізується шляхом створення спеціального робочого місця, адаптацією основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.
За змістом статті 19 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Згідно з частиною 3 статті 18 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини 3 статті 18-1 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
У частині 1 статті 20 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк (ч. 2 ст. 20 Закону України від 21.03.1991 № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»).
Разом з тим, суд вважає, що адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25.06.1991 № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. У частині 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Як встановлено судом, на виконання вимог законодавства, відповідачем вжито усіх залежних від нього заходів для забезпечення працевлаштування інвалідів та недопущення господарського правопорушення; за наявності вакансій відповідач щомісячно направляв до уповноваженого органу відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування інваліда та створив відповідні робочі місця (Контролер технічного стану автотранспортних засобів - одна посада; Інженер з організації експлуатації та ремонту - одна посада; Слюсар з експлуатації та ремонту газового устаткування - три посади) але ці робочі місця залишились вакантними у зв'язку з тим, що інваліди, які працювали та які були направлені для працевлаштування центром зайнятості, звільнялися з роботи з причин, не залежних від відповідача (ОСОБА_2 та ОСОБА_3П.)
Суд бере до уваги, що відповідно до частини 3 статті 18-1 Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ не підприємство, а державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
У зв'язку з цим суд вважає, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування, тому у діях відповідача відсутній склад правопорушення, унаслідок чого на нього не може бути покладена відповідальність за відсутність інвалідів, які бажають працевлаштуватись, за відмову інвалідів, направлених на працевлаштування, від роботи, а також за ненаправлення уповноваженими органами додаткової необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватись на створені робочі місця.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
З урахуванням наведеного суд визнає необґрунтованими та спростованим твердження позивача про те, що відповідач повинен самостійно здійснювати пошук інвалідів для забезпечення їх працевлаштування.
Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 №1434, передбачено, що Фонд соціального захисту інвалідів є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці та підпорядковується йому, здійснює контроль за виконанням підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами і організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого Закону України від 21.03.1991 № 875-ХІІ
Згідно з пунктом 9 зазначеного Положення для реалізації покладених на Фонд соціального захисту інвалідів завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його працівників.
Основним завданням Фонду соціального захисту інвалідів, відповідно до пункту 3 цього Положення є, зокрема контроль за виконанням підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю (далі - роботодавці), нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого статтею 19 Закону У відповідності до покладених на Фонд завдань останній здійснює контроль за сплатою роботодавцями адміністративно-господарських санкцій і пені (підпункт 3 пункту 4 зазначеного Положення).
Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної влади, які у правовідносинах з роботодавцями, зокрема у зв'язку із здійсненням контролю за перерахуванням адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону, реалізують владні управлінські функції.
Право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку (частина 9 статті 20 Закону України від 21.03.1991 № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»). Отже, Фонд є суб'єктом владних повноважень, спори за зверненнями якого в силу пункту 4 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України розглядаються адміністративними судами.
Відповідно до статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Представником відповідача письмово надано обґрунтовані пояснення та відповідні докази на їх підтвердження щодо спростування вимог позивача, натомість останнім не доведено належними засобами доказування правомірності заявленого позову.
За таких обставин суд вважає вимоги позивача необґрунтованими, у зв'язку з чим у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.
Відповідно до вимог ст.94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). У справах, в яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються. У разі відмови у задоволенні позовних вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, а також залишення адміністративного позову без розгляду судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок Державного бюджету України.
Відповідач не надав суду доказів понесення ним судових витрат, тому підстави для присудження на його користь судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 11, 14, 70, 71, 72, 86, 94, 159 - 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Право, порядок і строки апеляційного оскарження визначено ст.ст.185-186 КАС України.
Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд.
Згідно з частиною другою статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя Журавель В.О.
Постанова у повному обсязі виготовлена 24 червня 2011 року.