31 липня 2012 року 2а-2956/12/1070
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Панченко Н. Д., при секретарі судового засідання Корецькому І.О., за участю
представника позивача: Петруньок С.М.,
представника відповідача: Донець Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
доПриватного акціонерного товариства «Таганча»
простягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,
Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (надалі - позивач) звернулось до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Приватного акціонерного товариства «Таганча»(надалі - відповідач) про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 75169,82 грн. та пені у розмірі 826,65 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем порушено вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», що полягає у непрацевлаштуванні інвалідів, відповідно до нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих.
За невиконання нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів до відповідача були застосовані штрафні санкції у розмірі 75169,82 грн. та нарахована пеня за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 826,65 грн. Оскільки, відповідачем у самостійному порядку грошові кошти на загальну суму 75996,47 грн. не сплачені, позивач просив їх стягнути у судовому порядку.
Представник позивача у судовому засіданні 31.07.2012 підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив суд позов задовольнити.
Відповідач позов не визнав, заперечення надав суду у письмовій формі. Просив суд у задоволені позову відмовити з огляду на те, що вжив всіх передбачених законодавством заходів по забезпеченню прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу.
Так, відповідно до тверджень відповідача, з огляду на приписи Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», ним були створені робочі місця для працевлаштування інвалідів з урахуванням нормативу робочих місць у порядку та у спосіб, визначений чинним законодавством України, здійснювалось інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця. Також відповідач зазначив, що обов'язок по працевлаштуванню інвалідів, відповідно до встановленого Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»нормативу робочих місць покладається на державну службу зайнятості.
Крім цього, відповідачем самостійно здійснювався пошук інвалідів для влаштування їх на роботу, шляхом направлення їм листів з пропозицією працевлаштування. З огляду на ту обставину, що відповідачем було вжито усіх залежних від нього заходів для забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, відповідач вважає вимоги позивача безпідставними та необґрунтованими, у зв'язку з чим просив суд у позові відмовити.
Представник відповідача у судовому засіданні 31.07.2012 заперечував з мотивів, викладених у письмових запереченнях.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Як встановлено судом, в січні місяці 2012 року відповідач подав до Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2011 рік (форма 10-ПІ) у якому зазначив, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 53 особи, серед яких штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність немає; кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" становить 2 особи; фонд оплати праці штатних працівників складає 1992000,00 грн. та середньорічна заробітна плата штатного працівника складає 37585,00 грн.
Відповідно до приписів статті 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.1991 № 875-XII (надалі -Закон України № 875-XII), з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. Право інвалідів на працю, їх працевлаштування реалізується шляхом створення спеціальних робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості (стаття 18 Закону України № 875-XII). При цьому, працевлаштування інвалідів, згідно з вимогами частини 3 статті 19 Закону України № 875-XII здійснюється підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю, самостійно у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Таким чином, обов'язок по працевлаштуванню інвалідів, відповідно до встановленого Законом України № 875-XII нормативу робочих місць покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
Крім цього, відповідно до положень статті 18 Закону України № 875-XII підприємства, установи, організації та фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця; створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, які передбачені чинним законодавством; надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів; звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, чинним законодавством щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на підприємства покладено обов'язок щодо створення визначеної згідно нормативу кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про наявність таких вільних робочих місць уповноважені органи влади.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону України № 875-XII для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до змісту частини п'ятої статті 19 Закону № 875-XII виконанням нормативу робочих місць вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
Як вбачається з наявного в матеріалах справи Звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2011 рік (форма № 10-ПІ) середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу у відповідача складає 53 особи.
У зв'язку з цим, з урахуванням положень частини першої статті 19 Закону України № 875-XII, для відповідача норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів становить 2 місця, в той час, як фактично у відповідача працювало за основним місцем роботи з 14.02.2008 до 08.06.2011 одна особа, якій відповідно до вимог чинного законодавства встановлена інвалідність, а з 08.06.2011 жодної.
Відповідно до наказу Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 № 420 "Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення" формою звітності про наявність вакантних місць на підприємстві є форма № 3-ПН "Звіт про наявність вакансій", яка подається підприємствами у разі потреби до державної служби зайнятості. Згідно з приписами Інструкції щодо заповнення форм звітності № 3-ПН, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 № 420, який зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 21.12.2005 за № 1534/11814, ця форма використовується для інформування населення про наявність вакансій, сприяння працевлаштуванню громадян, зареєстрованих у центрах зайнятості як такі, що шукають роботу, для підбору персоналу на замовлення роботодавців, для оцінки поточної потреби в кадрах та організації професійної підготовки населення відповідно до потреб ринку праці.
Таким чином, за своїм змістом звіт за формою 3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів для працевлаштування.
Як встановлено судом та не заперечувалось сторонами, відповідач щомісячно звітував до Богуславського районного центру зайнятості про наявність у нього вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів протягом 2011 року (вакантних посад) за формою № 3-ПН. При цьому, в звітах за січень, лютий, березень, квітень та травень відповідач зазначав про наявність у нього вакансій для інвалідів в кількості одного робочого місця за спеціальністю апаратник, у зв'язку з тим, що в період з 14.02.2008 по 08.06.2011 на підприємстві відповідача, на постійній основі, працювала громадянка ОСОБА_3, якій відповідно до вимог чинного законодавства встановлена інвалідність, а в звітах за червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад та грудень про наявність вакансій для інвалідів в кількості двох робочих місць за спеціальністю апаратник та прибиральник.
Окрім зазначеного, відповідачем додатково щомісячно здійснювалось запрошення осіб з обмеженими фізичними можливостями на роботу до приватного підприємства «Таганча»шляхом направлення їм листів з пропозицією щодо працевлаштування.
Відповідно до листа Богуславського районного центру зайнятості від 23.07.2012 № 308/03-12 відповідачу повідомлено, що протягом 2011 року не було можливості заповнення його вакансій для інвалідів, так як за даний період на обліку не перебувало жодного інваліда за місцем проживання с. Іванівка чи прилеглих до нього сіл.
Водночас, позивач, посилаючись на порушення відповідачем положень Закону України № 875-XII, не надав суду доказів того, що відповідачем не виділено та не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого законодавством нормативу, або ж доказів того, що останнім було відмовлено у працевлаштуванні інваліда за його зверненням чи за направленням відповідними органами державної служби зайнятості.
Разом з тим, матеріали справи містять інформацію про створення та виділення відповідачем робочих місць для працевлаштування інвалідів, з урахуванням нормативу, встановленого Законом України № 875-XII.
Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності суд дійшов висновку, що відповідачем були здійснені всі можливі заходи для забезпечення працевлаштування осіб з обмеженими можливостями, оскільки було створено необхідну кількість робочих місць виходячи з кількості працюючих інвалідів на підприємстві.
Положеннями частини першої статті 20 Закону України № 875-XII встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк (стаття 20 Закону України № 875-XII).
Разом з тим, адміністративно-господарські санкції, які застосовуються за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України, а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою для застосування господарсько-правової відповідальності до учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
У частині другій наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Аналізуючи викладені обставини у їх сукупності, суд дійшов висновку, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, оскільки ним у 2011 році вжито усіх залежних від нього заходів, які необхідні для виділення та створення у належній кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, їх пошуку та працевлаштування, а отже, у діях відповідача відсутня вина, наявність якої є обов'язковою умовою для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій, передбачених положеннями статті 20 Закону України № 875-XII.
В силу положень частини першої статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до положень частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Всупереч наведеним вимогам, позивачем не доведено належними та допустимими доказами невиконання або неналежного виконання відповідачем приписів Закону України № 875-XII.
З огляду на зазначене та зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійсненні нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідно місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). Приписами статті 97 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що грошовий розмір судових витрат, які повинні бути компенсовані, суд визначає за клопотанням однієї зі сторін. Проте, клопотання з цього приводу суду не заявлялись, а відтак, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статями 69, 71, 94, 97, 158-163, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову, - відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішення за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі проголошення лише вступної та резолютивної частини постанови або прийняття постанови у письмовому провадженні,- протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя Панченко Н.Д.
постанова виготовлена у повному обсязі та підписана - 02.08.2012