Справа №2-6347/11
3 серпня 2011 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська
у складі: головуючого судді - Трещова В.В.
при секретарі - Горбатенко Д.К.
за участю представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності,
Позивач звернулася до суду з вищезазначеним позовом в якому зазначила, що відповідачу на праві власності належить спірне за позовом майно, яке він подарував позивачці на підставі договору дарування укладеного у простій письмовій формі, але відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення договору дарування, тому позивач просила визнати за нею право власності на спірне за позовом майно.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав з підстав у ньому викладених, просив визнати право власності за позивачкою на спірне нерухоме майно.
Представник відповідача позов не визнала, просила у його задоволенні відмовити, посилаючись на недоведеність позовних вимог і недотримання сторонами вимог законодавства про нотаріальне посвідчення договору дарування.
Суд вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи приходить до наступного.
Судом встановлено, що відповідачу згідно договору купівлі продажу укладеному між ним та ТОВ «Південавтоматика»належить право власності на частини нежитлових приміщень будівель літ. А-4, Б-4, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а саме: в будівлі літ. В-4 в цокольному поверсі приміщення поз. У-1 - У-58 площею 563,6 м2., VI-1 - VI-17 площею 142,4 м2., загальною площею 706.0 м2 , що підтверджується текстом вказаного договору, дослідженим у судовому засіданні.
6 квітня 2010 року між сторонами справи в простій письмовій формі укладено договір дарування спірного за позовом майна, що підтверджується текстом вказаного договору, дослідженим у судовому засіданні.
Вирішуючи спір про визнання даного правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, суд враховує, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
При розгляді даної справи суд з'ясував, що оспорюваний правочин підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, у відповідності до вимог ч.2 ст.719 ЦК України
Даний правочин не був нотаріально посвідчений, оскільки жодна з сторін не зверталася до відповідної нотаріальної контори з метою його посвідчення, що не оспорюється сторонами справи.
Судом встановлено, що жодна з сторін фактично не ухилялася від його нотаріального посвідчення і така можливість сторонами невтрачена.
Суд приходить до висновку , що у зв'язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.
Таким чином позивачем не надано, а судом не встановлено належних та достатніх доказів наявності підстав для задоволення позову, тому у його задоволенні необхідно відмовити.
У відповідності до вимог ст.88 ЦПК України судові витрати повинні бути покладені на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. 215 ЦПК України, суд,-
В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності - відмовити у повному обсязі.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 223 ЦПК України.
Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції шляхом подання протягом десяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги.
Суддя В.В.Трещов