Справа №: 22-ц/0191/1023/2012Головуючий суду першої інстанції:Блейз І.Г.
Головуючий суду апеляційної інстанції:Редько Г. В.
"12" червня 2012 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:
Головуючого суддіРедько Г.В.
СуддівМоісеєнко Т.І., Полянської В.О.
При секретаріРемез Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині покупця та визнання права власності, за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 10 травня 2012 року,
У лютому 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині покупця та визнання права власності.
Позовні вимоги мотивовані тим, що між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 11 жовтня 2002 року було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку із надвірним прибудовами за адресою: АДРЕСА_1. Однак ОСОБА_7 не була покупцем даного будинку, а на неї було його тільки оформлено. Всі умови угоди, а також оплату продавцеві ОСОБА_8 вчинив він. Оскільки, фактичним покупцем вказаного будинку являється він, а тому існують правові підстави для визнання договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, укладеного 11 жовтня 2002 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7 удаваним в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 з моменту укладення, а також визнання за ним права власності на спірний будинок.
Рішенням Феодосійського міського суду АР Крим від 10 травня 2012 року позов ОСОБА_6 задоволено. Визнано договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 11 жовтня 2002 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Феодосійського міського нотаріального округу ОСОБА_9 та зареєстрований у реєстрі № 2842 удаваним в частині зазначення покупцем ОСОБА_7 з моменту укладення. Визнаний покупцем за зазначеним договором купівлі-продажу ОСОБА_6 Визнано за ОСОБА_6 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, що складається з житлового будинку літ. «А», басейн -1, огорожі-6, брами -7,огорожі-8, хвіртки-9. Вирішено питання щодо судових витрат.
На вказане рішення суду ОСОБА_7 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 10 травня 2012 року, та постановити нове рішення суду про відмову у задоволенні позову.
Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції не звернув уваги про відсутність поважних причин пропуску строку позовної давності, оскільки позов поданий через 11 років з моменту, коли позивач дізнався, що право власності на спірний будинок оформляється на неї.
Апелянт посилається, що суд першої інстанції посилаючись на статтю 235 ЦК України та визнаючи удаваним договір купівлі-продажу спірного будинку в частині покупця, не вказав, який саме правочин приховували сторони, укладаючи договір купівлі-продажу.
Апелянт також посилається, що суд першої інстанції не звернув уваги на рішення Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 8.06.2010 року, яким встановлено, що ОСОБА_7 підтвердила своє право власності на спірний будинок.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу спірного будинку від 11 жовтня 2002 року є удаваним правочином в частині покупця і правові наслідки удаваного правочину регламентовано ст. 235 ЦК України.
Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судове рішення не відповідає по наступним підставам.
Відповідно до статті 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено, що 11 жовтня 2002 року було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 між ОСОБА_8 (як Продавцем) та ОСОБА_7 (як Покупцем). Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Феодосійського міського нотаріального округу ОСОБА_9 та зареєстрований у реєстрі № 2842. (а.с.6). Відповідно до пункту 4 зазначеного договору купівлі-продажу продаж житлового будинку АДРЕСА_1 вчинено за 23842 гривні, які Покупець сплатив Продавцю до підписання цього договору.
З розписки від 11 жовтня 2002 року вбачається, що ОСОБА_10 отримала від ОСОБА_6 6000 доларів США за купівлю-продаж домоволодіння АДРЕСА_1. (а.с.7).
Відповідно до положень ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Тобто, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
У п. 25 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
Проте суд, вирішуючи справу, у порушення вимог ст.ст. 213-214 ЦПК України на вищевказані норми закону уваги не звернув й відповідно належним чином не визначився з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню, а також залишив без уваги те, що закон прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони насправді мали на увазі.
Крім того, за положеннями ст. 218 ЦК України, заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях осіб.
Таким чином, суд першої інстанції, не звернув уваги, що жодна із сторін зазначеного договору купівлі-продажу не заперечує факту вчинення правочину, а заперечує особа, яка не була стороною вказаного правочину, а отже посилання на статтю 235 ЦК України є помилковим, оскільки сторони зазначеного правочину мали на меті укладення саме договору купівлі-продажу, а не іншої угоди.
Крім того, суд першої інстанції помилково прийняв до уваги лише доводи позивача, не врахував положень ст. 218 ЦК України та обґрунтував свій висновок про задоволення позову лише усними поясненнями позивача та свідків, не взявши за основу зміст статті 218 ЦПК України про неможливість винесення такого рішення грунтуючись тільки на свідченнях осіб.
При цьому, суд, вирішуючи зазначену справу, у порушення вимог ст. 212 ЦПК України , без належної оцінки залишив доводи відповідача ОСОБА_7, про те, що вона користується спірним будинком на протязі 11 років, а також рішенням Київського районного суду м. Сімферополя АР Крим від 8.06.2010 року встановлено, що ОСОБА_7 підтвердила своє право власності на спірний будинок.
Відповідно до статті 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Як видно з договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2002 року, а саме з пункту 4 цього договору, підписання цього договору буде свідчити про те, що розрахунки за житловий будинок здійснені повністю та про відсутність претензій до покупця по оплаті з боку продавця.
Отже, гроші за спірне нерухоме майно були сплачені ОСОБА_7 ОСОБА_8, і вказане майно було прийнято нею у власність, що не було спростовано під час розгляду справи.
Тобто, в даному випадку сторони купівлі-продажу спірного будинку мали на меті укладення саме договору купівлі-продажу, а не іншого правочину.
При цьому, суд не звернув уваги, що по наданій позивачем розписці про отримання ОСОБА_8 грошових коштів від ОСОБА_6 виникли інші по характеру правовідносини, а саме отримання авансу та не оформлення договору купівлі-продажу. (а.с.7).
В свою чергу позивач не був стороною по спірному правочину, а отже суд дійшов помилкового висновку про існування між позивачем та відповідачем ОСОБА_7 спірних відносин в частині удаваності правочину.
Крім того, суд першої інстанції не навів жодної поважної причини поновлення строку позовної давності, враховуючи, що позивач знав про порушення його прав під час оформлення спірного правочину.
За такими обставинами, рішення суду першої інстанції не можна визнати законним та обґрунтованим, таким, що відповідає вимогам діючого законодавства, оскільки беззаперечних доказів удаваності правочину, стороною якого він не був, позивач суду не навів.
Пунктом 4 ч.1 ст.309 ЦПК України передбачено, що підставами для скасування або зміни рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення по справі є порушення або неправильне застосування судом норм матеріального або процесуального права.
На підставі наведеного, керуючись статтею 303, пунктом 2 частини 1 статті 307, пунктом 4 частини 1 статті 309, частиною 2 статті 314, статтею 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.
Рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 10 травня 2012 року скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання недійсним договору купівлі-продажу в частині покупця та визнання права власності відмовити.
Рішення суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.
Судді:
Г.В.Редько Т.І. Моісеєнко В.О. Полянська