33013 , м. Рівне, вул. Набережна,26А
"01" червня 2012 р. Справа № 5019/427/12
Господарський суд Рівненської області у складі судді Павленка Є.В., розглянувши матеріали справи за позовом приватного підприємства "Ей Ві Ей" (далі -Підприємство) до публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" (далі -Банк) в особі відділення АТ "УкрСиббанк" № 636 про визнання недійсним договору,
за участю представників:
позивача: ОСОБА_1 за дов. № 5 від 6 березня 2012 року,
відповідача: ОСОБА_2 за дов. № 11 від 3 січня 2012 року
У березні 2012 року Підприємство звернулося до господарського суду Рівненської області з вказаним позовом, посилаючись на те, що 18 жовтня 2007 року між ним та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк", правонаступником якого є Банк, був підписаний договір про надання кредитних послуг № 11237073000, за умовами якого банк взяв на себе обов'язок надати позивачу кредитні послуги у рамках ліміту, встановленого в базовій валюті, що дорівнює 343 400 доларів США 00 центів, у порядку і на умовах, зазначених у цьому договорі.
Оскільки на момент укладення даної угоди у його сторін не було індивідуальної ліцензії, необхідної для надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті та використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, а також у зв'язку з тим, що даний правочин, на думку позивача, суперечить частині 2 статті 10561 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) та пунктам 3.3-3.4 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі -Правила), Підприємство, посилаючись на статті 203, 215, 227 ЦК України, просило суд визнати вищезазначений договір недійсним.
Ухвалою господарського суду Рівненької області від 20 березня 2012 року порушено провадження у справі № 5019/427/12, розгляд якої було призначено на 29 березня 2012 року.
Ухвалою від 29 березня 2012 року розгляд справи було відкладено на 19 квітня 2012 року.
Ухвалою від 19 квітня 2012 року розгляд справи відкладено на 3 травня 2012 року.
У судовому засіданні, призначеному на 3 травня 2012 року, представником позивача було подано заяву про доповнення позовних вимог, в якій додатковою підставою для визнання спірного договору недійсним було зазначено те, що вказаний правочин від імені позивача було підписано неуповноваженою на це особою.
Ухвалою суду від 5 травня 2012 року розгляд справи відкладено на 15 травня 2012 року.
У судовому засіданні, призначеному на 15 травня 2012 року, представником позивача було заявлено клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи по встановленню ідентифікаційних ознак підписів колишнього директора позивача ОСОБА_3 на спірному договорі та на інших документах позивача.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
До вищезазначеного клопотання представником позивача було додано заяву колишнього директора Підприємства ОСОБА_3 від 10 травня 2012 року. Проте зі змісту цієї заяви вбачається, що дана особа не може підтвердити той факт, що на спірному договорі стоїть не її підпис.
Крім того, при розгляді даного клопотання судом також враховано те, що 18 жовтня 2007 року на виконання спірного договору між сторонами у справі було укладено додаткову угоду № 11237043000 (а.с. 17-18), за умовами якої банк зобов'язався надати позивачу кредит в національній валюті в сумі 1 000 000 грн., а позичальник в свою чергу - прийняти, належним чином використати і повернути банку кредитні кошти та сплатити плату за кредит. Відповідно до умов цієї додаткової угоди між сторонами також був підписаний графік погашення кредиту (а.с. 19-22). Дана обставина фактично свідчить про наступне схвалення позивачем спірного договору, проте останнім не було надано доказів того, що ця угода є неукладеною або визнана недійсною у встановленому законом порядку.
Оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами необхідності призначення судово-почеркознавчої експертизи у даній справі, суд дійшов висновку про те, що вищезазначене клопотання є необґрунтованим, у зв'язку з чим його слід відхили.
Також судом було відхилено клопотання представника позивача про витребування у відповідача оригіналу виписки про відсоткову ставку та нарахування відсотків згідно спірного договору у зв'язку з його необґрунтованістю.
Ухвалою суду від 15 травня 2012 року на підставі клопотання представника позивача строк розгляду даного спору продовжено на п'ятнадцять днів -до 3 червня 2012 року, розгляд справи відкладено на 1 червня 2012 року.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, та наполягав на їх задоволенні.
Відповідач проти позову заперечив, пославшись на те, що відповідно до положень статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі -Декрет), а також згідно з вимогами статей 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк має право здійснювати операції з іноземною валютою, у тому числі операції з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої ним банківської ліцензії та відповідного письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією. Оскільки вищезазначені дозвільні документи були отримані відповідачем до моменту укладення спірного договору, останній просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог Підприємства.
Водночас у судове засідання сторони надали не всі документи, витребувані у них ухвалою суду від 15 травня 2012 року.
Оскільки чергове відкладення розгляду справи спричинить до виходу за межі встановленого статтею 69 ГПК України граничного строку вирішення спору, суд відповідно до статті 75 ГПК України дійшов висновку про необхідність розгляду даної справи за наявними в ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
18 жовтня 2007 року між Підприємством та Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк", правонаступником якого є відповідач, був укладений генеральний договір про надання кредитних послуг № 11237073000, за умовами якого останній взяв на себе обов'язок надати позивачу кредитні послуги у валютах, вказаних у цьому договорі, в рамках ліміту, встановленого в базовій валюті, що дорівнює 343 400 доларів США 00 центів, у порядку і на умовах, зазначених у цьому договорі (а.с. 10-16).
Базовою валютою по даному договору є долар США. Під базовою валютою розуміється валюта, в яку перераховуються суми наданих та/або запитаних до отримання кредитних послуг в різних валютах даного договору, для розрахунку ліміту договору (абзац 5 пункту 1.1. договору).
Пунктом 1.2 спірного договору встановлено, що надання кредитних послуг здійснюється відповідно до термінів, передбачених індивідуальними угодами.
За надання кредитних послуг позичальник сплачує банку плату за кредитні послуги. При наданні кожної кредитної послуги плата за таку кредитну послугу визначається у відповідних індивідуальних угодах, що є невід'ємною частиною цього договору (пункт 1.3 договору).
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір (окрема його частина) може бути визнано недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, Підприємство, зокрема, виходило із того, що положення спірного договору суперечать пунктам 3.3-3.4 Правил.
Водночас суд не погоджується з даним твердженням позивача з огляду на наступне.
Пунктом 1.1 Правил встановлено, що вказаний нормативно-правовий акт розроблено відповідно до пункту 4 статті 7 Закону України "Про Національний банк України", статей 47, 49 та 56 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", з метою захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів (далі -кредитні договори), запобігання завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації.
Ці Правила регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту (пункт 1.2 Правил).
Визначення понять "споживач" та "споживчий кредит" міститься в статті 1 Закону України "Про захист прав споживачів". Зокрема, згідно з пунктом 22 вказаної статті споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Відповідно до пункту 23 статті 1 вищезазначеного Закону споживчим кредитом є кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Зі змісту спірного договору вбачається, що даний правочин було укладено між двома юридичними особами, що виключає можливість застосування положень вищезазначених Правил до спірних правовідносин.
Відтак, посилання позивача на невідповідність спірного договору вимогам пунктів 3.3-3.4 Правил є безпідставним.
Також є безпідставним посилання Підприємства у своїй позовній заяві на невідповідність спірного договору положенням статті 10561 ЦК України, яка встановлює заборону на збільшення банком в односторонньому порядку встановленої у кредитному договорі процентної ставки, оскільки дана стаття була внесена до Цивільного кодексу України Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VI. Цей закон набрав чинності лише 9 січня 2009 року, тоді як спірний договір було укладено між сторонами 18 жовтня 2007 року.
Крім того, у позовній заяві Підприємство вказувало на те, що на момент укладення даної угоди у його сторін не було індивідуальної ліцензії, необхідної для надання й одержання резидентами кредитів в іноземній валюті та використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, що є безумовною підставою для визнання вказаного правочину недійсним.
Проте з таким твердженням також не можна погодитись, виходячи з наступного.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти -це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Статтею 99 Конституції України визначено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
За статтею 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Отже, відповідно до законодавства України гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, у той час коли обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Основним законодавчим актом, що регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет.
Відповідно до статті 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 Декрету.
Статті 47 та 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у пункті 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом.
Правовий аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Щодо вимог підпункту "в" пункту 4 статті 5 Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, то на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою.
Отже, надання кредитів у валюті за наявності у банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 21 березня 2011 року № 6-7ц11.
У той же час зі змісту оспореного договору вбачається, що даним правочином було лише встановлено ліміт кредитування в базовій валюті, якою визначено долар США.
В абзаці 2 пункту 1.1 даної угоди сторони погодили, що умови і порядок надання, сума, строк і порядок виконання зобов'язань, розмір та порядок плати за кредитні послуги стосовно кожної кредитної послуги в межах цього договору оформлюється додатковою угодою до цього договору у формі окремої індивідуальної угоди, що є невід'ємною частиною цього договору.
Крім того, сторони передбачили, що ліміт договору розраховується в базовій валюті незалежно від валюти кредитних послуг, що надаватимуться. У той же час договором встановлено, що валютою кредитної послуги можуть бути: долар США та/або гривня України, та/або Євро, та/або рублі Російської Федерації, та/або франки Швейцарії (абзац 3-4 пункту 1.1 договору).
На виконання умов вищезазначеного договору 18 жовтня 2007 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 11237043000 (індивідуальна угода), згідно з якою банк взяв на себе зобов'язання надати позивачу кредитні кошти (кредит) у національній валюті, гривня України, в сумі 1 000 000 гривень, а позивач у свою чергу -прийняти, належним чином використати і повернути банку кредитні кошти та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, зазначених у даній додатковій угоді (а.с. 17-18).
Відповідно до пункту 2.2 вказаної додаткової угоди 18 жовтня 2007 року між сторонами був підписаний графік погашення кредиту, зі змісту якого вбачається, що валютою, в якій позивач мав повернути кредитні кошти, також є гривня України (а.с. 19-22).
Отже, у вказаній індивідуальній угоді та графіку сторони визначили, що валютою, в якій надається та погашається кредит, є національна валюта України, а відтак це виключає необхідність отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою, при виконанні спірного договору.
Водночас позивачем не надано інших доказів, які б могли свідчити про видачу відповідачем кредиту в іноземній валюті на підставі генерального договору від 18 жовтня 2007 року № 11237073000.
Також є необґрунтованими посилання позивача на недійсність даного договору в зв'язку з його підписанням неуповноваженою особою з боку Підприємства. Так, позивач у своїй заяві про доповнення підстав позову від 3 травня 2012 року зазначив про можливість підписання спірного договору не ОСОБА_3, який на той час був директором Підприємства, а іншою особою.
Відповідно до частини 1 статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
На підтвердження даної обставини представник позивача надав суду заяву вказаної особи від 10 травня 2012 року, а також заяву директора Підприємства ОСОБА_4 Однак зі змісту даних заяв вбачається, що вищезазначені особи лише мають сумнів у тому, що підпис, який стоїть на спірному договорі, належить ОСОБА_3 Водночас сам ОСОБА_3 у своїй заяві не зміг чітко підтвердити чи спростувати даного факту. Інші докази, які б могли підтвердити дане твердження позивача, зокрема, матеріали перевірок, проведені правоохоронними органами з цього приводу, останнім не надано.
Відтак суд дійшов висновку про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами даної обставини.
Крім того, за частиною 2 статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3 статті 203 ЦК України).
Частиною 1 статті 92 ЦК України встановлено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Згідно з частиною 1 статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Як вже було зазначено вище, на виконання спірного генерального договору від 18 жовтня 2007 року № 11237073000 позивачем було укладено з банком додаткову угоду від 18 жовтня 2007 року № 11237043000, за умовами якої останній зобов'язався надати Підприємству кредит в сумі 1 000 000 грн.
Водночас Підприємство не надало суду доказів того, що вказана угода є неукладеною або визнавалася недійсною за ініціативою позивача.
За таких обставин суд на підставі частини 1 статті 241 ЦК України дійшов висновку про те, що дана угода фактично свідчить про наступне схвалення Підприємством спірного договору, що виключає можливість визнання його недійсним з вищенаведеної підстави.
Враховуючи те, що позивач не довів суду належними та допустимими доказами наявності правових підстав, з якими закон пов'язує недійсність спірного договору, у задоволенні позову слід відмовити.
За частиною 1 статті 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 6 червня 2012 року
Суддя Є.В. Павленко